А Щука вів далі, так само повільно та поважно, начебто снуючи довгу нитку своїх тисячу раз передуманих гадок. Казав і про тяжкість торгового мита, і про наміри воєводи, і про хитрість та корисливість напливового нового елементу в місті, але Славута слухав його неуважно: очі його все намагалися вирізнити поміж розступами вулиць певний високий червоний черепичний будинок, коли раптом кілька слів Щуки, рефлективно долетівши йому до вух, знову привернули увагу.

— А я ж кажу, щоб він Ходиці не вірив, бо Ходика сам перший шахрай, перший зух і пройдисвіт… Знаємо його, він же за воєводою руку тяг, а тепер хоче тільки поріднитися з війтом…, бо ж воєвода стоїть на заваді усім його темним справам.

— Як? Поріднитися з війтом? — мимоволі потягнув повіддя Славута, втупивши у Щуку здивовані, широко розплющені очі.

— А так, найпростішим звичаєм, — стенув плечима Щука, не розуміючи, що в його словах видалося Славуті дивним. — Просватав за свого брата Федора Галю, війтову доньку.

— Бути цього не може! — із запалом гукнув Славута, і яскравий рум’янець залив його обличчя.

— Гм! — незадоволено усміхнувся Щука. — Ти мене вчиш? Раз кажу — то знаю. Просватав уже, скоро й весілля гулятимуть.

— Не може бути, кажу вам, не може бути! — кричав Славута. — Я кажу, що не піде вона за нього.

— Ти кажеш? А ти почім знаєш? — відповів Щука, чимдалі дужче дратуючись. — А я кажу тобі, що йде, і з радістю йде, і де б така дурна знайшлася з-поміж цих білих голів^[18], щоб за Ходичині маєтки не пішла!

— Брехня! Брехня! Брехня! — крикнув Славута, хапаючи нагайку і підіймаючись у стременах.

— Та як ти смієш, блазню, мені, цехмайстрові столярів і теслярів… — схопився було розлючений Щука.

Але Славута не чув уже його слів; як вихор, як буря, мчав він до міста, стискаючи коня. Від швидкої їзди ремені в тороках розпустилися, і червоний, мов жар, розкішний сукняний плащ звісився із сідла. Не спиняючи коня, підхопив його Славута і накинув собі на плечі. От і мійська брама, міст спущений. Шалений кінь промчав по мосту в кар’єр. При в’їзді сторожа хотіла спинити його. «Мито! Мито!» — закричали до нього. Але не бачачи, не чуючи нічого, промчав він повз них у червоному розмаяному плащі. Один із вартових устиг, однак, отямитись і вхопився було за стремено, але розпалений кінь ударив його з такою силою, що бідний стражник непритомно впав на землю. Частина вартових кинулася підіймати товариша, частина погналася за Славутою, але Славути застиг і слід.

На шум і крики переляканих сторожів зібрався строкатий натовп. Городянки у білих намітках, городяни у високих хутряних шапках.

— Що трапилось, що трапилось? — грізно кричав задиханий кругленький чоловічок у військовій одежі, протискаючись вперед крізь юрбу.

— Червоний диявол, пане Лою, до міста влетів, — тремтячим голосом відповів один із вартових, — на чорному коні… із ніздрів вогонь валить… червоний плащ розвівається… Степан кинувся було схопити його за стремено, та так і впав як неживий…

— Ловити! Ловити! Боягузи! Страхополохи! — закричав зі всіх сил кругленький чоловічок, кидаючись уперед і щезаючи в найближчих дверях. Але натовп не чув уже його слів. «Диявол, диявол до міста влетів!» — зашуміли довкола безтямні від страху голоси і вся площа перед мійською брамою вмить спорожніла.

* * *

Похмурий і сердитий вийшов пан війт київський Яцько Балика^{9} зі свого багатого дому. Ще раз звелівши молоденькій доньці Галі зачинити і дім, і ворота на залізні засуви і нікого не впускати до його повернення, війт рушив до магістрату^{10} на вечірнє засідання. Повільно йшов війт, обережно пробираючись по кривих і вузьких вулицях. Він опирався на товсту палицю з гострим вістрям, прикрашену дорогим золотим набалдашником. Сива голова війта була низько опущена, обличчя, зазвичай добродушне і привітне, було тепер похмурим та сердитим. Інколи у війта виривалися невдоволені слова, він сердито постукував палицею, посилаючи комусь у вечірній туман найстрашніші прокльони, які тільки знав.

— О-го-го-го! Та який же війт сьогодні сердитий! — зауважували одна одній балакучі городянки, сидячи ще на лавочках біля своїх воріт і киваючи гарненькими голівками, загорнутими у білі намітки. Зустрічні городяни кланялися війту, але сердитий війт нікого не помічав. Та як же було не сердитися війту? Не далі, як позавчора, воєвода так його образив, що він того довіку не забуде. Панові воєводі знадобилися підводи їхати на полювання, на влови, а пан воєвода прислав до нього, до війта, з вимогою доставити коней. Так, війт знає, що є таке правило у гродських книгах давати коней, якщо воєвода їде за потребою і то не далі, ніж за дві милі. Але війт чудово знав і те, нащо потрібні коні воєводі, та й воєвода, діставши підводи, навмисне промчав по місту з гиканням і криком, зі всіма своїми нахлібниками, з хортами і рушницями. Що ж? Коні повернулися ввечері, заїжджені, загнані вкінець. Та не жаль війтові коней, досить у нього статків-маєтків, щоб і нових накупити, а не може він стерпіти порушення прав мійських і своїх! А от учора знову прислав воєвода своїх дозорців наказати городянам вогні в домах гасити^{11}… Не має він на це права! Пан війт знає всі права і привілеї напам’ять, хоч уночі його розбуди! Знає він, що гасіння вогню в домах вечірньою порою йому належить, і воєводі у грамоті суворо наказано: «А ни чим ся в него не вступовати». Хоче воєвода відсудити у нього права, та не на такого напав: нелегко зігнути війта! Правда, є в нього і вороги у місті, зате всі старожитнії люде горою за нього постоять! От був ворог і хитрий, і лютий — Ходика, а тепер сам поріднитися хоче. За брата, Федора, як просив. Вельми, каже, сподобалась йому, пане війте, донька твоя… «Ну, даймо на те, кому Галя не сподобається, де такого дурня пошукати?!» — задоволено усміхнувся війт і по серці його пропливла тепла хвиля. — Та й не безприданниця, є, слава Богу, що дати! Правда, нема таких маєтностей, які от тепер придбав собі Ходика, зате давнє добро, дідівське, чесно нажите, а не награбоване, як у тих харцизів!» Війт сердито стукнув палицею по снігу. Ех, не лежить його серце до цих нових людей, себто, отак не лежить, а що поробиш? Треба ріднитися! Обіцяє Ходика, як тільки він повінчає доньку з його братом, скрутити воєводу і взяти в шори! А він це може! Він же всі закони вміє потилицею наперед перевернути. Дожився, пане війте, до краю, довелося на старості літ у Ходики допомоги шукати, до нових звичаїв звикати… Війт похмуро понурив сиву голову і, заглибившись у сумні роздуми, не помітив, як повз нього пробігло кількоро переляканих городян із криком: «Червоний диявол! Червоний диявол!»

Чи ж так було у добрі старі часи? Жили собі люди просто, зате сито. Ніяких цих нових звичаїв не знали. Пили мед та пиво, горілку дзюбали, а ні тих угорських, ні мальвазій і знаку не було. Їли добре по-старожитньому кашку з грибками, чи вареники, чи гуску з капустою, а на свята і кашу рижову з шафраном та дзіндзівером^[19], а тепер спорудять усяких цих легумін та паштетів: наче гори стоять! А хоч би й одежа: мудрує вельможне панство, а за ним і городяни тягнуться. І людям соромне, і богу противне носити стали: черевики на високих підборах, шапки-магерки, кунтуші усілякі! «Ех, — махнув війт рукою, — не так жили у давнину, зате міцно стояли за свої привілеї, за свої права, — усі, як один!»^[20]

Війт підняв голову і оглянувся. Він вийшов на велику торгову площу, посеред якої височіла темна і похмура будівля ратуші. На вершинах гонтових і черепичних дахів будиночків, що оточували площу, де-не-де загорялися великі олійні ліхтарі. На площі було порожньо і безлюдно. Раптом погляд війта упав на високий дерев’яний стовп, що стояв посеред площі. На ньому був прибитий великий аркуш пергаментного паперу.

В кінці аркуша на шовковому шнурку висіла тяжка печатка. У темряві не можна було розібрати тексту паперу, та війтові цього і не треба було, він знав, що у ньому трактується про нову золотоворітську слободу. «Ух! — стиснув війт палицю в руці, наче бажаючи розламати її на тисячу кусків. — І не знайдеться ж ворон та шулік, щоб розірвати цей клятий папір! Ні, не можна цього так попустити! — вирішив він. — Слід, хай там як, посилати скаргу королю: сил немає більше так жити».