— Та вже, правду сказати, я не з боязких, а й то тепер, як з дому ввечері виходжу, разів п’ять молитву прочитаю та ще зо два келихи меду для відваги переверну.
— А чого ж це? — вже не зовсім спокійно спитав Ходика.
— Та що! Не варто проти вечора і говорити! — махнув рукою один із молодих підмайстрів.
— Та в чому ж річ, панове? — вдруге спитав Ходика, оглядаючись довкола.
— Ет, друже, — перебив його Мартин, — про це і згадувать не варт! От ти краще розкажи нам, коли думаєш весілля гуляти?
— А ось приїдемо… то, дасть Бог, завтра і повінчаємось, — розсунув він усмішкою свого широкого рота.
По Мартиновому обличчі пробігла глузлива ухмилка.
— Щасливий ти, брате, славну дівчину береш!
— Та й не голу.
— А ти і про це подумав?
— Ого! — Ходика поважно повів головою. — Я про це думаю насамперед. Що там краса? З лиця води не пити! От посаг, придане — не остання річ… Та ще й війтова донька.
— Розумний ти, пане-брате, — зашуміли довкола. — То вип’ємо ще по чарці за твоє здоров’я.
Кубки знову наповнилися і осушилися до дна.
Від незвички Ходика відчув, як його очі посоловіли і приємна млість охопила все тіло; він більше не відмовлявся від вина.
Мартин ще раз підморгнув Скибі, і, коли той знову вийшов із повним кубком, підвівся з місця.
— Ну, панове, щасливо ж вам зоставатися, а тобі, пане Ходика, усілякого добра та благополуччя!
Ходика вдоволено усміхнувся.
— Куди ж це ти? Чого поспішаєш? Чого тікаєш од компанії? — зупинили було Мартина товариші, але Мартин рішуче заявив:
— Ні, друзі, мені до Василькова поспішати слід, я й так засидівся, іншим разом погуляємо.
Мартин вийшов. Ходика встав услід за ним, але, впевнившись, що його товари стоять цілі і неушкоджені, знову повернувся до столу.
— Ну, треба ж правду сказати, хоробрий же цей Мартин, не взяв його враг, — глибокодумно зауважив Гриць, входячи до шинку. — Я б у такий час нізащо сам не поїхав, адже ж од нього, — він понизив голос, — не те, що від людини, ножем не відіб’єшся!
— Ні, брате, є такі кулі заговорені, від них, кажуть, і він не втече, — перебив інший.
— Та хто він? Що такого приключилося? — вже не зовсім бадьорим голосом спитав Ходика, переводячи очі з одного на іншого.
— Хіба ж ти не чув? — здивувався один із гостей. — Червоний диявол учора до міста влетів!
Кубок, який Ходика підніс було до рота, так і завмер у нього в руках.
— Диявол? — промовив він урешті, обводячи всіх наполоханими очима. — Та хто ж бачив? Хто сказав?
— Хто бачив? Хто сказав? — заговорило відразу кілька голосів. — Усе місто!
І страшні розповіді посипалися, як із мішка, перебиваючи одна одну. То запевняли, що червоний диявол летів на вогненній хмарі, то на крилатому чорному коні. Казали, що він задушив старого міщанина Крупа; що, зустрівши на дорозі бабу Гапку-перепечайку, перевернув її білим собакою, і так цей собака бігає по ночах та виє і ніхто не може його відчарувати; казали, що у Миколаївській церкві всі ікони позривалися з іконостасу і попадали на підлогу; розповідали, як він уночі спустився над ратушною площею і, розкинувши вогненне покривало, скликав до себе усіх відьом з-за старого друкарняного двору. Розповідь зацікавила усіх присутніх: жовніри, взявши свої кубки в руки, підійшли до столу, навіть міщани припинили шепотітися і, перейшовши за сусідній стіл, прислухалися до розмови.
— Та стривайте ж, панове гості, — завважив урешті з-за прилавку господар, — і до нас такі чутки доходили, але, думаю, багато тут брехні!
— Яка брехня? Дідько мене забери! — стукнув жовнір кубком пива об стіл. — Коли в нас не далі, як минулої ночі, що в замку сталося?
— Що, що? — спитали одночасно і зацікавлений господар, і бенкетуюча компанія, навіть міщани підійшли ще ближче.
— А от що! Ми стояли з товаришем на Драбській брамі, а мійська сторожа з паном Лоєм, хорунжим замковим, була біля Воєводьких воріт. Сидять вони, розмовляють. Б’є двадцять друга, саме їхня година. Раптом чують шум: «Хто йде?» — питають. Мовчок. «Гасло!» — «Червоний диявол!» — гукнув жовнір таким громовим голосом, що Ходика аж пригнувся, злякано зиркнувши на вхідні двері. — Що ж ви думаєте? — вів далі оповідач. — Просто з-під перекидного мосту вирвався вогняний стовп, і сам він у червоному, як жар, плащі, у червоному каптурі, бо, знаєте, по боках його голови роги стирчать, — розставив він руки по боках своєї голови, — зупинився у дверях. Кинулись було наші вартові до нього і пан Лой попереду, — він на цих речах знається, — та що ж би ви думали? Тільки глянув на них… очі у нього вогненні, так вони всі мертво й попадали. Зранку ми їх знайшли, так і лежали, як неживі, ледве святою водою відпоїли. А то б зовсім пропали, бо цей диявол, кажуть зналі люди, найсильніший, та, на щастя, на панові Лою знайшовся хрест, заговорений печерським схимником. І що ж ви гадаєте? Дарма він до замку пробрався? Куди?! Ввійшов у дім до воєводи, — заговорив оповідач, знову знижуючи голос, — та як увійшов? Двері були зачинені на замок, підійшов до них, — одразу замки й упали. Завмер воєвода. «Чого ти явився?» А той йому: «Нічого тобі не заподію, тільки Чорну книгу мені віддай!» А це така книга чаклунська, — пояснив він, — її воєвода за великі гроші у московських звіздарів купив. Бачить воєвода, що погана справа, підступає до нього диявол, руки простягає, а на руках чорні кігті так і закручуються, так і закручуються. Здогадався, нащо це воєводі книга знадобилася, бо в ній проти нього закляття є, підняв книгу та й давай на нього наступати, давай наступати, а про себе, знай, молитви читає. Завив диявол, застогнав, корчитись почав, а потім як заверещить, так що у воєводи аж волосся дибки стало, а руки ходуном заходили, так і провалився крізь землю у вогненному стовпі.
— З нами Бог, — злякано перехрестився господар, а оторопілі слухачі не змогли і слова мовити. Ходика глянув у бік городян і, побачивши й там бліді обличчя, відчув раптом, як холодна крижана змійка побігла у нього по спині, здалося навіть, що червона постать промчала повз вікно.
— А нащо ж диявол до міста влетів? — спитав один із молодих цеховиків.
— Відомо, нащо, — вставив старший міщанин, — на те, щоб мучити і тривожити добрих людей.
— Ну, а нащо ж йому до воєводи йти?
— До воєводи? — перепитав жовнір. — А я це пречудово розібрав. — Та ж ви знаєте, що війт із воєводою ворогує? — Всі схилили голови. — Так, а диявол же до війтової доньки прилітав?
— Як до війтової доньки? — підстрибнув на місці Ходика.
— Брехня, брехня! — підтримали і цеховики.
— Яка брехня? — розсердились жовніри. — Сама ж баба війтова усім розповідала, як до них диявол прилітав, усім розповідала, а потім уже війт звелів дурній бабі мовчати!
Ходика, охоплений невимовним жахом, підвівся з місця. У кімнаті збирались сутінки. Злякані, витягнуті обличчя у цій сірій напівтемряві здавалися страшними… Він відчував, як волосся на його голові починає ворушитись і серце завмирає в грудях.
— Прощайте, панове-товариші, спасибі за пригощання, а мені треба до Києва поспішати! — прохрипів він тремтячим голосом і, поклонившись усім, насунув шапку та вийшов із шинку.
Вечір уже сливе зовсім розкинувся над землею. Де-не-де загорялися в глибині неба бліді зірки, хоча вікна хат ще переливалися зеленим і червоним перламутром та на дахах горіла остання, прощальна зоря.
Повільно, крок за кроком ступав Ходика за своїм возом. Попереду, на чималій відстані, рухався перший віз; Ходика, на свою прикрість, помітив, що погонич доволі сильно заточувався, йдучи поруч із своїм возом. У його голові теж шуміло, досада і страх наповнювали душу. І нащо він до шинку зайшов? От і досидівся до такої пори. І сам випив, і погонича напоїли, а тепер будь ласкавий по цих пустках та руїнах їхати удвох, та ще з п’яним. «Ух, — здригнувся він, тісніше закутуючись у каптан та кидаючи довкола боязкий погляд, і в голові його мимоволі піднялися знову всі чуті ним страхіття. — Та невже ж він літає до війтової доньки? От тобі й війт! Ну, дав би Бог тільки женитися та прибрати всі її маєтки до рук, а там можна й позбутися. — Ходика поспішно захрестився під киреєю. — У містечко Печери пішки сходжу, Богородиці двопудову свічку поставлю… Тільки б щасливо доїхати додому! І нащо він решту погоничів одпустив?.. Та що вже там», — махнув рукою Ходика, і, стьобнувши коней батогом, повернув услід за першим возом повз руїни святої Софії та рушив широкою порожньою вулицею просто до Дніпра.
