Весь день Галя шукала нагоди поговорити з батьком, але це ніяк не вдавалося. Приходив Ходика сповістити, що ввечері брат прибуде до Києва. Пан війт наказав робити усі приготування до вінця, а Галя все слухала зі щасливою посмішкою, наче й не про неї мова. Проходячи кімнатами, вона зупинялася, забувшись, і тоді її погляд заглиблювався в себе, а обличчя осявала щаслива безтурботна посмішка, що випливала із глибини душі. Вона бралася за роботу, але робота завмирала в її руках: світлі, дивні мрії відносили її далеко-далеко він цього обнесеного грізними стінами міста. Слова і речення тепер якось неясно долітали до того щасливого міста, в якому тепер жила Галя. Кажуть про весілля?.. Ні, весілля не може бути, твердила вона собі: Мартин її кохає, вона кохає Мартина, хто ж посміє в неї це щастя відібрати? Померти — це вона може, але за Ходику не піде ніколи!

Однак наступав вечір і тривога все сильніше охоплювала Галину душу. Мартин не приходив. Адже мусив він знати, що Ходика сьогодні приїжджає до міста. Може, щось із ним трапилось? Чого ж і вісточки не перешле?!

Тим часом до весілля готувалися з усе більшим розмахом, очевидячки, війт вирішив наполягти на своєму.

А славетний війт київський сидів у своїй світлиці понурий і насуплений, наче осіння ніч. Все йшло, як йому хотілося: сьогодні ввечері Ходика в’їжджав до міста, завтра Галя, єдина його донька, піде з ним під вінець. Що ж, пара в місті не остання! Чого ще бажати? Та Галочка сама не побивається, байдуже, що той дурень Славута розпинався за неї… тому що розумна покірна донька… Але, здавалося, саме цей тихий і покірний образ Галочки зі щасливою дитячою безтурботною усмішкою найбільше і мучив сердитого війта. І коли він уявляв собі милий образ своєї коханої, пещеної доньки поряд із цим кістлявим безкровним обличчям, з його зажерливими очима і здавленою головою, безпричинний, прихований гнів закипав у глибині його душі. Похмуро і непогідно дивився перед собою війт, насупивши волохаті брови і опустивши сиву голову на груди. Понурі сутінки гусли довкола нього. Раптом тихе скрипіння дверей перебило його безвихідні думки.

На порозі стояла Галя, тендітна і бліда, з такою щасливою усмішкою на личку.

У війтовому серці затремтіла якась м’яка і тепла струна, але обличчя його зоставалося таким самим похмурим.

— Чого тобі? — спитав він, намагаючись надати своєму голосу суворого і грізного тону.

— Батечку! — боязко промовила Галя, входячи до світлиці та зачиняючи за собою двері.

— Ну, що?

— Батечку, рідний мій, та невже ж ви рішилися віддати мене за Ходику?

— Не бачиш чи що? — сердито буркнув війт. — Таж не сьогодні рішилося! Завтра вінець.

— Батечку, коханий, я ж у вас одна дочка, — заламала Галя руки, і голос її зазвучав так тихо і тужно, що війт з найбільшою досадою почув, як у його серці під впливом цих лагідних слів болісно зашкребли кішки.

— Хіба ж ви мене не любите, таточку? За що хочете мене загубити, чим прогнівила я вас ? Хіба ж я вас колись смутила, хіба ж я вас не поважала? Немає в мене ні матері, ні сестри, самі тільки ви… — тут Галя не витерпіла, і жалісне придушене хлипання урвало її слова.

При звуці цього дитячого безпомічного плачу все схвилювалося у війтовій душі, але, оскільки річ вже була непоправною, то досада охопила його ще сильніше. «Теж знайшла час, коли говорити, — швидко майнуло йому в голові. — Завтра весілля, а вона тільки сьогодні надумалась! Не осоромити ж мені себе перед усім містом через неї, та й воєвода…» — і війт сердито стукнув кулаком по столі, підвищуючи голос:

— Ти що це, батькові докоряти прийшла? Батька учитимеш? Га?! Від землі не відросла, а батько вже в землю увійшов, а ти ще батькові раятимеш?! — кричав війт усе голосніше, дратуючись уже від звучання власних слів. — Я її не люблю, я про неї не думаю? Спасибі, дочко, — поклонився він, — діждався шани від тебе! За те, що любив і беріг, як зіницю ока…

Але Галя нічого не відповіла… Вона тільки тихо плакала біля дверей…

А війт продовжував, усе сильніше хвилюючись:

— Та Ходика перший жених у місті, ти ще такого пошукай. Всі городянки від заздрості пропадуть, почувши, що ти за нього йдеш! Та за нього б кожна княгиня пішла, то чого тобі ще, га?

— Що мені з його багатства? — ледь вимовила Галочка крізь сльози. — Він од скупості чорний хліб гризе…

— У тебе все своє буде, все тобі відпишу, не бійся, першою панею будеш.

— Ах, нащо воно мені, нащо? — припала Галочка до одвірка, здригаючись усім своїм тільцем. — Він заморить, заморить мене…

— Не заморить, не бійся, дочко, любитиме, та ще як!

— Ой таточку ж мій ріднесенький, мій єдиний, мій коханий, — кинулася Галя перед батьком на коліна, хапаючи його руки та покриваючи їх поцілунками — Не віддавайте ж мене за Ходику, не губіте мого молодого віку! Ух, — здригнулася вона, — як мені подумати обійняти його, пригорнутися до нього, ріднеє слово сказати?! Холодний, холодний, наче змія, наче жаба! Він висушить, вив’ялить моє серце! Та не давайте ж мене за нього!..

Війт вирвався від Галі та кілька раз схвильовано пройшов по кімнаті. «А, чорт би побрав усіх на світі! От плаче, розливається, наче її на заріз ведуть! Прибралася до самого вінця, а тепер і голосить? Це він, він збаламутив її, ну постривай же, попадешся ти мені! — сердито говорив собі війт, — намагаючись не дивитися в бік ридаючої доньки. — Завтра вінець, усе місто знає… Та і з Ходикою посваритися, назло на воєводин бік перейде! Та ні! — постарався він заспокоїти себе. — Якби вона була в когось закохана? Ну, інша річ, а то дівочі сльози швидко висихають, та вона раніше й не плакала. Е! Зживеться — злюбиться!»

— Чого плачеш? — вже лагідніше звернувся він до Галі. — Сама не знаєш, що кажеш. Не всі ж красенями народилися. Буде любити тебе і жаліти, як чоловік.

— Та що мені в його любові, — припала Галя до війтових ніг, — коли я, таточку, не люблю, не люблю його?

— Дурниці!! — крикнув уже роздратований війт. — Поживеш — полюбиш! Не ти перша, не ти й остання! Ще потім дякуватимеш батькові, що не послухався дурних дівочих сліз!

— Не буду, не буду! Не губіте мене, таточку! Пожалійте ж мене!

— Та чи ти збожеволіла, чи що? — вирвався нарешті війт із чіпких Галиних рук. — На завтра весілля, усе місто про це знає, а ти хочеш, щоб я осоромив, ославив і себе, і тебе на весь світ?!

Але Галя тільки ридала, припавши до землі.

— Дякувала б батькові за те, що думає про тебе! Батько краще знає, де своїй доньці щастя знайти! На нього покладайся, його слухай, а своїм дурним розумом не розкидай! Чи ти думаєш посивіти в дівках?

— І посивію, і помру, а за Ходику заміж не піду! — скрикнула раптом Галя рішуче, підводячись з підлоги.

— Не підеш? Ти смієш наперекір моєї волі йти? — аж відступив війт, не вірячи своїм вухам.

— Не піду, не піду! Коли ви мене не жалієте, коли ви мене хочете зі світу зжити, то я сама себе уб’ю, а за Ходику не піду, не піду! — викрикнула Галя, захлинаючись істеричним риданням.

— Ти, ти так батькові! — тільки й міг вимовити війт, застигаючи від здивування і не вірячи, що це каже йому власна його донька. — Та як же ти насмілилась?

Але в цей час двері розчинилися і до кімнати вбіг розгублений, переляканий Славута.

— Ой! — скрикнула Галя.

Але Мартин не дав нікому отямитись.

— Пане війте, — закричав він іще з порога, — поспішіть… Нещастя! Ходика їхав з панськими товарами, та на горі вози обламалися, а воєвода забирає все на замок.

— Де? Як? — у відчаї крикнув Балика.

— За митницею. Хотів привлащити мито з чотирьох возів, та й переклав усі товари на два вози і обламався.

— Зарізав! Ірод! Диявол! — заревів пан війт, хапаючи палицю та шапку, і кинувся слідом за Мартином з двору.

Однак, коли Мартин і пан війт прибігли до застави, на горі не зосталося жодного пакунку товарів, усе було складене і відвезене до замку.

При світлі червоного, розвіяного на вітрі полум’я смолоскипів перед їхніми очима постала страшна і строката картина. Біля воріт застави зібралося майже півміста. Протискаючись крізь юрбу, вони помітили і пані Кошколдовичеву з Богданою, і пані цехмайстрову, і самого Василя Ходику, і багатьох знайомих городян. Білі голови жінок схилялися одна до одної, чоловіки з жахом похитували головами. «Диявол, диявол, це він!» — чути було довкола стриманий шепіт.