На спуску гори лежали два поламані вози, коні уже були виплутані. Федір Ходика стояв біля них блідий, переляканий, без шапки.

— Що ж ти наробив, що ти наробив, гаспиде, виплодку чортячий! — застукав війт палицею, наступаючи на Ходику. — Ограбував, розорив мене! — кричав він, задихаючись від гніву і не знаходячи слів.

— Не моя вина, пане тестю, ніколи зі мною такого не траплялося, не я, він… — промовив Ходика, запинаючись, — він винен…

— Не ти? Не ти винен? — наступав війт ще грізніше. — А хто ж тобі казав товари на два вози поскладати, коли я казав везти на шести! Хто тобі дозволив, га?

— Тобі ж, пане війте, хотів користь зробити… Мито зберегти…

— Не мені, а собі! Не треба мені твого бережіння, — запально крикнув війт, — я не злиднем народився! Було б чим мито заплатити без твого ошуканства! Хто тобі дозволив моє ім’я ганьбити? Ограбувати, знеславити мене? Віддай мені назад мої товари, гроші поверни! Пропало три тисячі кіп литовських! На сміх мене воєводі видав, на позорище, на ганьбу! — Але в цю мить погляд розлюченого війта упав на Василя Ходику. — Це ж ти мене умовив доручити твоєму братові товари! Що ти накоїв? Видав мене воєводі всього, з головою!

— Стривай, свате, стривай! — спробував було Ходика заспокоїти його, але розлючений війт не слухав уже нікого й нічого.

— Який я тобі сват, враг мене побери?! — кричав він, стукаючи палицею, — ти мене воєводі з головою видав, то з такими жмикрутами, скупиндрами, харцизами я ріднитися не хочу! Не бачити тобі моєї Галі, як своїх вух!

У натовпі почувся рух.

Обличчя Василя Ходики скривилося злісною гримасою, очі загорілися, але він ще стримав себе.

— Не сердься даремно, пане війте, — промовив він тремтячим від гніву голосом, — брат не винен у тому, що вози перевернулися.

— Та хто ж тоді винен, хто? — наступав війт на Федора.

— Червоний диявол… Бач, він перевернув вози, підрізав вірьовки, — підняв Федір одні зі справді перерізаних вірьовок.

— Нічого мені бабську бридню повторювати! Не на дурня напав, — кричав війт. — Знаю ваш жмикрутський рід! Заскупиндрити захотів? Мито схоронити задумав?

Але Ходика перебив війта.

— Що мито я собі схоронити хотів, того ти ще не знаєш, а що вози диявол через твою дочку перевернув, то це всі достеменно знають!

— Через мою дочку? — відступив війт, відчуваючи, як уся кров припливла йому до голови.

— А до кого ж диявол літає? Все місто знає, що до твоєї дочки! — кричав уже різко і Ходика, нахабно виступаючи вперед. — Адже завтра ти надумав вінчати мене з нею? Відома річ, за що диявол захотів насолити мені! — він нахабно і зухвало розреготався.

— Правда, правда, — почулося з різних боків у натовпі боязке підтвердження.

— Брехня, брехня! — крикнув війт громовим голосом. — Горло тому перерву, хто посміє повторювати цю брехню! То мало тобі, що ти мене ограбував, ти ще й мою дочку ославив?! — накинувся він на Ходику. — Не будеш же ти моїм зятем, жмикруте проклятий! Не будеш вовіки!

— Ми й самі твоєї дочки не хочемо. Чого розходився? — виступив уперед Василь Ходика. — Думав нам порчену підсунути?! — тонкі губи Ходики скривилися у злу ухмилку. — Ні, пане війте, хитро ти придумав, та Ходику трудно перехитрити!

— Я, я? — схопився війт за свою сиву голову.

— Підсунути думав! Ха-ха-ха! — підхопив і Федір. — Тільки, думаю, тепер, після диявола, твою дочку ніхто і взяти не захоче!

— Мою дочку ніхто не візьме? — крикнув війт, оглядаючись кругом, але натовп відсахнувся від нього; підозріливий шепіт чувся то тут, то там; Ходики злорадно посміхалися; Богдана хихотіла, а обличчя пані Кошколдовичевої так і палало від насолоди.

Розгублений, убитий стояв пан війт київський. Раптом серед довколишньої тиші залунав гучний голос Мартина.

— Славетний пане війте київський, віддайте за мене вашу доньку; за щастя, за честь почитатиму, буду все життя за вас Бога молити!

— Мартин Славута! — відкинувся натовп.

— Ой! — скрикнула Богдана і впала матері на груди.

* * *

Галя стояла у світлиці, наче остовпіла, нічого не розуміючи і не знаючи, що трапилось. Раптом двері поспішно розчинилися і до кімнати увійшов пан війт у супроводі Мартина. Обличчя війта було невдоволеним, схвильованим та блідим, а Мартин аж світився від радості та щастя.

— Ну, дочко, — тремтячим голосом звернувся війт до Галі, — тепер хоч порохом розсипся, а завтра ж ти з ним — він вказав на Мартина, — ідеш до вінця.

— Ой! — скрикнула Галя, не маючи сили стримати радісний оклик, і затулила руками розпашіле обличчя.

— Годі! — грізно гукнув війт, тяжко опускаючись на крісло. — Щоб я більше ні сліз не бачив, ні слова не чув! Чула! — гримнув він кулаком по столу. — Я кажу: і не писни! Не затуляй там лиця: хоч скільки плач, а завтра з ним до вінця йдеш! — Груди війта тяжко підіймалися, слова виривалися із зусиллями, очі налилися кров’ю. — Осоромила, ославила на весь Київ, то завтра ж, наперекір їм, наперекір усьому місту я покажу, хто такий війт і війтова донька.

А Галя все ще стояла, затуливши руками обличчя, не сміючи глянути на Мартина, не вірячи своїм вухам.

— Ну! Перестань там пхинькати! Наївся через тебе сорому, — тупнув ногою війт. — Кажуть тобі, завтра йдеш до вінця.

Але, війтові на подив, Галя відкрила обличчя і, низько-низько схиливши голову, відповіла покірним тоном:

— Ваша воля, батечку, мені ж вам не раяти.

— Що-о? — здивовано промовив війт, відхиляючись на спинку крісла.

— Батько краще знає, де своїй доньці щастя знайти, — так само тихо продовжувала Галя. — Я на вас і покладаюся, а своїм дурним розумом розкидати не буду…

Війт не придумав, що відповісти на ці слова, тільки глянув у бік Мартина: Мартин стояв, світячись захватом, і, здається, якби не присутність війта, кинувся б і задушив поцілунками свою маленьку кохану Галину.

Війт із сумнівом похитав сивою головою і перевів очі на Галю. Слухняно схиливши голівку, стояла Галя біля дверей, і тільки її карі оченята, наче оченята мишки, крадькома поглядали крізь оксамитні вії на свого коханого, жаданого Мартина.

Війт мовчки схилив свою сиву голову… Глибокі складки на його лобі почали потроху розгладжуватись. Нарешті добра усмішка освітила обличчя, з старечі очі ласкаво блиснули-під навислих брів.

— Лукаве зілля! — промовив він, кинувши на Галю люблячий погляд.

А «лукаве зілля» вже стояло на колінах біля його ніг, цілуючи його жилаві руки, тулячись голівкою до його грудей.

— Батечку, щастя наше, коханий наш, — шепотіли разом Мартин і Галя, обнімаючи і цілуючи війта.

Правда, кілька Мартинових поцілунків ненароком потрапили на вушко Галі, але війт цього не помічав.

— Стривайте, стривайте, ведмежата, — відбивався він, сильно змахуючи віями та посміхаючись своїм добрим старечим обличчям, — геть задушите!

* * *

На ранок весь Київ тільки й говорив, що про вчорашню пригоду і про те, що славетний війт київський віддає свою доньку Галю за майстра золотарів Мартина Славуту, а її колишній жених Федір Ходика побирається з багатою зем’янкою Богданою Кошколдівною^[45].

До церкви Стрітеня та до церкви Миколая Доброго вже з раннього ранку збиралися багато виряджені юрби народу. Всім хотілося подивитися на пишні весілля, які склалися так дивно, так несподівано. Але більшість тягнулася до церкви Стрітеня, бо все місто, окрім невеликої партії нових людей, дуже любило свого старого буркотливого війта.

Врешті наблизився весільний поїзд. Дружки та світилки на вистелених килимами підводах, бояри на увішаних барвистими квітами конях і, врешті, сам славетний війт київський у золотому парчевому каптані, а за ним і Галочка, сяюча, розсміяна, наче весняний радісний день.

— Слава, слава, слава! — кричали довкола городяни, а війт щасливо та врочисто усміхався, киваючи всім направо і наліво своєю сивою головою.