Марко позіхнув.
– Послухайте мене, – мовив робот. – Ідіть спати. Якщо сон вас не візьме, то наберіть телефоном число 17. Вам розкажуть безліч чудесних казок.
Казка по телефону
Спонукуваний більше цікавістю, аніж дрімотою, Марко вернувся в свою кімнату, набрав число 17 і прихилив трубку до вуха.
«Жив собі якось одноногий принц, – заговорив голос. – Королева, принцова мати, загубила свою голову і, шукаючи її, поперевертала догори ногами всі шафи та комоди. А король тільки посміхався, бо голова його була на місці. Та він тільки й мав, що голову й трішки шиї, а більше нічого: ані піджака, ані штанів. Перший міністр мав досить жалюгідний вигляд, бо не було на його обличчі нічого, крім носа, а замість тіла – одна жилетка...»
– Ну й казка, – буркнув Марко, повісивши трубку. А зрештою, що мені до того? Краще піду погуляю.
– Вернетесь ночувати? – запитав робот, визираючи з дверей кухні.
– Я й сам не знаю.
– Якщо ви повернетесь, я збережу за вами кімнату. А втім, вільну кімнату ви здибаєте повсюди.
Марко задумався.
– Ні, треба мати свою адресу, – вирішив Марко, – в цій країні, де всі кудись зникають, змінюють імена, я теж можу загубитися.
Робот подав йому папірець, на якрму була написана адреса: вул. Серени, номер 57451.
– Вулиця Серени?!
– На вашу честь, звісно. Нова вивіска була прибита через десять хвилин після вашого приїзду.
Марко вийшов. Як уночі, так і вдень у місті вирувало життя. Повітря однаково було тепле й духмяне. Вуличний транспорт не порушував тиші. Опинившись на самоті серед безіменних людей, вулиць і майданів з тимчасовими назвами, покинутий навіть малим проводирем, що першого дня втаємничив його в загадки цього міста, Марко спинився в розпачі.
– Що діяти? Куди йти? Чого мене тут тримають? Якщо мене сюди привели, то чому не допитують, не наглядають за мною, ні про що не питають?
Марко охоче звернувся б до кого-небудь за порадою. Та до кого? Не було видно ані поліцейських, ані регулювальників вуличного руху, ані людей в уніформі, схожих на представників влади. Правда, він міг би зупинити будь-якого перехожого, приміром, отого, в смугастій піжамі, що їхав спиною до нього на рухомому тротуарі, й сказати йому: «Слухайте-но, поясніть, що зі мною сталося?!» Та той тільки зарегочеться або ж попросить украсти для нього сигару.
Ця думка його розважила.
– А може, спробувати що-небудь вкрасти? Аби подивитися, що з того вийде.
Десять хвилин він ніяк не міг зважитися, і коли, підступивши до кіоска, взяв газету, то серце його шалено калатало, а руки обважніли, мов налиті свинцем, і не хотіли слухатися: схопивши газету, Марко зараз же її впустив.
– Прошу...
Якась пані підхопила газету й подала йому.
– Ні... – мимрив Марко. – Ні... Ні, це не моя.
– Отакої! Я ж добре бачила, що це ви її впустили.
– Я... – і Марко почервонів мов рак. – Але ж, пані, ви помиляєтеся.
Обливаючись циганським потом, Марко стрибнув з рухомого тротуару і прожогом кинувся в першу ж крамницю.
– Добридень, – чемно привітав його робот, вклоняючись, як справжній продавець. – Чим можу служити?
– Правду казати...
Марко озирнувся навколо. Він попав у крамницю капелюхів.
– Я помилився, – промовив він, – я гадав, що тут продають іграшки.
– Мені дуже жаль, пане, – відповів засмучено робот, – але ми продаємо лише капелюхи. Візьміть собі капелюх. Він вам стане в пригоді, коли доведеться вітатися з друзями здаля. Гляньте на цей бриль із дзеркальцем для заднього спостереження і внутрішнім радіоприймачем. Ви собі йдете, слухаєте гарну музику, і вона вас бадьорить. А може, ви волієте іншого капелюха з маленьким роботом-масажистом, який вам чухатиме потилицю, коли вас думки обсядуть?
Крамниця іграшок
Збентежений Марко позадкував до дверей. Та робот виявився заповзятливим продавцем і не хотів його відпускати.
– Пожалійте мене, – умовляв він. – Візьміть хоч цього циліндра. Ходитимете в ньому до театру.
– Мені треба іграшки, – вперто повторив Марко. Робот глянув на нього докірливо.
– Другий магазин праворуч, – мовив він тремтячим голосом і зник у глибині крамниці. Коли Марко виходив, йому здалося, що хтось схлипує.
У крамниці іграшок було принаймні з десяток вітрин, звісно без шибок. Марко зупинився і з поважним виглядом почав роздивлятися вітрини. Раптом з крамниці вийшов робот, узяв Марка за руку й сказав:
– Будьте ласкаві, заходьте всередину. Побачите, який у нас великий вибір. На вітринах майже нічого немає.
Робот запрошував так наполегливо, що Маркові несила було опиратися.
– Я б хотів що-небудь дешевеньке, – мовив він.
– Це неможливо, – засміявся робот. – У нас усі речі найвищого ґатунку. Бачите, крамниця вся вщерть заповнена. А скільки ще у підвалах!
– Але я... – промимрив Марко, – я не маю грошей.
– Певно, що не маєте! – вигукнув ображений робот. – Хіба я не знаю? Вже п'ятдесят років ми продаємо задарма, так, п'ятдесят років, любий мій, не беремо від наших покупців ані шага. Почекайте хвилинку.
І притьмом кинувся на вулицю. Якийсь перехожий намагався з рухомого тротуару схопити автоматичну ляльку, але не зміг дістати. Робот узяв ляльку, наздогнав перехожого, подав її, вклонився і, махаючи на прощання рукою, вигукнув:
– Дякую! Дякую! Приходьте ще! Будемо раді вам прислужитися.
– Хто він такий? – спитав Марко. – Якесь велике цабе?
– Я його не знаю, – відповів робот. – Бачу тільки, що в нього руки короткі.
– Але ж він хотів поцупити ляльку, а ви йому допомогли! Добре ви дбаєте за інтереси фірми...
Робот залився реготом.
– Ви, мабуть, з села, що нічого не тямите. Однак тепер і в селі такі самі крамниці. Ага, розумію: ви той серенієць, про якого передавали вчора увечері по радіо! Яка честь для мене, для нас, для фірми! Дорогий і вельмишановний гостю, ви звідси не вийдете, доки не спорожните всі полиці.
– Я вам кажу, що не маю чим заплатити.
– Заплатити? Чому ж би то ви, приїхавши здалека, мусили платити, коли всі беруть задарма? Ідіть вибирайте.
Марко завагався.
– Вибирайте. Вам до вподоби цей коник-гойдалка?
– Е, ні, дякую! Досить мені цих коників-гойдалок! Якщо ви так уже наполягаєте, то дайте мені електричний поїзд... І ще отой кіноапарат... І ще дайте мені...
Робот, захоплено ойкаючи, бігав по крамниці, хапав речі, на які показував пальцем Марко, і складав йому біля ніг.
– Ось моя адреса, – нарешті мовив Марко, показуючи роботові папірець. – Пришліть усе це до вечора.
– Та візьміть що-небудь іще! Благаю вас, уклінно прошу вас. Беріть оце... і оце... і оце...
– Гаразд, купую все, – сказав Марко. – До побачення. Робот провів Марка на вулицю, допоміг йому стати на рухомий тротуар і поцілував обидві руки.
– Ви принесли мені щастя, – вигукував робот. – У нас так мало купують.
Бажаєте стати імператором?
Добру годину Марко тільки те й робив, що ходив по крамницях і купував. Він був ідеальний покупець: купував одразу по шість фортепіано на превелику радість продавців. Купив навіть автоматичну пральну машину і холодильник, маючи на думці подарувати їх своєму хатньому роботові. Адже це не коштувало ані шага. Аж тепер Марко збагнув, чому вітрини не засклені, чому навіть вітрини ювелірної крамниці не мають шибок і чому ніхто не боронить перехожим брати що завгодно.
– Але припустімо, – сказав Марко роботові-годинникарю, який продав йому задурно чудовий хронометр, – припустімо, що я хочу аж сім хронометрів.