«Візьміть дві пляшкові шийки, – написав якийсь Піпус, – одну негайно викиньте; другу варіть три дні, що три години додавайте п'ятдесят грамів підсмаженої тирси, равликових ріжків, варених виделок, тістечка, трістечка й шкіряного фартуха. Посипайте до смаку товченою крейдою, рінню або цвяхами.

Подавайте на стіл з дрібно покришеними велосипедними шинами. Страва особливо смачна, якщо її покропити зеленим чорнилом для авторучки».

Марко подумав, що місце такій страві – в помийниці. Але він і слова не сказав, щоб не видатися селюком, який вперше опинився у місті й нетямиться з дива.

Гортаючи далі меню, Марко подумки занотовував найцікавіші страви:

«Свинячі ноги з ключем на клямковій підливі».

«Ніжки кривоногого столу».

«Бляха по-циганському».

«Суп із фаршированою цеглою».

– А чим вона фарширована? – запитав Марко свого усміхненого супутника. – Я не хотів би, щоб вона була начинена каштановою шкаралупою чи радіолампами. Особливо мені не смакують радіолампи.

Маркуса це не збентежило.

– Фарширована цеглина дуже смачна, – сказав він. – Та я добре розумію, що наше меню тобі не по душі. А от ми призвичаїлися їсти все: залізо, вугілля, цемент, скло, дерево; перетравлюємо цвяхи, молотки, обценьки, навіть телефонний кабель. На нашій планеті все їстівне.

– Дивно, чому ж стоїть ваше місто. Як же ви не поїли будинків разом з дверима й вікнами?

– А де б нам довелося спати? На тарілках або в банках? А гостей приймати у полумисках? – засміявся Маркус і додав. – Ну як, не перехотілося їсти від такого читання?

– Навпаки, ще дужче схотілося. На тому тижні мати водила мене до лікаря, а він сказав, що в мене буцімто недокрів'я, і приписав мені пити залізо. І я мусив ковтати мікстуру, від якої вивернуло б кишки миші під час облоги Єрусалима, де, як сам добре знаєш, був страшний голод. А що тут залізо їстівне, то покуштуємо залізного біфштекса.

Підійшов офіціант. Це був робот з шістьма парами рук, убраний у білий піджак з шістьма парами рукавів.

Уважно вислухавши замовлення, він побіг і невдовзі вернувся, несучи силу-силенну тарілок. Залізний біфштекс був ніжний і запашний, мов пудинг. Марко ум'яв його за кілька секунд.

– Треба було замовити квадроштекс, – зауважив Маркус, сьорбаючи звичайнісіньку каву з персиковим варенням (варення те варили з консервних бляшанок, у яких колись були персики). Маркові забажалося ще скуштувати цегляного супу, і він переконався, що цеглини були начинені стрижнями від кулькової авторучки й тютюновим попелом.

Випивши по келишку лікеру, що запропонував їм робот (пахнув той лікер апельсинами, однак Маркус пояснив, що це суміш дощової води і старого машинного мастила, яке зберігалося в бочці, збитій із залізничних шпал), обидва хлопці вийшли з ресторану.

– А хто ж заплатить? – спитав на порозі Марко.

– Заплатить? – перепитав Маркус. – І знову це слово. Його в нас не вживають. Розумієш?

– О, я це вже помітив, коли ти брав сигари для дідуся, – лукаво всміхнувся наш серенієць. – Ти собі йдеш до ресторану, наїдаєшся, витираєш рот серветкою, а робот...

– Заходьте до нас іще, – мовив цієї миті робот, аж до землі вклонившись.

– Неодмінно завітаємо, коли будемо в цих краях, – ввічливо відповів Маркус, потискуючи по черзі всі дванадцять роботових рук.

– Не забувайте нас, – попросив робот. – Нудьгуємо без клієнтів. Хіба не бачите? Адже ресторан майже порожній.

– Завітаємо сьогодні ж увечері, – пообіцяв Маркус, щоб заспокоїти робота. 

Цього разу Марко й Маркус не стали на рухомий тротуар. Вони захотіли погуляти пішки й подалися бічними провулками, – хоч безлюдними, але святково вбраними. Ялинок була сила-силенна, вони росли навіть на дахах. Маркові здавалося, що він увесь час іде попід однією велетенською ялинкою: він раз по раз зачіпав головою то сріблястий дзвіночок, то якусь іншу цяцьку, що висіла на новорічній ялинці задля прикраси.

– Недешево, мабуть, обійшлися муніципалітетові ці оздоби, – зауважив Марко.

– Муніципалітет не витратив ані шага. У нас нема грошей взагалі. Ці ялинки ростуть самі. Ось поглянь.

Марко придивився й помітив, що лампочки, дзвіночки, м'ячики та інші цяцьки самі ростуть на деревах, немов плоди.

– Вони цвітуть на Різдво? – запитав Марко.

– Завжди цвітуть. Я ж тобі казав, що тут кожний день Різдво.

– Отже, планета ваша – Планета Новорічних Ялинок, – зробив висновок Марко і позаздрив тутешнім мешканцям: адже на Землі такі-от ялинки не цвіли, відколи люди живуть, цегла там не їстівна, а закортить посидіти в кав'ярні суботнього вечора, то навіть коли свої харчі принесеш, все одно треба платити за місце.

«З якого боку Земля? Внизу чи вгорі?»

Духмяне повітря ставало дедалі ніжніше й тепліше.

– Ви щасливі, – сказав Марко. – У вас не тільки щодня Різдво, здається, тут завжди панує весна.

Маркус нахилився, взяв щіпку пилу і дав Маркові понюхати. Пилюка пахла конвалією.

Раптом край неба заступила червоняста хмара.

– Отже, навіть у цій благословенній країні бувають бурі, – зловтішно мовив Марко.

Але коли почалася гроза, то з хмар посипалася злива барвистого конфетті. Воно линуло за вітром, напоюючи повітря духом анісу та мандаринів.

– А тепер запахло цукерками, – зауважив Марко. 

– Еге ж, – підтвердив Маркус. – Машини, що утворюють вітер і породжують хмари, їх також напахчують. Якщо матимеш охоту, я поведу тебе на станцію погоди.

Конфетті падало їм на голову, на вбрання. Маркус узяв кілька штук і поклав у рот, Марко зробив те саме, згадавши, що тут усе їстівне. Виявилося, що це конфетті солодке й м'ятне. Роззяв тільки рота, воно падає на язик і тане, залишаючи приємний смак. Хмари швидко пройшли: на землі лежав тоненький шар конфетті, а повітря було на диво духмяне. Ялинки стояли посипані барвистими кружечками, і пташки їх дзьобали, весело щебечучи.

Як на Марка, то це видовище було занадто солодке, і, зрештою, він почав дратуватися.

– Та це якась лялькова країна, – вихопилось у нього. – Незабаром мені здаватиметься, що я ходжу по склу і воно от-от поб'ється.

І Марко надумав при першій же нагоді заскочити в палац «Бий, ламай» і розтрощити одну-дві шафи, щоб відвести душу.

Марко з Маркусом вийшли на майданчик, оточений білесеньким, чистесеньким муром. Проте мур той був не зовсім чистесеньким: тут і там на білому тлі виднілися чудернацькі закарлючки і довжелезні написи кольоровою крейдою. В одному кутку площі якийсь дідусь писав на стіні зеленою крейдою. Його оточував гурт цікавих, що раз по раз давали йому поради. За кілька метрів писала щось дівчина, – очевидно, листа, бо перше слово у неї було «Любий». Маркус і Марко також підступили до дідуся й прочитали:

«Суворо заборонено мотати на вус.

Прохання до тих, у кого солом'яні хвости: одріжте їх.

Хай щастить тому, хто це прочитає».

– Він пише оголошення, – пояснив Маркус. – Це дозволено всім. Колись у місті було багато зовсім інших оголошень: і це заборонено, і те заборонено... А зараз нема чого забороняти, бо люди не роблять нічого поганого, і ми обходимося без заборони. Якщо комусь кортить зробити оголошення, то він сам його пише і пише все, що йому заманеться. Коли стіни зовсім посписують, їх наново білять.

Раптом залунали оплески. Люди квапилися потиснути дідусеві руку – дякували за останнє оголошення:

«Даю винагороду тому, хто скаже, скільки буде, коли кота додати до сержанта».

Спантеличений Марко підступив до дівчини, що писала листа синьою крейдою.

«Любий перехожий, якщо ти сумуєш, то згадай про мене. Сьогодні я закохалася в доктора Філібертуса і щаслива також за тебе. Писала Меланя, випускниця хіміко-математичного факультету».