Посередині дому висувався просторий і високий ґанок. Дім був білим, кам’яним, із червоним черепичним дахом. Великі вікна була закриті розмальованими віконницями, але з-під двох із них сміливо та зухвало виглядали яскраві смужки світла, начебто сповіщаючи усім перехожим, що в цьому вишньому городі кінчається влада війта. Мартин вийшов на ґанок і, вступивши в сіни, повернув наліво. Двері не були зачиненими; Мартин обережно відкрив їх і зайшов до світлиці.

У світлиці було темно, тільки із прочинених дверей, які вели до сусідньої кімнати, широкою смугою падало світло. Мимохідь Мартин помітив багату обставу і дорогі килими. Мартин поспіхом пішов далі та нерішуче зупинився на порозі. Пан воєвода не помітив його. Він сидів за великим столом, покритим темним килимом, у високому шкіряному кріслі. На столі в незграбних мідних шандалах горіли жовті воскові свічки і освітлювали велику пожовклу книгу, розкриту перед воєводою, та його нахилене обличчя. У волоссі воєводи, по-модному закучерявленому і напарфумованому, просвічувала сивина, старанно зафарбовувана його перукарем; на жовтих в’ялих щоках лежав шар ніжного рум’янцю; вуса були нафабрені, підкручені та підмальовані. Взагалі все обличчя воєводи доволі жалюгідно поєднувало вицвілу, зношену старість і ніжні юнацькі кольори. На його пухкому, пещеному тілі красувався оксамитний домашній каптанчик на дорогому хутрі, ноги тонули у ведмежій шкурі. Пан воєвода так сильно захопився своїм читанням, що зовсім не почув шуму, спричиненого приходом Мартина. Та й було чим захопитися! Попри сиві пасма, що пробивалися серед підфарбованих кучерів воєводи, серце його нізащо не хотіло схолонути, а оскільки пан воєвода вдруге овдовів, то йому захотілося і втретє випробувати сімейне щастя. Тут послужливий амур, як на зло, підсунув перед його гаснучі очі молоду вдовичку, пишну, мов стигла вишня, — княгиню Крашковську. «Усе б гаразд і княгиня без великих зусиль була вельми прихильною, якби ж не особлива старість, що так і повисла отут на карку, — ляснув себе воєвода по потилиці. — Ех, якби хоч десяток із плечей! Не хизувалась би вона! Сама би повзала біля підвоєводських ніг!»

Але на всякий замок знайдеться відмичка. Так і тепер перед паном воєводою лежала не проста книга, а підручник чародійства, у якому зібрані були всі замови, каміння та трави, якими можна було і зачарувати, і приворожити, і головне, чого й шукав пан підвоєводій київський, молодість повернути. Цю книгу пан підвоєвода за велику ціну купив у приїжджого московського чародія і тепер упивався нею в нічній тиші.

«Приворот зілля: кукос, одоєн, — читав він, — хто тебе не любить, то дай пити, не зможе від тебе до смерті відстати…» Не те, не те! — перегорнув воєвода жовтий тяжкий аркуш. — «Орловий камінь, — Бог йому дав такі дивні угіддя, що незналим людям неможливо і віри пійняти». Добре і цей камінь роздобути, та тільки це все ще не те, — і пан воєвода жадібно читав далі. — : «Трава ізлюдин, хто цюю траву їсть, і той живучи ніякої скорбі ні тілу, ні духу не уздрить! Та ні, не те. От, от воно, — майже скрикнув воєвода, схиляючись над книгою, — «ріг єдинорога, хто при собі ріг такий іміє…» Раптом короткий кашель, що залунав на порозі, перебив думки підвоєводи. Він оглянувся і скрикнув: на порозі стояв Мартин у червоному, як жар, плащі.

— Хто ти? Чого тобі? — скрикнув пан підвоєвода, підіймаючи і притримуючись тремтячою рукою за спинку крісла.

— Даруйте, вельможний пане, не тривожтесь: це я, майстер із цеху золотарів, Мартин Славута.

Але пан підвоєводій ще не зовсім довіряв очам і вухам.

— Звідки ж це ти такою пізньою порою? — насилу промовив він, мимоволі згадуючи розповіді про червоного диявола, які перелякали весь гарнізон.

— Щойно прибув із закордону, хотів вам, пане княже, зі свого рукомесла маленький подаруночок піднести, — низько поклонився Мартин і, вийнявши цінну оксамитну скриньку, розкрив її і поставив перед підвоєводою.

— Ху ти, ну й краса ж! — скрикнув той, забувши всі перестороги перед чудом краси, яке перед ним відкрилося.

На червоному оксамиті лежало золоте кольє, таке гарне і розкішне, якого пан підвоєводій ніколи не бачив. Все кольє складалося із невеликих, майстерно зроблених золотих пластинок у формі гербів, посеред кожної блищав діамант, а ще від кожного герба на тонкому золотому ланцюжку спускалася велика перлина.

— Ху ти, ну й краса ж! — із новим захватом повторив пан воєвода, відхиляючись від скриньки і підносячи її до свічок.

Каміння засяяло зеленими та червоними вогнями. І перед очима пана підвоєводія постала пишна шийка пані Крашковської, чорні, мов смола, кучерики, що вилися на рожевій потилиці… О, що то була б за дивна картина побачити це кольє на її пишних грудях!

Пан підвоєводій навіть очі примружив, губа його відвисла, а по обличчі пробіг вираз надзвичайної насолоди.

— Так, проти такої краси жодна жіноча холодність не встоїть, — посміхнувся він і потім, повернувшись до Мартина, поважно провів по вусах і з великою гідністю мовив, поволі опускаючись на стілець. — Гм… вацьпане, я бачу, що ти славний городянин, обдаровуєш воєводу, не забуваєш старовини… Це мене тішить… так… І будь певен, у твоїй потребі я теж тебе не забуду. Але чого ж ти поночі ходиш? І як ти повз вартових пройшов?

— Вельможний пане, — поклонився Мартин пану підвоєводію в ноги, — якби не було наглої потреби, то чи смів би я рушити до вас такою пізньою порою.

— Та що ж там таке? Кажи! — зацікавився вже й воєвода, розсівшись у кріслі.

— Вся надія на вельможного пана воєводу! — скрикнув Мартин.

Під час розповіді Мартина пан воєвода посміхався все милостивіше і милостивіше. Питання було дуже зрозумілим його серцю, що згорало від нерозділеної пристрасті. Суперником виявився Ходика, а воєводі видалося дуже приємним насолити цьому запанілому міщанину, що зазнався понад усяку міру. Коли ж Мартин закінчив, пан воєвода розреготався тяжким розкотистим сміхом.

— Ну й молодець же ти, пане майстре! — весело скрикнув він, ударивши Мартина по плечі. — Видно, що і в чужих землях побував, і закони знаєш, та й хитрий же ти, як чорт знає що! Провчити шельму Ходику мені на руку, — уже серйозно і повагом заговорив він, — та й кому іншому до речі урок дати, щоб і заводу не було! Будь по-твоєму. Я бачу, що ти чоловік розумний, згодишся мені ще й іншим разом. Я згоден. Але ж і губа в тебе, вацьпане, не з лопуцька: красуня війтова донька — сам бачив.

— Гарна чи ні, — скрикнув з воскреслою надією Мартин, — а для мене у цілому світі кращої нема!

— Ото-то! — посміхнувся пан підвоєвода, підморгуючи бровою. — А скажи, чи багато товару буде? — перемінив він одразу тон.

— Хто ж його знає, товар цінний: тисячі на три кіп литовських грошів.

— Так цьому й бути, — підвівся пан підвоєводій, спираючись обома руками об стіл. — Вже для тебе зроблю. Поклади мені тут же тисячу кіп литовських — і бери жовнірів та чини, як знаєш… Бо, бач, не можна і замку мита втрачати!

Великою була сума, заломлена підвоєводієм, але Мартин не звернув на це уваги.

— Нічого не пожалію, — крикнув він, розстібаючи золотого пояса, — бо, як не вдасться моє діло — однаково мені головою наложити! — І, труснувши поясом, він висипав на стіл перед підвоєводієм купу золотих монет.

* * *

Вечоріло… У лісі, що тягся по горах і долинах, на далеку відстань від Золотих воріт, вже темріли сутінки. Краплі води, які вдень падали з дерев, тепер застигали і опускалися тонкими крижаними бурульками. Сніг, ніздрюватий і весь наче сколотий, покривався тонкою блискучою кіркою. Після теплого дня наступав вечірній морозець.

Вузькою і звивистою дорогою, що здіймалася вгору, повільним кроком сунув обоз. Попереду обозу їхав верхи чоловік доволі високого зросту в темній міщанській одежі. Його фігура була надзвичайно худою та кістлявою, голова довгою, наче стиснутою, звуженою доверху, з-під хутряної шапки вибивалося рудаве волосся, а брови були геть чорними, що страшенно різко і неприємно виділялося на блідому, густо покритому веснянками обличчі. Його зеленуваті очі швидко з-під лоба зиркали по боках. Бліді безкровні губи доповнювали немиле враження від цього обличчя. Вершник їхав поволі, та й обоз ледве тягся. Дорога вузька, мало в’їжджена, тепер геть зіпсувалася; вози раз у раз потрапляли у великі калюжі чи провалювалися у розмоклий сніг. Поряд із саньми флегматично крокувало шестеро погоничів, одягнених у сірі свитки з такими ж каптурами, насунутими поверх шапок.