«Що, як перекидний міст піднятий?» — задавав він собі питання, яке весь час його тривожило. — Не повинно б, час спокійний, татар не чути, там і завжди стоїть невсипуща сторожа. Ну, а що, як раптом?»

Мартин навіть зупинився від такої моторошної думки. Однак зволікати було ніколи! Діставшись до самої вершини гори, Мартин поповз уздовж рову, наближаючись до воєводської брами. Не доходячи кроків п’ятдесяти до неї, він ледь підвівся і виглянув: звідси мусило бути видно перекидний міст. Радість охопила його: просто з другого ярусу шестикутної Воєводської брами з темних амбразур на той бік рову спускалися тяженні залізні ланцюги.

Тим часом біля підйомних воріт, у невеликій сторожці під склепіннями башти групка вартових зібралася довкола замкового хорунжого, пана Лоя. Низенький і товстенький пан Лой сидів на дерев’яній лаві. Попри те, що все його кумедне тіло, здавалось, складалося лише з неохопного черева, посадженого на куценьких ніжках, з круглою пробкою замість голови, пан Лой завжди мав гідну поважну поставу, особливо коли розмовляв зі своїми підлеглими. Вартові гуртком стояли довкола нього.

— І ви самі це бачили? — допитував їх пан Лой зі зневажливою ухмилкою на круглому блискучому обличчі.

— Аякже, та пан і сам тоді вибіг на площу…

— Гм, — махнув рукою пан Лой, — коли ж це я вибіг? Пізно! Він-то, мене повидівши, і кинувся навтьоки, підібгавши хвоста. Так що й слід застиг… Коли б я з вами був у ту пору, як він на міст влетів, не втік би він од мене, нізащо, хоч би верхи на відьмі сидів. А чого ж ви його не ловили?

— Де ж його ловити? Сам пан бачив, — Семен торкнув було його за стремено, та й гепнув, мов неживий.

— А чому гепнув? Га? — прикрикнув пан Лой. — Бо неуки ви, гречкосії, от що! Хто ж до чорта так просто підходить? Ти спробуй простого бика за ногу взяти, то й він тебе рогом бодне! А ти чорта хотів рукою піймати! Тьху тільки! — сплюнув він убік. — І більш нічого! Ось я вже пізно на площу прибіг, — вів далі пан Лой, прикладаючись до похідної баклажки, що висіла в нього при поясі, — а чи ви бачили, як я кинувся його доганяти? — обвів він присутніх переможним поглядом, підіймаючи плечі і вип’ячуючи груди вперед.

І, хоча вартові чудово пам’ятали, як пан Лой поспішно сховався в сусідньому домі, але слова його були вимовлені таким упевненим тоном, що їм і справді здалося, — мабуть, вони помилилися, і то був не пан Лой, а хтось інший.

— Отож, — продовжував пан Лой, насолодившись ефектом своїх слів, — і не будь я пан Лой, зі славного герба Свічок, коли б оцей самий диявол не трапив мені до рук, якби ж я, на лихо, не забув удома однієї штучки. Так! А все тому, що ви боягузи, а не військові люди, та й не знаєте нічого! Слухайте ж: перший проти них засіб от що, — він підняв ефес своєї шаблі, що утворював хрест, — другий — заговорна молитва, а третій… — тут пан Лой зам’явся і потім додав таємничим шепотом. — Третього нікому не можна розказати! Мені його один чаклун передав і страшне на нього закляття наклав. Так! А, думаєте, мало я на своєму віку відьом переловив? Ого-го! — задоволено потер він руки, слідкуючи за зляканими і цікавими обличчями своїх слухачів. — Деякі, ті, що молодші, навіть загравали зі мною, — підморгнув він бровою і поправив свого щетинистого короткого вуса. — Та ж їм, бідолашкам, теж обридає все зі своїми чорнопикими паничами водитися, а був я, треба вам, панове, сказати, і молодцем, і красенем першої руки. І-і! Жінки мліли! Не одна панна через мене прогулялася на той світ, м-да! — оглянувся він, взявшись в боки і зсунувши шапку.

Слухачі кинули сумнівний погляд на кругленьку постать пана Лоя, але ці слова були вимовлені так впевнено, що вони з ним погодилися.

— Отак-то! А згадалася мені одна історія, — вперся він лівою рукою в коліно і, приклавшись до баклажки, обтер вуса рукавом. — Славна була штука! Хто інший на моєму місці зі страху би з місця не зрушив, а я… Та ось, слухайте! — Пан Лой посунувся на лавці, широко зітхнув, при чому сколихнувся весь його величезний живіт, розправив вуса, відкашлявся і почав:

— Було це під Смоленськом… Обложили ми його… Нудьга у стані, нудота смертна! Битв великих немає, а от тільки моримо місто. От влаштували ми бенкет… Та й пробенкетували до півнів… А мені додому через ліс дорога… Йду я, в голові постукує, на серці тоскно… Хоч би, думаю, чорт якусь відьму послав чи сам попався мені для розваги… І тільки я це, панове, подумав, як переді мною вона і є! Молоденька така, гарнісінька, як панночка… Усміхається мені, пальцем манить! Я за нею, а вона в хащі… Я за нею туди, а вона ще далі, дражниться зі мною! Лечу я по ярах, по проваллях, через пеньки перескакую, а вона то вигляне, то знову сховається… Тільки ж я ухитрився, плигнув із розбігу та й ухопив її… Що б ви думали? На рівному місці спіткнувся і зірвався в якийсь яр… Лечу… міцно відьму тримаю, а мене щось товче та й товче… Скотився на дно, а воно як затопить по довбешці, аж іскри посипались… Я глянь, — а це я не відьму, якусь сучкувату колоду тримаю… Перекинулася, шельма!.. А то раз я із чортом у карти грав… Вигадали цікаву гру, назвали її дьябелкою… Не такий сатана страшний, як його малюють, не такий і хитрий… Завжди у людській подобі ходить, лише рукавички на руках… А от, у якій подобі був той, кого ти перший побачив?

— Такий, як ми, — неохоче заговорив наймолодший із вартових, — тільки плащ на ньому вогненний, як жар, з очей іскри сиплються, у коня вогонь із ніздрів валить.

Тихий шум біля входу перебив його слова.

Очі пана Лоя одразу ж стали круглими, мов у сови, багряні щоки зблідли, погляд застиг.

— Чули? — спитав він.

— Чули! — тихо відповіли йому.

Кілька хвилин тривала повна тиша.

— Гм, — урешті відкашлявся пан Лой, поправляючись на лавці, — певне, собака блукає, їх тут… — але пан Лой не договорив: на дерев’яному мості виразно залунав звук важких кроків.

— Кроки! — насилу вимовив тремтячим голосом молодий вартовий.

Кроки залунали ще виразніше, але на мості нікого не було видно.

— Йде! — шепнув інший, хапаючись за мушкета.

— Ок… ок… ликни, — ледве зумів сказати пан Лой.

— Хто йде! — боязко крикнув молодий вартовий.

Відповіді не було.

— Гасло! — гучно крикнув інший.

І раптом серед повної тиші виразно та голосно почулося: «Червоний диявол!» — і червона, як вогонь, постать виросла у баштових воротях.

Не крик, а якийсь здушений зойк сколихнув склепіння. Всі кинулися тікати, немов розсипані клубки. Пан Лой так і беркицьнувся на землю, жах, що охопив його, скам’янив коротенькі ніжки, і пан Лой покотився під ноги своїх вартових. Двоє з них спотикнулися об огрядне тіло пана хорунжого і впали зверху, інші заплутались у купі та простяглися тут же. Важка дубова лава, позбувшись тягаря, високо здійнялася в повітря і з гуркотом полетіла на розпластаних людей.

Червона постать безперешкодно пройшла під баштовими склепіннями і вступила на замковий двір.

У замку все вже було тихо і спокійно. З внутрішнього боку стіни тягнувся ряд прибудов; біля кожної городні особлива комора, куди на випадок облоги городяни, що її будували, мали право ховати свої пожитки.

Це було зовсім окреме маленьке містечко. Направо і наліво тягнулися конюшні та склади зброї і пороху. Мартин трохи знав пана воєводу і часто бував у замку, тож йому нескладно було відшукати дорогу до воєводського будинку. Все ще не спускаючи з голови червоного каптура, він рушив уперед. От він проминув довгий сарай — шопу, де стояли діла^[41]; от лазні^[42], кліті, пекарні; Мартин і їх проминув та вийшов на саму середину замкової площі. Тут у великому безладі тіснилися численні маленькі десятинні будиночки. Ось направо здіймається славний кам’яний дім Печерського монастиря, а недалеко від нього дім багатих зем’ян Горностаїв; от і знайомі церкви із зеленими куполами та золотими хрестами зверху, а онде, в кінці замку, майже біля самої Драбської брами^{14}, видніється шпиль костьолу. Нарешті Мартин зупинився перед найбільшим і найбагатшим домом, домом пана підвоєводія київського.