«Вертай назад, – кричу я йому. – Вертайся негайно на землю». Та де там! Спрямувавши свого носа на Місяць, він мчав усе вище й вище. Вигляд у нього був такий самий безглуздий, як і тоді, коли його вийняли з коробки: ті ж невидющі очі, нерухомі ніздрі, у вухах тирса. Не було в ньому нічого живого, та й тепер немає. Самі бачите: жодного квадратного сантиметра живої шкіри, жодної волосинки на мальованій гриві. Постукайте його по череву, воно загуде, мов бубон. Я відразу збагнув, що в череві немає двигуна і пропелера і на хвості теж нічого такого немає. А він усе летів і летів. Хтозна-як. Та ще й прудко летів: Земля, по-вашому Серена, перетворилася на блакитну тарілочку. Зразу я був над Землею, аж раптом опинився під нею: спочатку мені здавалося, що я лечу вгору, потім – що знижуюсь, точніше, падаю в безодню нижче й нижче, швидше й швидше. Серена стала цяточкою серед мільйонів інших цяточок. «До побачення, Риме! Нема мені вороття, – казав я подумки. – Загубився в космосі, і ніхто не знатиме, де я подівся».

– Зате ж ти побачив видовище! Неабияке видовище, га? – запитав капітан.

– Я так розсердився, що ні на що не звертав уваги. Уявіть себе на моєму місці: викрадений дитячим коником! Викрадений чотириногим з пап'є-маше. Мій тато, мабуть, перевернув догори ногами все місто, шукаючи мене.

– Навряд, – озвався капітан. – Римські годинники, якщо не помиляюсь, показують зараз двадцять три години сорок хвилин. Твої батьки гадають, що ти спиш у своєму ліжку.

– А завтра? Та не будемо про це думати. Зрештою, я розповів майже все. За хвилину я побачив перед собою щось схоже на конячку з сотнею освітлених віконець на череві і сліпучими ліхтариками на копитах. Тоді ви мене зловили. От і все.

Вислухавши хлопцеву розповідь, екіпаж корабля щиро зареготався.

– Смійтеся, смійтеся, – бурмотів Марко. – Тільки відвезіть мене додому!

– Додому? – вигукнув капітан. – Синку мій, ти помиляєшся. Щонайбільше за дві години ми висадимося на нашій планеті. Такий наказ.

Марко підшукував потрібні слова, щоб висловити своє обурення, коли це зчинився страшенний гамір, ніби загавкали сотні тисяч розлючених псів. Стіни космічного коня затряслися.

– Тривога! Нас оточено! – Капітан колишній Паулюс схопив Марка за руку.

– Мерщій у мою рубку! Добре, що на нас напали до дев'ятої години, – додав він, коли вони спускалися стрімкими сходами. – Звідси, – і він розчинив дверцята, – все видно. Ми в голові коня. Дивись.

Від космосу рубку відокремлювала суцільна шиба: здавалося, стоїш на веранді високогірного готелю.

З космічних глибин мчали зграї осяйних страховищ і хвилями налітали на космічний корабель, моторошно рикаючи.

– Та вони гавкають, – мовив зацікавлено Марко. – Це пси, летючі пси. Чи ти ба!

– Це архіпси, – пояснив капітан колишній Паулюс. 

– Це що – космічні кораблі, як і ваш кінь? Ворожий флот?

– О ні-ні, це страшні істоти. Бачиш, що у них править за крила? їхні вуха. Вони крутять хвостом, як пропелером, а тому й можуть літати.

– І гавкають.

– Атож, послухай, як вони ґвалтують. Просто страх.

Один архіпес підлетів до самісінької морди коня, наче прагнув заглянути всередину. Здавалося, він гавкав і очима, й лапами, й черевом. Марко затулив вуха, але гавкіт забив йому памороки, виповнив усе тіло, аж кості затріщали.

– Дивіться! – вигукнув він.

Архіпес притиснувся мордою до шибки і вищирив ікла, наче збирався її розгризти.

– Не бійся, – мовив капітан, – скло міцне. Крім того, архіпес, що гавкає, ніколи не кусається, ти сам знаєш. Вони нас не займуть. Одначе вони дуже надокучливі, від їхнього гавкоту можна поглухнути. Єдиний рятунок від них – утеча. На щастя, наші космічні кораблі літають швидше за них.

– Простіше було б їх повбивати, – зауважив Марко. – Таким способом ви б їх здихалися остаточно.

Капітан колишній Паулюс глянув на нього здивовано:

– Повбивати? Не розумію.

– Постріляти, винищити. Хіба у вас нема смертоносних променів чи пістолетів? Невже ви нічого не запозичили з науково-фантастичних творів?

Капітан колишній Паулюс енергійно почухав підборіддя.

– Слухай-но, – мовив він, – ти вже, мабуть, помітив, що ми розуміємо твою мову і говоримо по-твоєму завдяки цьому електронному перекладачеві, – і показав на кнопку під коміром піжами. – Але, мабуть, апарат несправний або ти вживаєш нові, ще нереєстровані слова. Одне слово, я тебе не розумію. Що ж означає «вбивати»?

Марко вибухнув реготом.

– Вибачте, що я сміюся. Але ж «убивати» – це, як видно з Біблії, найстаріше у світі слово. 

Та колишній Паулюс уже його не слухав. Він дав у мікрофон якийсь наказ, натиснув на кнопку, повернув важіль, і за кілька секунд космічний корабель, набравши швидкості, заглибився в чорну просторінь, полишивши ззаду архіпсів з їхнім гавкотом. 

Цієї хвилини хтось постукав у двері.

– Уже дев'ята година, – сказав колишній Паулюс. – Прибув черговий капітан. Бувай здоров.

До рубки зайшов смутний чолов'яга.

– Ну й проноза ж ти. Такого видовища мене позбавив!

– Розклад є розклад, – відповів колишній Паулюс, потираючи руки. – Іншим разом пощастить тобі. Знайомся, хлопче, це – капітан Петрус.

Марко потиснув руку чолов'язі, не спускаючи очей з найяскравішої зірки, яка швидко наближалася до корабля. Не встиг він запитати її назву, як зірка перетворилася на зеленкувату тарілку; скоро тарілка збільшилася, стала така, як м'яч, а на її поверхні замаячіли обриси континентів та морів.

«Наче падає на нас», – подумав Марко. Та вголос не сказав нічого. Петрус був зовсім спокійний, отже, нема чого боятися. Новий капітан навіть повеселішав і тепер потирав руки.

– Ми вже дома, – мовив він. – Це і є Планета. Незабаром ми повернемось і побачимо її під ногами. Зробимо навколо неї кілька обертів, щоб зменшити швидкість, і потім, з твого дозволу, сядемо.

Сталось саме так, як сказав Петрус. Тільки-но космічний корабель пірнув в атмосферу планети, як зразу стало видно. Бортові прожектори, тепер уже непотрібні, було вимкнуто.

Капітанів годинник показував дев'ять годин тридцять хвилин ранку, коли приголомшений Марко став своїми пантофлями на землю невідомої планети. Ще виходячи з коня і побачивши себе в дзеркалі, Марко згадав, що він у піжамі, і це його трохи збентежило. 

Але і капітан колишній Паулюс, і капітан Петрус, і інші члени екіпажу були одягнені в піжами й не мали наміру перевдягатися. Марко вирішив, що, мабуть, мода на цій планеті інша, ніж у Римі. «Мабуть, тут пов'язують на шию краватку, коли лягають спати», – подумав він і, вже не турбуючись про свій одяг, оглянувся навкруги.

Космічний корабель злегка погойдувався на доріжці велетенського аеропорту. Це був корабель-гойдалка. Інші космічні коні нечутно то приземлялися, то відлітали в різні боки. Марко не довго розглядався, бо якийсь хлопчина, майже його одноліток, теж чорнявий, але у жовтій піжамі, ішов йому назустріч невимушеною ходою господаря, що зустрічає гостей.

– Марку! – вигукнув той за кілька кроків. – Вітаю тебе, Марку. Сподіваюся, ти добре доїхав?

Хто цей хлопчина? І звідки він його знає? Хіба їх одна мама годувала? Марко вчасно зміркував: щоб не зганьбити честі Тестаччо й усього Рима, не треба нічому дивуватися, і на відповідь щось промимрив.

– Що ти кажеш? – запитав, усміхаючись, хлопчина.

– Кажу, що доїхав добре, – буркнув Марко. – Але я не мав аніякісінької охоти їхати. Мене привезли сюди всупереч моєму бажанню.