Білою сиротливою громадою здіймалися сиротливі руїни… От зубчасті стіни, в деяких місцях вони зовсім розсілися, і сніг завалив їх заметами… От в’їзна башта з перекидним мостом. Мосту давно вже немає… Церква, збудована над воротами, зруйнована; у порожні отвори вікон вривається вітер і злобний стогін його носиться над руїнами, а крізь баштовий проїзд видніються всередині монастиря розламані, розтріскані руїни величного храму, внизані нерухомими чорними воронячими зграями. «Ух!» — повернувся вбік Ходика, поквапом творячи молитву. Праворуч тягся довгий і високий земляний вал, де-не-де на ньому виднілися нікчемні залишки розвалених стін. Попереду у вечірній напівтемряві неясно вимальовувались стіни та башти Михайлівського Золотоверхого монастиря. За валами гори круто обривалися вниз, далі ж перед Ходикою тягнулися рівні, занесені снігом галяви. Швидко темніло. Від валів потяглися довгі тіні. І, разом із настанням темряви, Ходику все дужче і дужче охоплював страх. До того ж, він чимало відстав від першого возу, який уже неясним силуетом виднівся перед ним. Ходика раз у раз підстьобував коня, але втомлена тварина ледь тягла важку поклажу і лише похрапувала, поводячи вухами. Звук цього тяжкого храпу серед безмовної і безлюдної пустки ще сильніше наганяв на Ходику забобонний шалений страх; шапка починала тихо ворушитися на його голові… От праворуч з’явилися якісь дивні руїни. Ходика згадав, як старі люди казали, що колись тут стояли багаті хороми, а тепер блукають привиди, шукаючи забуті скарби, і щосили погнав коня. Кілька раз він окликав погонича, але на його поклик не було жодної відповіді, а голос його так дико і хрипко звучав у нічній тиші, що наганяв на Ходику ще більший страх. Нарешті попереду з’явилися руїни Десятинної церкви з чорним розламаним куполом і дзвіницею. Полегшене, радісне зітхання вихопилось із грудей Ходики. Тут уже недалеко до митниці, та ось і вогники замерехтіли. Ох! Людським житлом повіяло! Ходика розправив спину і плечі та бадьоріше закрокував уперед. Тепер лише спуститися з гори — і місто. «Господи, довези, тільки довези! Трипудової свічки не пожалію», промовив уголос Ходика, круто повертаючи і зупиняючи біля митниці коня.
Коли мито вже було сплачене і скрипучі ворота застави закрилися за возами, Ходика якийсь час нерухомо стояв, не зважуючись рушити вперед. Перед ним відкрилася глибока прірва, з одного боку оточена горами, а з другого — збігаючим униз гаєм. Крутий, погано уїжджений спуск вів донизу і губився у наступаючій темряві. Пропустивши останніх подорожніх, ворота митниці зачинилися, вогні у вікнах погасли і густі сутінки звідусіль охопили Ходику. Він глянув на свої високо навантажені вози, і досада, і вагання заворушились у його серці. «Ех, краще було цього разу розкласти товари хоч на три вози, дорога крута і розмита… темно… не доведись до чого… — Ходика з жахом оглянувся, боячись помітити де-небудь червоний плащ. — Ну що ж, з Богом», — перехрестився він, уриваючи свої роздуми, і звернувся до погонича.
— Ну, Іване, спершу вийми там під возом прив’язані вірьовки, слід вози загальмувати.
— Загальмувати… так і… за… галь… мувати, — відповів той непевним язиком, схилившись усім тулубом уперед. — Під возом вірьовка… ну то під возом… а мені що, бодай і на возі… Я що? Я — сторона.
Але Ходика, побачивши, що погонич зі всіх сил намагається нахилитися, та, попри це, лише безпорадно похитується усім тілом, зупинив його:
— Стривай, Іване, ти лише коня потримай, щоб не рушив.
— Можна! — згодився Іван. — Все можна, бо я нічого не боюся! Він мені каже — червоний диявол, а я йому: що мені червоний диявол, хай хоч зараз явиться, я йому в сам писок плюну.
— Мовчи, блазню! — крикнув йому з-під воза Ходика, поспішаючи тремтячими руками розв’язати вірьовки і від хвилювання ще сильніше їх заплутуючи. — Нализався, п’яндига, а мені тепер мучся з ним; ще гірше, ніж самому!
Кілька раз йому почувся якийсь підозрілий шелест, урешті вози були загальмовані.
— Я вперед поїду, а ти за мною вслід, — повернувся він до погонича, — та дивись мені, куди я, туди й ти; ич, ірод, залив очі, а тепер возися з ним! — сердито буркнув Ходика в бік погонича, але сильно його лаяти він побоявся.
— Ну, з Богом! — торкнув він коня, проїжджаючи вперед.
Звичні коні повільно і обережно рушили вниз із гори. Вози раз у раз провалювалися у глибокі ями-калюжі і насилу з них вибиралися. Нарешті половина дороги була пройдена, залишилося лише зробити крутий поворот направо, обігнути виступаючу, навислу брилу гори, а там уже хоч вельми круто, зате рівно, без поворотів, можна попросту скотитися вниз.
— Но, но, но! — навіть прикрикнув Ходика на коня, помахуючи батогом.
Ось і гора… Як понуро, як зловісно насунулась вона, закриваючи дорогу. Обталі дерева здаються чорною страшною гривою, а сама гора головою якогось дикого, величезного страховиська.
«А що, як він, — подумав Ходика, боячись навіть подумки вимовити страшне ім’я та відчуваючи, що вже при одному спомині б’є його холодний піт. — А що, як він причаївся за горою у цих густих тінях і чекає на нього? Плащ мов жар червоний… Очі горять, як вуглини, — згадалися йому слова жовніра, — а пазурі так і загинаються… так і…»
Раптом яскравий сліпучий спалах осяяв усе довкола, пролунав дикий нелюдський вереск, і, наче чорна буря, просто на Ходику ринув страшний вершник на чорному, немов смола, коні.
— Диявол! — крикнув погонич.
— Диявол! — шалено крикнув услід за ним Ходика, випускаючи віжки та падаючи на землю.
Коні кинулися вбік і, підхоплені тягарем возів, покотилися із крутосхилу; вози наскочили на гору, перехнябилися, зі страшенним гуркотом полетіли з них важкі пакунки, перевертаючи коней і людей.
Не встиг ошалілий, майже непритомний Ходика отямитися, як миттю з’явився натовп озброєних людей зі смолоскипами і з воєводою на чолі та оточив і товари, і лежачих людей.
— Що таке? Що тут сталося? — спитав воєвода, притримуючи коня і звертаючись до блідого, як смерть, Ходики. — А-а! Шахрайська витівка! Хотів уникнути мита, обікрасти скарбницю… Ну й попався… — грізно сказав він і наказав жовнірам: — Зібрати всі товари і негайно відвезти до замку!
— Ой, не губіть, ясновельможний пане, не губіть, помилуйте! — бухнувся Ходика на коліна перед воєводою, хапаючись за срібні стремена.
— Чого віз лише на двох возах? Чого так сильно навантажив?
— Не сильно, ясноосвецоний, ясновельможний пане, не сильно, зовсім легко! Це він, — із зусиллям промовив Ходика, — червоний диявол…
— Диявол… так, диявол… ніхто, як він, — заговорив і погонич, підводячись із землі і оглядаючись довкола безтямними п’яними очима.
— Що ви тут мені бабську бридню розводите! — грізно крикнув воєвода, відсторонюючи Ходику, що лепетав беззв’язні слова. — Залили очі та й морочите добрих людей! Мені до вашого диявола жодного діла нема! Закони писані для людей, а не для чортів! А це ти знаєш? Гей, смолоскип сюди! — крикнув він, розгортаючи перед Ходикою жовтий сувій пергаменту.
Жовнір підніс смолоскип, вогонь якого розвівався на вітрі. На жовтому пергаменті, освітленому червоним полум’ям смолоскипа, великими слов’янськими літерами стояло:
«Сим Александр{15} божою милостью великий князь Литовский, чиним знаменито сим нашим листом каждому доброму, хто на него узрит или чтучи его услышит, кому потреба будет того ведати. Иж купцы, которые коли едут в Киев и возы свои товаром тяжко накладывают для мыта, иж бы возов меньшей было; и в которого купца воз поломится с товаром, на одну сторону по Золотые ворота, а на другую сторону по Почайну реку, ино тот воз с товаром биривать на воеводу киевского, и мы тое врядили по-старому, как и перед тим бивало.
Писан у Вильни в лето 1494, мая 14 дня, индикта 12-го[44]»{16} .
Ухопився Ходика рукою за голову та так і гримнув на землю.
* * *
Всю ніч не спала Галочка. Щастя і радість не давали їй заснути. На її щоках ще горіли його поцілунки, вона бачила дороге, схилене над нею обличчя, його усмішку, його очі! «Милий, милий, коханий, жаданий, щастя моє, життя моє!» — шепотіла вона з вологими від щастя очима. І щоб тепер, після його слів, після його ласки піти заміж за Ходику? Ні, ні! Нізащо! Перед Божими очима заручилася вона з Мартином і лише його дружиною буде! Ах, які щасливі мрії, які дівочі марення всю ніч аж до ранку оп’яняли її бідну голівку. Щастя, щастя рвалося у це серце. І Галя то підводилась із постелі, згадуючи всі його слова, то знову падала в подушки, стискаючи серце руками, щоб стримати його болісно захоплене биття. Нарешті настав ранок.
