Тепер ви розумієте, чому Франческо приходив до школи неуважний і куняв на всіх уроках? Вчитель, знаючи про великі здібності Франческо і пригадуючи, як наполегливо він учився раніше, тепер ніяк не міг зрозуміти, чому хлопчина куняє на уроках.

– Франческо! – бувало крикне вчитель суворо на хлопця. – Ти сьогодні не вмивався, тебе й хилить до сну! Ану біжи-но вмийся холодною водою!

Соромно було Франческові перед своїми товаришами. Проте він уставав і йшов поміж партами, похнюпивши голову, соромлячись глянути у вічі товаришам, які посміхалися йому вслід. Хлопець виходив з класу і слухняно робив усе, що наказував йому вчитель.

А хлопець він був такий, що краще б умер, ніж розповів комусь про свої злигодні. Франческо був гордий. Ніхто й не підозрював, що цей худенький, блідий хлопчина із скуйовдженим чубом, який спадав йому на очі, вже утримував своєю працею родину. Адже після смерті батька мати не могла залишати двох маленьких дітей у хаті на цілісінький день. Заробляла ж вона тепер набагато менше...

От ви вже знаєте, хто такий цей Франческо. А зараз ви ще довідаєтесь, яке лихо спіткало його вночі перед самим Новим роком.

Франческо, як завжди, пішов на роботу в кінотеатр «Сподівання». Він одяг блакитний беретик (така була в нього робоча форма) і повісив на шию кошичок з карамеллю. До кінця першої частини фільму лишалися лічені хвилини, і Франческо, прихилившись до стіни, захоплено стежив за екраном.

На залитому світлом екрані з шаленою швидкістю мчали одна за одною дві автомашини. У першій сиділи четверо бандитів з револьверами в руках. За ними гналися в машині поліцейські. Франческо перш вагався, кому співчувати – переслідуваним бандитам чи поліцейським. Та невдовзі він і сам не помітив, як опинився на боці поліцейських, і став пристрасно бажати, щоб вони зловили грабіжників. Йому тепер здавалося, що він також сидить у машині з поліцейськими і женеться за бандитами. Він так переживав, що весь трусився і викрикував про себе: «Хутчій! Швидше! Хапайте їх! Більше газу! Не гальмуйте на поворотах! Стережіться! Бандити стріляють! »

Саме в цю мить один бандит висунувся з віконечка автомашини і став націлюватися в поліцейського, що сидів за кермом.

– У вас ціляться! Стережіться! – закричали хлопчики в залі. Але поліцейський на екрані не міг, звичайно, почути цих застережень. Бо навіть якби й почув, то все одно ніколи не покинув би свого поста.

На цьому скінчилася перша частина. Засвітили в залі світло, і Франческо пішов поміж рядами крісел, вигукуючи:

– Карамелі! М'ятні льодяники! Карамелі!

Коли дивилися другу частину фільму, Франческо послали замітати кабінет директора, і він не міг побачити, чим закінчилася перестрілка між бандитами та поліцейськими.

Кінокартину показували ще раз від самого початку, але Франческо побачив тільки кінець, тому знову нічого не зрозумів. Перед очима в нього весь час стояло перелякане обличчя бандита, що прицілювався та кілька разів стріляв з револьвера, але ніяк не міг вцілити в поліцейського.

Залишившись після останнього сеансу підмести залу, Франческо раз по раз оглядався на всі боки, немов боявся, що ось-ось з'явиться перед ним страшна бандитська пика. Хлопчик знав, що боятися нічого, але все одно боявся. І навіть коли він уже йшов до свого барака, серце його шалено калатало в грудях. Воно так билося, що аж у вухах дзвеніло, а тому Франческо нічого не чув. Якби він не був такий переляканий, то, напевне, почув би легенький свист, що долинув з одного темного під'їзду. Він зміг би відстрибнути вбік і втекти. Але Франческо нічого не чув і не бачив. Тому він тільки сахнувся, коли чиясь груба долоня міцно затиснула йому рота, а дужа рука згребла його за горло. Потім хтось швидко поволік хлопчика в темний під'їзд.

– Він тоненький, як билина, – пролізе! – прошепотів хтось.

– Зараз побачимо, – ледь чутно відповів інший. Говорили обидва чомусь пошепки. Коли очі Франческо трохи звикли до темряви, він побачив, що обидва незнайомці були в чорних масках, які закривали їм усе обличчя.

«Грабіжники, – здогадався Франческо. І страх, навіяний кінофільмом, враз кудись подівся, а натомість з'явився інший, ще більший. – Для чого вони, ці страшні типи, затягли мене сюди, в темний куток? »– не сходило з думки в хлопчика. Тим часом долоня одного з невідомих затискувала рота Франческо, щоб він, бува, не крикнув. Хлопчик навіть не намагався вкусити його. Це й зрозуміло, бо що він міг вдіяти проти двох чолов'яг, які, може, були при зброї? Один з них показав Франческо вузеньке віконечко над дверима.

– Бачиш оте вікно? Франческо кивнув головою.

– Ми ніяк не можемо відчинити двері крамниці. Полізеш через віконечко і відчиниш двері зсередини. Зрозумів? Та дивись, не здумай жартувати з нами, а то дорого заплатиш!

– Лізь, треба поспішати! – перепинив його другий. – Ну, підсади його.

Франческо хотів був опиратися, та бандит стусонув його кулачищем. Довелося підкоритися. Тоді один злодій згріб хлопця на руки і підняв аж до віконця.

– Не пролізу, – шепнув Франческо, – дуже вузьке...

– А ти голову, голову спочатку просунь! Де пройде голова, там пролізуть і плечі. Та мерщій же, ну!

І бандит, щоб підкріпити наказ, почав бити Франческо по ногах.

Франческо просунув голову у віконце. Всередині було темно, хоч в око стрель.

«Вони сказали, що тут крамниця. Цікаво, що ж це за крамниця? »– міркував хлопець. Злодії підпихали Франческо, поки він, ледве тамуючи біль в грудях, помалесеньку пролазив крізь вікно. Потім один грабіжник став на спину іншому, щоб не випустити ноги хлопчика. Нарешті Франческо повис головою вниз. Він простяг руки, доторкнувся долівки, впав і швидко підвівся. Якусь мить Франческо стояв, мов укопаний, і отямився лише, коли почув грубий окрик: – Чого ти стирчиш, як пень? – просичав бандит. – Ворушися! Двері праворуч! Там повинен бути засув. Якщо він не відсувається, пройди до вікна і підтягни трошки штору. Хоч на дві долоні, тоді буде світліше. Та жвавіше, ти, слимак!..

Франческо почав мацати руками по стіні. Так, ось і двері. Він знайшов холодний засув. Другою рукою намацав ручку і вже хотів був одімкнути двері, але тут йому раптом сяйнула думка:

«Доки я тут, грабіжники нічого мені не вдіють: адже вони до мене не дістануть, – міркував собі Франческо. – Я зроблю так: не відчиню дверей і край, тоді вони муситимуть швидше тікати звідси, як не хочуть потрапити в руки нічних патрулів».

У цю мить через віконце до нього знову долинув голос грабіжника:

– Швидше! Швидше там!

Але Франческо й з місця не рушив. Він навіть посміхнувся.

«Лютуйте, скільки хочете, – думав собі хлопець, – ви сюди все одно не дістанете! Самі ж сказали, що не можете пролізти у вузеньке вікно».

Та раптом інша думка затьмарила його радість:

«Злодії підуть, а як виберуся звідси я? Мене або заскочать тут, або зловлять, коли я вилазитиму. Ще подумають, що красти лазив. Хіба хто повірить, що злодії мене увіпхнули через віконце? »

Франческо не знав, що робити. Вихід підказали йому самі грабіжники: раптом вони тихенько постукали в двері.

– Відчини! – прошипів до нього голос, у якому чулася дика лють. – Негайно відчини, а то лихо тобі буде!

«Стукайте, стукайте! Вас там швидше почують і зловлять», – міркував собі Франческо.

І раптом йому спало на думку: треба кричати! Треба зчинити галас, розбудити власника магазину. Тоді всі зрозуміють, що він не допомагав бандитам.

Франческо перейшов через кімнату, натикаючись на меблі, яких у темряві не було видно. Нарешті він намацав пальцями слизьку поверхню вітрини, а збоку ручку, повернув її і прочинив вікно. Крізь отвори залізної штори в обличчя війнуло прохолодою. Франческо щосили загупав кулаками в штору й закричав:

– Рятуйте! Допоможіть! Ловіть злодіїв! Ловіть злодіїв!

На вулиці хтось швидко пробіг. Може, це тікали грабіжники? Франческо ще дужче загрюкав кулаками і закричав на все горло. Йому було страшно, але він кричав так, що його чули на цілий кілометр. Просюрчав свисток. Йому відповів другий. Нічні патрулі поспішали на допомогу. А Франческо без упину гупав у штору, аж поки почув чиїсь кроки та грізний голос: