— Чи ж я таким страшним став? — прозвучав ближче знайомий дорогий голос.

Галя відвела від обличчя долоні і, не вірячи своїм вухам, підвела вражені очі: перед нею стояв Мартин Славута. Так, зіркі очі не могли її обманути. А, може, диявол прибрав його подобу, щоб обманути, заморочити її? Галя зі страхом позадкувала, повторюючи:

— Цур мене, не підходь!

— Та не бійтесь так, пані! — пролунала ще глузливіша, ще їдкіша відповідь. — Не зачеплю! Та й потреби великої в цьому нема.

Галя ще раз глянула на Мартина: ані хиби, то був він, але якою злобою, яким глузованням було тепер перекривлене це миле, кохане обличчя. Забобонний страх минувся, але серце її здригнулося від болю.

«Та й потреби великої в цьому нема», — повторила вона собі і гірка образа спалахнула в ній.

— Що ж? Це, може, до ворожки ходили? Чарів шукали, щоб Ходику привернути? — продовжував Мартин, закручуючи свого світлого вуса.

Яскрава краска залляла все Галине обличчя: знає, може, здогадався, буде сміятися.

— Ходила! — відповіла вона, закидаючи голову і обпікаючи його вогнем гнівних очей. — А чарів мені шукати не треба: любить і без чарів!

— Помагай Боже, помагай! — припідняв плечі Мартин. — Тільки не знаю, як це? Чи солодко його в сині губи цілувати, його кістяк обіймати?

— Солодко! Солодко! — скрикнула Галя, закусуючи губу. — Бо я його люблю!

— Любиш? — протягнув Мартин і його очі потемніли. — Що ж, — хруснув він пальцями, — кому що до смаку… Кому й здохлий кіт кращий від сокола! Так…

Галя мовчала.

Тим часом у невеличке віконце, пророблене у хвіртці воріт пана цехмайстра, виглянули дві жіночі голови в білих намітках.

— Вона, вона, їй-богу! — зашепотів один голос.

— А хто з нею другий?

— Стривай, не видно його, а ось… Ой!

— Ой! — скрикнула друга голова, відриваючись од віконця. — він, він, червоний диявол! Так і є!

Дерев’яна віконничка з шумом зачинилася, і голови сховалися за нею.

Але ні Галя, ні Мартин не помітили цього шуму. Вони наближалися до війтового дому.

— Що ж, — спитав Мартин після короткої паузи, — і підеш за нього?

— Піду! — просто в його очі заглянула Галя, і зухвала самовпевнена усмішка перекривила її обличчя.

— Плакати не будемо! — їдко посміхнувся Мартин.

— Бурмистровою буду! В злоті, в оксамиті ходитиму! — казала Галя, захлинаючись і відчуваючи, як її нижня щелепа починає неслухняно здригатися, а горло душить спазм і заважає їй говорити, заважає дихати.

— За золото продаєш свої поцілунки? Гаразд! — шарпнув Мартин плечем, зупиняючись біля хвіртки війтових воріт. — Прощай же, дівчино, але пам’ятай, — його голос звучав похмуро і глухо, — що і крізь золото сльози ллються.

Галя стояла перед ним бліда, немов мармурова. Чорна пов’язка, внизана діамантами, при зоряному сяйві блякло горіла на її голові. Карі очі, розширені від хвилювання, здавалися зовсім чорними.

— Не поллються! Не поллються! — скрикнула вона і раптом несподіване ридання урвало її слова.

— Чого ж ти плачеш? — зупинив її Мартин.

— Бо кохаю тебе! — несподівано вирвалося у Галі, і вона кинулася, похитуючись, у двір; але в цю мить чиїсь сильні міцні руки охопили її стан.

— Пусти! — крикнула Галя.

— Ні, вже тепер не відпущу, нізащо, на все життя! — шепотів над нею Мартин, задихаючись, притискаючи до себе її темноволосу голівку, покриваючи цілунками її волосся, її тремтячі плічки і мокрі очі. — Кохаєш, кохаєш, щастя моє, радосте моя, зірочко моя! — повторював він беззв’язно, тулячи до себе її тоненьку фігурку і знову цілуючи мокрі оченята, і плечі, і волосся…

Галя судомно, нервово ридала в нього на грудях.

Раптом біля самих воріт почулися кроки війта. Галя шуснула, наче мишеня, і сховалася у кімнатці. Мартин пересунув шапку на голові і, зітхнувши широкими грудьми, зостався так, як і стояв. «Спробую ще раз щастя», — вирішив він.

Війт йшов сердитий, постукуючи палицею, не підіймаючи сивої голови. Раптом перед самими воротами перед ним знову виросла червона постать Мартина.

— Ти чого далі тут? — зупинився війт. — Чого ти ходиш по ночах, дім мій соромиш? — стукав він палицею. — Та коли б не пам’ять про твого батька, я б тебе давно засадив за ті одні слова, що ти панові цехмайстрові сказав! А тепер востаннє кажу, як ще раз мені попадешся, у в’язниці замкну!

— Пане війте, батечку рідний! — зняв Мартин шапку, кланяючись війтові до самої землі. — Не губіте ви нас! Віддайте мені Галю!

— Мовчати! — закричав запальний війт. — Щоб я про це більше ні слова не чув. Завтра Ходика приїжджає — завтра Галя під вінець іде!

І сердитий війт із силою стукнув дубовою хвірткою та клацнув перед розгубленим Мартином залізним засувом.

— Гм, — розвів руками Мартин, штовхнувши дубову хвіртку і впевнившись, що тепер уже ніяк неможливо дістатися до війтового двору.

Що ж тепер робити? Мартин кілька хвилин стояв нерухомо, не знаючи, що почати. Врешті гнівний оклик досади вирвався з його грудей.

— А! — з силою жбурнув він шапкою об землю. – Треба щось вигадати, чорт забирай! — І великими широкими кроками рушив вниз по Боричевому Току. — Хіба поставити Івану Воїну догоридригом свічку? — зупинився він на мить, і його очі загорілися злою радістю. — Він, він завжди послухає! Так цього проклятого глистюка і скорчить, правцем поставить! Та так йому і слід!.. Але ні, — махнув рукою Мартин і знову рушив уперед, — мала надія! Адже ж Ходика такий пролаза: якщо вже він і суддів трибунальних та задворних обвів довкола пальця, якщо вже він саксона зверне і виверне, то чи багато йому потрібно, щоб Івана Воїна перехитрити? Не одну, либонь, свічку йому поставив! А тут і зволікати не можна, так треба, що, хай як, а придумати за нинішню ніч! Завтра той рудий глистюк приїде, а позавтра вже й останній день, там заговини і масляна. А! — ляснув він себе рукою по лобі. — Що ж діяти, що ж діяти? Невже віддати йому цю кохану голівку? Нізащо!

Щоки Мартина спалахнули, от всього десять хвилин тому тулилася вона до його грудей; він притискав до себе цю дитячу постать, цілував мокрі оченята, слухав любую розмову… — І щоб це було востаннє?! Щоб він, Мартин Славута, віддав її тому глистюкові?

— Не бути цьому, не бути! — вголос крикнув Мартин, зупиняючись серед вулиці і не помічаючи, як при його появі двоє запізнілих городян із числа шинкових разуразників кинулись було навтьоки, та так і розтяглись біля цехмайстрових воріт.

Мартин повернув на ратушну площу, проминув ратушу, проминув нову кам’яну Богоявленську церкву і зовсім машинально, не дивлячись, куди, пішов доволі широкою вулицею, що вела просто до Дніпра. Раз… два… три… пролунав за ним двадцять один удар із замкової вежі, але Мартин їх не чув.

«Що ж удіяти, що ж удіяти? — з відчаєм повторював він, термосячи свого світлого вуса. — Вбити собаку, чи що? За цим би затримки не було, та яка ж від цього Мартину користь? Таж звелять і його «ничим не уводячись, на горло скарати». «Ех, — стиснув він кулаки, — завезти її чи що, та як завезти і куди? Приписатися до чужого міста? Пропадуть усі старожитні маєтки і права. Та й не гаразд таке діло затівати: невже наслідувати буйну шляхту?»

І, оскільки ніяких інших гадок більше не було, Мартин звів уже було очі до неба, як раптом погляд його упав на високий дім зліва, що всього двома вікнами виходив на вулицю. Над одностульними дверима погойдувались на жердині пляшка і пучок соломи; з-під щільно зачиненої віконниці ледь помітною смужкою пробивалося бліде світло. Мартин так сильно штовхнув ногою двері, що вони з гуркотом зіскочили із завіс та розчинилися перед ним.

— Ой вей! — пролунав переляканий крик, і високий худий жид із довгою сивою бородою і такими ж сивими пейсами всім своїм тулубом упав на прилавок.

Мартин зупинився на порозі. Велику кімнату тепер порожнього шинку ледь освітлювала тонка скіпка, що горіла на прилавку. Дерев’яні столи і лавки тепер були присунуті до стіни. З-під розтягненого тулуба Лейзара викотилося кілька синіх згортків, з яких де-не-де висовувались золоті червінці. Лейзар дивився на Мартина розширеними застиглими очима, на його змертвілому обличчі виступив піт, зуби вибивали дріб, губи тремтіли, але жодного звуку не злітало з них.