Він знову втупився в телевізор.

Навіть почав куняти.

Телефон!

Скочивши на ноги, Сергій глянув на дисплей. Номер знайомий, він уже набирав його сьогодні.

Олеся.

— Так, я слухаю, — Горілий сам злякався свого враз захриплого голосу.

— Це Олеся…

— Впізнав. Ми дуже швидко розсталися сьогодні.

— Так, я теж про це думала. Сергію, ви ж не заради пророцтва мене шукали. Ви хотіли запитати… чи дізнатися щось інше, вірно?

Горілий відчув — справді, цілком серйозно, починає побоюватися цю жінку.

— Може, ви ще скажете, що саме?

— Ви шукаєте одну людину.

— Шукаю, — тепер Горілий опанував себе — розмова ввійшла нарешті в потрібне русло. — Ви знаєте кого?

— Не по телефону. І не зараз. Ви можете якось дістатися Шаповалівки, це недалеко, кілометри зо три від міста, може — чотири…

— Я знаю, де це. Чому в Шаповалівку?

— Потім, усе потім… — голос її вже не звучав відсторонено й утробно, відчувалося — вона теж дуже хвилюється і чогось боїться. — Там при в'їзді, з лівого боку, така доріжка ґрунтова. Хата стоїть, крайня, наче так збоку. Ну, ви побачте, вона така… нежила, словом… Такий вигляд має принаймні. Я там вас чекатиму.

— Коли?

— Я, власне, вже там… В смислі — тут… Коли доберетеся… Шаповалівка, запам’ятали?

Горілий хотів запитати ще щось, та Олеся від’єдналася так само раптово, як і подзвонила.

Подумав — і набрав її номер.

Глухо. Абонент не може прийняти дзвінок. Пророчиця не лише припинила розмову, а й вимкнула телефон.

Шаповалівка… Чому саме там?.. З'ясуємо.

Горілий швидко наклацав номер Геннадія. Тепер пора з’явитися вам, Крутю й Вертю.

У дитинстві Гена Корсак зачитувався пригодницькими романами, і на те були цілком об’єктивні причини: його мама працювала директором книгарні. Зараз Гені було лише двадцять дев’ять років, але він устиг пізнати, що таке книжковий дефіцит, перш ніж літературу так званого підвищеного попиту почали з вигодою для себе друкувати кооперативні видавництва, а мережа державної книжкової торгівлі поступово занепала. Від дня народження Гени до подолання книжкового дефіциту лишалося ще одинадцять років — нехай це ніщо в порівнянні з попередніми десятиліттями дефіциту, але мама як директор книгарні мала змогу розпродувати таку жадану літературу між працівниками, друзями, колегами, не забуваючи й про себе. Книжка тоді ще була хорошим хабаром, допомагала вирішувати різні проблеми маленької та середньої значимості — ордер на квартиру не отримаєш, але, наприклад, оздоровчу путівку для дитини за пільговою ціною чи палку сирокопченої ковбаси дістанеш. Звісно, не всі книжки йшли на презенти потрібним людям, частина лишалася вдома, і більшість із цього — класичні пригодницькі романи, дефіцит номер один тодішньої книжкової торгівлі.

Мама скептично ставилася до захоплення сина подвигами мушкетерів і мисливців на скарби. Батько книжок узагалі не читав, щиро вважаючи: найкраща книжка — ощадна, її можна читати все життя. Коли його заощадження після 1991 року «згоріли», підліток Гена вперше побачив батька п’яним, а коли радянські рублі замінилися купоно-карбованцями, знеціненими ще в процесі друку, батько згорів від горілки разом зі своїми вкладами. Згорів у буквальному розумінні: високоякісного алкоголю в продажу теж не було, купив на похмілля сурогат, спалив шлунок — і за кілька днів батька ховали. Мама, нічого більше не вміючи, спробувала зайнятися «дикою» книжковою торгівлею, возила літературу з Харкова, але виявилося — в Конотопі раптом упав попит на будь-яку книжку, крім хіба збірників замовлянь, рецептів народної медицини й астрологічних порад у тоненьких обкладинках. Змирившись, мама почала продавати в колишній своїй книгарні оселедці та жіночий трикотаж, а сина навіть не просила — молила, аби перестав забивати собі голову дурнею, а йшов працювати по фінансовій лінії, бажано — кудись у банківську систему, щоб точно знати, як зробити так, аби гроші, а з ними й люди, не горіли.

Напружившись і здобувши паралельно економічну та юридичну освіти, Геннадій Корсак однак глибоко в душі лишився шанувальником пригодницьких історій, читаних у дитинстві й ранній юності. Через те, на відміну від старшого за нього лише на два роки Анатолія, свою роботу в банку «Слобода» часом уявляв грою. Можливо, тому він і досяг, як на свій вік, досить великих успіхів, його цінували як виконавця. Саме виконавцем він і був, старанно уникаючи ініціативи, хоч і згадуючи при цьому безумства хоробрих героїв книжок свого дитинства.

Тому Гену Корсака зауваження Горілого зачепили за живе.

Так трапляється, коли працюєш, як веліли, думаєш — саме так і треба, аж раптом зовсім стороння людина з вулиці, у їхньому разі — взагалі з вокзалу, а за великим рахунком — із тюрми, колонії суворого режиму, людина без перспектив, грошей та навіть без документів починає поводитися так, як завжди хоче поводитися більшість нормальних чоловіків: незалежно, впевнено, якщо не самовпевнено, не зважає на своє становище, навіть не усвідомлює його. При цьому показує, хто і який вигляд має збоку.

Геннадій вперше побачив збоку себе.

Те, що він побачив, йому не сподобалося.

Тому зараз, коли вони розтинали ніч, прямуючи до Шаповалівки, герої дитинства, безстрашні лицарі плаща та шпаги, джентльмени удачі й підкорювачі прерій, вперше зібралися всі разом, витіснивши з Гени Корсака всі інші бажання, крім одного: особисто взяти участь у пригоді — а саме так він сприйняв нічну подорож.

До того ж йому раптом закортіло принести реальну користь. Таку, як учора вночі, — чомусь похвала Горілого виявилася для хлопця приємною і навіть дуже важливою. Він і далі волів виправдовувати довіру. Він уже не міг байдуже ставитися до колишнього опера.

— Мабуть, ця хата.

Сергій кивнув на темний контур будинку, котрий справді маячив трошки збоку від основної траси — окремо від решти хат, вікна яких де-не-де світилися. Анатолій мовчки скерував машину в указаний бік, і коли вони наблизилися, виїхавши з-за лісосмуги, стало видно: ця хата не такий уже будинок із привидами, як підозрював Горілий.

Вікна світилися. Слабенько — але світилися.

— А як не та? — засумнівався Геннадій.

— Наче правильно їхали, — знизав плечима Сергій. — Помилилися — вибачусь, далі поїдемо. Хоча навряд. Надто все це в стилі нашої подруги.

— Я теж піду, — промовив Гена Корсак, відчинивши дверцята зі свого боку — він сидів поруч із водієм.

— Я тобі піду, — беззлобно відповів Горілий. — Ваша задача — тут сидіти. Страхувати мене.

— Теж мені — держстрах, — гмикнув Анатолій. — Від чого страхувати? Там тітка, хвора на голову.

— Дарма ви мені ствол не роздобули, — Горілий проігнорував його, але пізніше зрозумів — саме такий настрій Анатолія вплинув на рішення Сергія дозволити зрештою Геннадію скласти йому компанію.

— У нас зброєю не торгують, — буркнув Анатолій. — Шеф ясно сказав: ти можеш у щось влізти, то нехай краще влізеш без зброї. Бо шлях кожної одиниці озброєння тут, у Конотопі, дуже просто простежити. І шлях до шефа приведе.

— Це він не сам додумався, — зауважив Горілий. — Це його Момот навчив.

— Усе одно правильна думка.

— А я з тобою, Толян, це обговорювати не збираюся, — взявшись за ручу дверцят, Горілий секунду подумав. — Ну його в баню. Хочеш іти, Гено — гайда. Що там буде, не знаю, але хай ми з голими руками, зате — вдвох.

— Ну, а як вона тобі щось напророчить, Ген? — підсмикнув його Анатолій.

Тут, за містом, перед крайньою хатою з ледь освітленими вікнами, Гена Корсак справді трошки злякався, вже не певен — саме тепер він зробив правильний вибір, проявивши ініціативу. Але враз засоромившись таких своїх думок, нічого не відповів, натомість вийшов із машини, для чогось скинувши куртку й лишивши її в салоні на сидінні. Ноги, взуті в піжонські туфлі, відразу по самі шнурки вгрузли у весняну багнюку, хлопець кумедно підстрибнув, намагаючись стати зручніше, почулося чвакання. Сергій Горілий у своїх «бездоріжних» берцах тримався впевненіше.