— Та що ти, Лейзаре, чи здурів? Чи думаєш, що я хочу ограбувати тебе?! — сердито крикнув Мартин, ще стоячи на порозі.

— Ой вей! — заговорив було Лейзар, але його губи й зуби так дрижали, що він не міг і слова закінчити.

Мартин переступив поріг і зачинив двері.

Побачивши ці рухи, жид судомним жестом ухопився за прилавок, ще більше притискаючись до червінців, і закричав так голосно, як лише міг, відчайдушним здушеним голосом:

— Гвулт! Вейз мір!

— Та чи ти, Лейзаре, очумів, чи не пізнаєш мене? — крикнув уже зовсім сердито Мартин і тяжко опустився на сусідній стілець. — Вина мені! — вигукнув він.

Його голова звісилась на руки. Тяжкі думи не залишали, і надії попереду не виднілося. Плащ і каптур упали з нього і скотилися на підлогу.

— Ой вейз мір! — вдарив себе рукою по голові Лейзар, підходячи до Мартина. — Та що ж це зі мною приключилося? Це ж шановний пан Славута, а я думав, що… — жид понизив голос і, підозріливо оглянувши кімнату, додав, — що він червоний диявол!

— Ух, та й хотів би я цього разу дияволом бути! — стукнув Мартин кулаком по столі.

— А що ж там таке? — зацікавився Лейзар, схиливши свою голову до самого Мартина, так що його сиві пейси аж торкнулися стола.

— А таке, — зблиснув Мартин очима, закусуючи губу, — що або сам себе уб’ю, або весь Київ спалю!

— Фуй! — відсахнувся Лейзар, притискаючи розчепірені руки до грудей. — Чи ж можна такі страшні слова говорити?

— Не те що говорити, а й робити, коли заступають світло! — крикнув Мартин, стискаючи голову руками. — Давай меду, вина, трунку, трутки дай!

— Нащо трутки? — поволі заговорив жид, потискаючи руками. — Меду і вина можна, а трутки… фе!

Перед Мартином з’явилися два високі кубки. Мартин перевернув один із них і залпом висушив до дна.

— Мало, — подав він жидові кубок, — дай вогню, щоб все тут спалити! — вдарив він себе кулаком у груди.

— Вогню? Боже сохрани! Я й так боюся, щоб не видно було світла на вулиці, а то як помітять бурмістри світло в таку пізню пору, одразу з мене штраф заберуть! А, може, пан Мартин з ласки своєї скаже мені, що з ним трапилось? — заговорив він м’яким, улесливим голосом. — Лейзар старий жид, Лейзар пана ще маленьким знав, Лейзар пана любить, Лейзар все знає і всьому зуміє допомогти!

— Ти зможеш допомогти? — звів Мартин на нього очі. — Та якби ти зміг мені допомогти, я б тебе золотом засипав!

— Ух! — зітхнув жид і очі його зайнялися. — Нащо осипати, я з пана так багато не візьму, нащо? Маленький даруночок, а Лейзар завше радий панові послужити.

— То слухай же, — почав Мартин, — е, та що там говорити! — знову скрикнув він із припливом досади. — Тут допоможе тільки Бог або чорт.

— Говори, говори, ясний пане, — замотав головою Лейзар, передчуваючи головоломну задачу, — у Лейзара не порожньо в голові!

Мартин глянув на жидове обличчя, яке пожвавішало та розгорілося, і почав тихо шепотіти, пересипаючи свою мову прокляттями.

— Ходика?! — радісно скрикнув Лейзар, притискаючи пальця до рота, і перед його очима одразу постали орендні шинки і крамниці, перебиті в нього Ходикою, гроші, роздані тим на проценти… Тепер бажання Лейзара допомогти Мартинові проти Ходики стало ще палкішим. — Можна, можна, — натхненно прошепотів він, схвально киваючи головою, так що його довгі пейси загойдалися над столом.

— Та ж завтра брат його, Федір, до міста в’їжджає, на післязавтра війт і вінець призначив.

— Пс… пс… пс… — зацмокав Лейзар губами. — А звідки він їде?

— Та везе війтові товари із Царгороду. Вже зі Ржищева виїхав, завтра в’їде до Києва.

— Через митницю проїжджає? — гарячково спитав Лейзар, впиваючись очима в Мартина.

Мартин ствердно кивнув головою.

— І війт воєводу не терпить? — вів далі Лейзар із завмиранням, ще сильніше наблизивши своє обличчя до Мартина.

— Щоб воєводу доїхати і доньку за Ходику віддає.

— А! — відсахнувся Лейзар, вдаривши себе по чолі. — Є, є! Знайшов. Слухай, пане, слухай. Чи немає в тебе якоїсь коштовної штуки? Адже ти із золотарського цеху.

— Є! Така, що весь Київ здивує.

— Тим барзєй, тим барзєй. Воєвода сохне за молодою княгинею Крашковською, очі його вже погасли, то, може, діаманти їм блиску наддадуть.

І Лейзар заговорив палким швидким шепотом, киваючи головою, витягуючи руки і шию з такою швидкістю, наче боявся, щоб блискуча думка, яка його осінила, не щезла, не випарувалася, доки він шукатиме годящі слова.

Чим більше шепотів Лейзар, тим сильніше світлішало Мартинове обличчя, в його очах загорялося юнацьке завзяття.

— Лейзаре! — захоплено скрикнув він урешті, на крок відступивши від жида. — Та ти не людина, — ти чорт!

Але це порівняння не зовсім сподобалося Лейзарові.

— Фуй! — скривився він і кинув підозріливий погляд на червоний плащ, який лежав на підлозі. — І нащо таке казати проти ночі? Та й часу гаяти не слід: от-от вдарить двадцять друга година.

— Це все добре, Лейзаре, — спохопився Мартин, — та як же я туди проберуся? Скажімо, біля воєводської брами мійська сторожа стоїть, можна б і підкупити кого. Але ж від мене в цьому червоному плащі кожен дурень тікає, як чорт від ладану.

— У цьому й річ, у цьому й річ! — з новим припливом енергії скрикнув Лейзар. — Не треба буде і грошей тратити! — І, тягнучи за собою Мартина у найтемніший куток, Лейзар знову зашепотів, так само палко, так само поспішно, сильно жестикулюючи руками.

* * *

Чвертю години пізніше з дому Лейзара обережно вислизнула висока і ставна постать у червоному, наче вогонь, плащі і такому ж каптурі на голові. З-під каптура стирчали два підвищення, а обличчя було зовсім закрите широким плащем.

Постать вислизнула непомітно, тримаючи під полою невеличкий потайний ліхтарик, і швидким кроком рушила у напрямку ратушної площі та Житнього торгу. На вулицях не було ні душі. На великому замковому годиннику вибило двадцять два удари.

— Ого-го, — сам до себе промовив Мартин, — до півночі всього дві години.

Проминувши ратушну площу та Житній торг, Мартин підійшов до того місця Замкової гори, де вилися вирубані у кризі східці, що вели до Воєводської брами. Біля підніжжя гори тяглася вуличка, за нею йшов земляний вал, міцний дерев’яний острог, а за ним рів і за ровом круто й обривисто здіймалася Щекавиця-гора. Її вершина була покрита густим гаєм, а сніжні кучугури покривали всі боки. Воєводська брама з шестикутною високою баштою підіймалася просто навпроти Щекавиці. Тепер, при слабкому зоряному світлі, замок здавався якоюсь чорною громадою, що здіймалася на вершині сніжної гори. Мартин почав обережно підійматися по крижаних східцях. Піднявшись до половини гори, він на кілька хвилин зупинився, щоб перевести подих, і глянув униз.

Ще не добравшись до половини гори, Мартин уже стояв на доволі значній висоті. Там, внизу, біля його ніг, тісними кривими вуличками розкинулось місто. Червоні черепичні та гонтові покрівлі високих домів підіймаються близько-близько одна до одної. Там і сям між ними встають куполи церков. Де-не-де на них відбився бляклий зоряний блиск. А от наліво і сірі шпилі домініканського монастиря. От міський вал, от і мійська брама — видно, як гріється біля неї група вартових. А там направо гора за горою, сніжні, високі, вони наче льодовим кільцем охопили місто до самого Дніпра… І білою, блякло виблискуючою смугою розлився широкий нерухомий Дніпро біля міського підніжжя — Подолу, і, звиваючись, припав до гористих берегів. «Вартуй!» — ледь чутно донеслося з мійської брами. «Вартуй!» — глухо відповів голос угорі над головою. Мартин ще раз вдихнув прохолодне свіже повітря і рушив уперед… От над ним уже ясно вималювались замкові стіни, високі, совиті^[39], розділені на численні городні^[40]. Кожна міська сім’я мусила за свій кошт вибудувати і підтримувати певну частку фортечної стіни; за це вона діставала право прибудовувати до своєї ділянки з внутрішнього боку комору, де сім’я і ховала своє добро під час облог та нападів. П’ятнадцять високих шестикутних башт здіймається на стінах. Глибокий рів оточує їх; по стіні розміреним кроком то там, то сям рухається вартовий. Обережно, майже зовсім пригнувшись, Мартин пробирався до Воєводської брами.