– Бідний хлопчина! – зітхнув Машиніст. – Хтозна, де він і що з ним скоїлося.

– Стільки проїхати даремно! – невдоволено буркнув Начальник Поїзда.

Курдуплик знову оглянув і обнюхав усе довкола, та даремно: сліди закінчувались саме тут, у порожній кімнаті. Собачка знайшов і ще чиїсь сліди – може, сліди : батька, чи матері, чи братів, бо запахи були дещо схожі.

– Тисяча бродячих китів! – вилаявся стиха Капітан. – Я вже думав, що прибув у порт, а насправді ми знов у відкритому морі.

– А я думав, що ми приїхали на станцію, а тут, так би мовити, невтішний полустанок серед поля, – додав Начальник Вокзалу.

– Треба було якось попередити хлопчину, щоб він нас чекав, – знову озвався Півбороди.

Ляльки попрокидалися і зразу ж поспішили до вікон. Потім посходили з поїзда, проте хутенько повернулися назад: вони, бачите, боялися намочити ноги в снігу. Коні ковбоїв тупцювали на місці. В темряві жеврів ледь помітний тьмяний вогонь -г це палив люльку Срібна Пір'їна. Старому вождю індіанців стало так важко на душі, що він на якусь мить навіть вийняв люльку з рота.

– Що ж, доведеться, мабуть, вертатися назад у крамницю до Феї. Більше нікуди нам подітися... – сумно промовив Начальник Вокзалу.

– Ніколи в світі! – вигукнув рішуче Півбороди. – Я краще плаватиму в брудній калюжі або стану піратом!

– А що ж ти пропонуєш?..

– Я вже сказав, щодо мене, то я до хазяйки не піду.

Тут Срібна Пір'їна згадав про аркуш паперу, відібраний у служниці. Він витяг цей список із кишені й почав приглядатися до нього.

– Тут записано багато Франческо, – промовив вождь. Пасажирів Голубої Стріли ніби осяяла надія:

– А наш там є?

– Ні. Багато інших Франческо, а також П'єтро, Анн, Марій і Джузеппе.

– Це діти, що не одержали від Феї подарунків, – прошепотів Півбороди... – Хтозна... А чому б... Правильно я кажу?

– Та ви ще нічого й не сказали! – перепинив його знову Начальник Вокзалу.

– Але ви все одно зрозуміли мене, – відказав Півбороди.

– Так, – неохоче погодився Начальник Вокзалу, – я зрозумів вашу думку. Якщо, мовляв, не знайдемо нашого Франческо, то можемо принести щастя іншим дітям. А що ви на це скажете, Срібна Пір'їно?

Старий вождь ще ніяк не міг уторопати, чому це на світі так багато Франческо і чому всі вони залишилися без подарунків. Він, напевне, гадав, що на землі живе тільки один Франческо або принаймні два: один багатий, а другий бідний. А їх лише в списку бідних виявилося стільки, що не кожен і перерахує. В усякому разі той, хто не закінчив трьох класів початкової школи, не зможе цього зробити, бо в першому класі вчать додавання лише в межах перших двох десятків.

– Так багато Франческо... – повторював здивовано Срібна Пір'їна.

Тільки в цю мить він збагнув, який широкий світ. Досі він цього не помічав, проблукавши цілісіньку ніч по місту з тисячами будинків і тисячами вікон, за якими жили люди і хтозна-скільки дітей, зовсім не схожих одне на одного. Але всі вони чекали на Новий рік подарунків од Феї.

– Ми розшукаємо всіх хлопчиків на ім'я Франческо, – промовив нарешті вождь індіанців.

– Та ми вже чверть години говоримо про це.

Срібна Пір'їна суворо глянув на всіх: мовляв, невже я маю слухати чиїсь теревені?

– Ну що, їдемо? – запитав Начальник Поїзда.

– Всі по вагонах! – крикнув Начальник Вокзалу. Але команда була зайва: наші пасажири давно вже

сиділи у вагонах, тісно притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Три Ляльки-Артистки мерзли, звичайно, втричі більше. Вони так цокотіли зубами, що в їхньому купе ніхто не міг заснути.

– Та коли ви вже перестанете тремтіти? – гнівалися пасажири. – Хіба не бачите, що ми потомилися і хочемо відпочити? У вас душі нема, безсердечні ви, от що!

– У нас таки нема ні душі, ні серця, – сумно відповідали Ляльки.

– Вам ще й жарти на думці...

– Це не жарти. У нас і справді нема серця. Ми зроблені з дерева та з пап'є-маше... Якби в нас було серце, ми б так не мерзли.

З коробки олівців вискочив Червоний Олівець.

– За це потурбуюсь я, – промовив Червоний Олівець і трьома штрихами намалював серця на курточках трьох Ляльок-Артисток. Щоправда, серця вийшли завеликі – на всі груди.

– Ну, ось і готово! – вигукнув Червоний Олівець, поглядаючи на свою роботу і задоволено усміхаючись.

– Спасибі! – подякували три Ляльки-Артистки.

– Ну, як, покращало вам?

– О, покращало, та ще й як! Нам уже тепло.

Через кілька хвилин вони відчули тепло у грудях, вухах, руках, ногах – у найвіддаленіших від серця куточках, де холод найдужче дошкуляє бідним людям.

– Тепер ми зовсім зігрілися, – сказали три Ляльки. – Як добре – мати серце!..

І, задоволено поглядаючи собі на груди, де великі червоні серця сяяли, мов три медалі за відвагу, Ляльки-Артистки спокійно заснули.

Тим часом Голуба Стріла повільно рушила вперед у супроводі ковбоїв та вершників-індіанців. Під копитами потріскував зашерхлий сніг. Поперед поїзда вказував дорогу...

– Курдуплик! – скажете ви.

Ні, друзі, ви помилилися. Курдуплика вже не було, він залишився на порозі будинку, де жив Франческо, його друг Франческо.

– Але ж Франческо дуже багато! – переконували всі Курдуплика.

– Знаю, але я хочу відшукати нашого друга. Вірний до кінця своєму Франческо, маленький цуцик

сумовито дивився на Голубу Стрілу, яка повільно від'їжджала із засвіченими фарами та з освітленими віконцями вагонів, що поблискували з обох боків, немов низка світлячків.

Поперед Голубої Стріли їхав Мотоцикліст. Він тримав на кермі, мов на підставці для нот, блокнотик з адресами дітей.

– Щасливої путі! – тихенько гукнув Курдуплик. Та ніхто його вже не почув.

Тоді цуцик сів на порозі і втер лапкою сльози.

Сумний випадок із Франческо

Бідний Курдуплик! Хіба він може догадатися, де в цю мить перебуває Франческо? Тільки я можу йому шепнути на вухо: адже я один знаю, куди пішов Франческо, бо це я вигадав усю цю історію. Я можу поставити Франческо там, де мені заманеться, можу примусити його спати чи гуляти, можу поставити його на найвищу башту в місті, можу посадити його в автомобіль.

Де Франческо? Хто такий Франческо? Чому він зник з дому? Краще буде, якщо я вам розповім усе по черзі, але спершу мушу вам признатися: неправда, ніби я вигадав Франческо. Такий хлопець насправді живе. Тільки він уже великий і навряд чи пам'ятає свої пригоди в ніч перед Новим роком. Але я не забув, що йому тоді було десять років, що він ходив у четвертий клас, а після уроків продавав на вулиці газети. Франческо був вуличним «крикуном». З пачкою газет під пахвою, він ставав де-небудь на розі вулиці, біля площі чи на трамвайній зупинці і вигукував найважливіші новини, щоб привернути увагу людей. Розпродавши газети, хлопець ішов додому повз Феї-ну крамничку, щоб хоч зиркнути на Голубу Стрілу – чудовий поїзд, який йому так хотілося придбати. Свої мізерні заробітки Франческо приносив додому до копійки. Батько його хворів, а мати день у день працювала служницею в домі багатих синьйорів. Перш ніж іти до школи, Франческо готував їжу для менших братиків, а прийшовши зі школи, вчив уроки і продавав газети. Не було в нього й хвилинки вільної, щоб погуляти.

За кілька днів до Нового року батька поховали. Франческо з матір'ю мусив залишити кімнату, де вони жили, бо не було чим платити за неї. Вони склали все своє немудре збіжжя і переїхали на міську околицю, за якою вже починалися поля. Там вони поселилися в дерев'яному бараці, де замість шибок були наклеєні старі плакати,

А знаєте, чому Курдуплик не зміг відшукати сліду Франческо? Тому, що хлопцю довелося викинути свої драні черевики, які вже зовсім розпались і в які лилася вода, наче в тонучий корабель, і взути батькові – теж старі і з дірками на підметках, але ці хоч купи трималися. Щоправда, батькові черевики були такі великі, що в них улізли б іще й ноги обох менших братиків. Зате в цих черевиках було трохи сухіше. Між цими слідами Курдуплик, зрозуміло, розгубився остаточно. Та якби навіть йому і пощастило якимось чудом відшукати новий «дім» Франческо – старий, напівзруйнований дерев'яний барак – він усе одно не застав би там хлопця: Франческо знайшов собі роботу в маленькому кінотеатрі на другому кінці міста. Щовечора, під час перерв між сеансами, він ходив з лотком поміж глядачів і продавав їм цукерки. Кінотеатр зачиняли дуже пізно, аж за північ, та Франческо мусив лишатися ще на годину, щоб підмести залу, де на підлозі валялися недокурки та папірці з-під цукерок. І тільки впоравшися з цією роботою, він ішов пішки додому через усе місто.