— Давай сюди, що там у тебе.

— Де?

— Не дратуй мене тепер, Горілий, добре? Давай, пом’янемо…

Сергій зі слухняним спокоєм подав Зарудному свою пляшку. Той, ковзнувши поглядом по етикетці, зробив кілька великих і жадібних ковтків просто з горла, повернув Горілому, і поки той прикладався й собі, витяг цигарки, закурив, кинув пачку перед собою на сидіння. Ну її, гордість — Сергій теж узяв цигарку, затягнувся пожадливо, наче курив не півгодини тому, перш ніж зайти на міський цвинтар, а щонайменше рік тому.

— Як це сталося? — запитав він.

— У газетах же писали. Навіть у новинах…

— Не читаю. Не дивлюся. Насправді як було?

— Так, як писали, — Зарудний, опустивши скло, струсив попіл. — Тупо, просто, швидко. Через те — страшно.

— Ким він був… ну, той, хто стріляв? Підозрюваний по справі Коваленка?

— Андрій реалізовував отриману від стукача інформацію. Хто він, для чого «злив» Бородулю — гадки не маю. Ти ж у наших справах обізнаний. Своїх інформаторів опери начальству не здають.

— Але ви все знаєте… Начальство…

— …багато про що в курсі, — погодився Зарудний. — Тільки не цього разу. Якого хріна той Бородуля ховався, тікав, стріляв — у голові не вкладається. Для чого він узагалі на дно заліг? Доказів же насправді не було, тільки збирали… Значить, було щось, було…

— Тепер — є?

— В смислі?

— Докази. Є докази?

— Денис Бородуля, нагадаю тобі, був у розшуку і стріляв у офіцера міліції, котрий, перебуваючи при виконанні службових обов'язків, хотів його затримати. Ось, — підполковник поліз у внутрішню кишеню, видобув складений учетверо папірець, кинув на сидіння.

Сергій узяв, розгорнув. Стандартне оголошення в розшук. Портрет людини, якої Горілий ніколи в житті не бачив, — Дениса Бородулі, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження, лише на п’ять років молодший за Андрія, мертві обоє, як на війні.

— І що?

— Доби не висіло. Може, він не збирався вбивати… Склалося так…

— Погано склалося.

— Згоден. Тепер скажи мені не для протоколу: тобі це все для чого?

— Ви про що?

— Вимкни дурня, Горілий. Не ображайся на те, що зараз почуєш, але ти — ніхто. Людина без документів. Місяця не минуло, як із тюрми вийшов. Мент-корупціонер. Не перебивай, — відчувши п'яне Сергієве бажання щось зі сказаного заперечити, Зарудний виставив перед собою руку, жестом звелівши помовчати. — Так є, Сергію. Таким ти видаєшся збоку. Такий твій соціальний статус, якщо висловлюватися зовсім уже казеною мовою. Гаразд, приїхав з’ясувати стосунки з колишньою жінкою, попив горілки зі старим другом. Але для чого тобі постійно крутитится поруч? Добре, ти вирахував ту вашу пророчицю, існування якої, до речі, дуже сумнівний факт, — знову застережливий жест. — Сумнівний, сумнівний. Я, припустімо, тобі ще повірю. Але хто, крім тебе і покійного Шполи, її бачив? Вдова Коваленка? Нехай, знову ж таки — нехай. Згоден — ти її вирахував, чим довів — оперативної хватки не проп’єш і судовим вироком її не позбавити. Ну, для чого ти зі своїм стрьомним, Горілий, таки стрьомним соціальним статусом взагалі поліз не у своє діло?

Відповідь уже зривалася з Сергієвих вуст.

— Самі ж сказали тільки що — бо я опер, громадянине начальник, — останню фразу він навмисне промовив із підкресленим блазнюванням. — Нехай без паспорта та з судимістю, але — опер. Тільки відмінність у тому, що Андрюха чекав від начальства відмашки, аби почати вираховувати пророчицю, і не був певен, чи починати це робити взагалі. А мені ніхто не вказує, що чинити, де, коли і як. Я вже на волі, громадянине начальник.

— Не кривляйся, — відповів Зарудний рівним голосом, зовсім, здається, не здивований відповіддю, хотів залізти в непотрібні суперечки, та потім, очевидячки, вирішив не переливати з пустого в порожнє, замість цього простягнув руку до пляшки. — Дай іще, чи що…

Чоловіки знову випили, лишивши практично на денці. Випите закурили.

— Тепер що робитимеш? — запитав, помовчавши, Зарудний. — Справа закрита.

— Вже?

— Скоро закриють. Сам знаєш нашу систему, вона не помінялася. Повторимо урок, Горілий: підозрюваний у вбивстві бізнесмена спочатку ховався від міліції, потім чинив збройний опір працівнику міліції і вбив його.

— А ствол, із якого вбили Коваленка, є?

— Швидше за все, Бородуля його викинув. Куди — ми ніколи не дізнаємося. Але у нас, Сергію, і не такі дірки латали. Це неправильно… мабуть… Проте це так. І не тільки в нас. Зрештою, пошук знаряддя вбивства тепер — проблема не розшуку, а слідства. Відповідно, і пророчицю, так майстерно тобою вирахувану, ніхто вже шукати не стане: злочин розкритий.

— Але пророцтво було.

— І в газетах є гороскопи, — в тон Сергієві відповів Зарудний. — Побачить хтось повідомлення про несприятливий для себе день, стукнеться того дня лобом об стовп, і що — побіжить судитися з гороскопом? Не сміши курей. Я не почув — далі в тебе які плани?

— Чому вас так цікавить моє майбутнє?

— Тому, Горілий: моя пропозиція, озвучена в кабінеті далі в силі. Хоч ти й розкидався там бичками… Вертайся до матері, Серьожо, — голос підполковника раптом зазвучав майже по-батьківському. — Вертайся, вертайся. Тут тобі вже нема чого ловити. Тебе ж тримала оця проклята справа, хіба ні? Цікавила, навіть дуже… Якісь там пророцтва…

— Все ж таки — як із пророчицею? — стрепенувся Горілий.

— А ніяк із пророчицею! Не буває пророчиць, Серьожо. Вбивцю Шпола вирахував, лишається організатора знайти.

— Кого?

— Тобі для чого? — здивування звучало щиро. — Це вже наші справи. Може, не організатор він… Але в біга подався, десь заліг…

— Хто?

Замість відповіді Зарудний одним махом допив горілку, жбурнув пляшку під ноги.

— Дід Пихто! Кажу ж тобі: справи Коваленка за тиждень, максимум — за два, вже не буде! Допоміг її розкрити Андрій Шпола, ціною власного життя. Роль одного, гм, персонажа цієї вистави далі лишається неясною, але то вже окрема історія. Прокуратура, Серьожо, справу закриє, хоч ти на сковорідці голим пузом крутися. Спише в архів, і я тебе дуже прошу: час, поки все вляжеться, проведи в рідному селі. Допоможи матері по господарству. Чекай від мене дзвінка, потерпи, почнеш ставати на ноги.

— Все? — коротко запитав Горілий.

— Ти п’яний, — констатував Зарудний.

— Це злочин?

— Це — дурість, Серьожо. Проспися, їдь до мами, послухай мене. Нічого ти вже тут не вдієш.

— О! А що я, по вашому, збираюся діяти?

— Ще більші дурниці. Які — не знаю, але трошки знаю тебе. Власне, ти вже пояснив, чому преш у цій історії рогом, наче бик на ворота.

— Пуста розмова, — Горілий теж щиглем послав свій недопалок за вікно.

А тоді, не бажаючи продовжувати балаканину, шарпнув дверцята, вийшов, визнавши правоту одного з тверджень Зарудного: він зараз справді був п’яний.

Як потрапив додому — до брата, — Сергій пам’ятав уже приблизно. Дорогою кудись заходив, ще щось пив, поминки по другові перетворилися на один великий горілчаний марафон, який почався не три дні тому і не з нагоди Андрієвої загибелі: все ж таки, крути не крути, а на свободу засуджений Горілий таки вийшов два тижні тому з чистою совістю. Допивши ще щось, прихоплене по дорозі, Сергій, скинувши тільки черевики, завалився на тахту, закутався в картатий плед і провалився в темряву сну, чомусь устигнувши уявити себе на місці покійника, котрого ввергають у вологий морок могили.

Прокинувся — був пізній вечір, родина вже зібралася, мешканці — брат Юра, його жінка і дві племінниці з різницею у віці в два роки, старшій десять нещодавно виповнилося, — ходили по квартирі, щось бубоніли, грюкали, кожен такий звук бив Горілого по голові, мовби ватою закутаній, але все одно — чутливій та важкій. Намагався знову заснути, не хотів знов наражатися на докори та відверту неприязнь у братиковому погляді, тільки не зміг довго втриматися, сечовий міхур розривався. Підвівшись із тихим стогоном, Сергій якось пригладив волосся, хоч не зовсім ще відрощене, але вже й не табірну зачіску, виповз бочком із кімнати.