– Гаразд! Якщо так, то не гай часу. Лети мерщій по своїх друзів! – сказав Старий Патріот.

За п'ятнадцять хвилин усі мандрівники (без Генерала та Канарки, звичайно) були вже біля підніжжя Пам'ятника, або, вірніше, – біля ніг коня, і нетерпляче стали чекати, що скаже Курдуплик. А собачка схвильовано бігав сюди й туди по східцях і так ретельно нюхав, неначе хотів повтягувати в ніс важкі мармурові плити. Насправді він уже давно нанюхав подерті підметки Франческо, але хотів ще й ще раз пересвідчитися.

«Нарешті ми знову натрапили на твій слід! »– тішився в душі Курдуплик.

– Ну? – нетерпляче вигукнув Капітан Півбороди.

– Його сліди! – заявив Курдуплик. – Франческо знайшовся.

– Ура! Тисяча трикутних китів! Ура!

Хтозна, де Капітан Півбороди бачив «трикутних китів», яких ніколи не було і не буде на земній кулі. Від захоплення він, бачите, просто вже не тямив, що кричав.

Старий Патріот теж був щасливий. Десь високо в темному нічному небі, серед танцюристих сніжинок, пролунав його сміх. Кінь аж здригнувся.

– Це добре, присягаюсь! – сказав Пам'ятник. – Простої, чудово!

Командир полку олов'яних солдатиків дав наказ Відзначити цю знаменну подію концертом полкового оркестру, ї тут трапилася ще одна нечувана й небачена річ. Тільки-но оркестр заграв один із своїх бадьорих полкових маршів, як кінь відірвав копита від п'єдесталу пам'ятника і затупав у такт музиці. А в Старого Патріота зразу ожило в грудях серце.

– Ура! – захоплено вигукнув він. – Геть з Італії, чужинці! [5] Ура! – захоплено вигукнув він. – Геть з Італії, чужинці!

Треба сказати правду – полковий оркестр вдихнув у нього життя. Старий Патріот стиснув шпорами коня, з'їхав з мармурового п'єдесталу і галопом обскакав площу.

Видовище так захопило пасажирів Голубої Стріли, що вони забули про холод та злигодні. А коли Машиніст дав свисток, то на площі й скрізь довкола стало ще радісніше і веселіше. Навіть сніг почав рідше трусити. Але Курдуплик не гаяв часу. Він усе міркував про Франческо.

– За мною! – гукнув песик своїм чудернацьким голосом. – Сюди! – І кинувся щодуху вперед, не відриваючи носа від сліду Франческо. Голуба Стріла вмить набрала швидкості й помчала за ним через площу. Курдуплик звернув у провулок і звідти вибіг на широкий бульвар. А далі, не зменшуючи швидкості, помчав прямо вперед і вперед, не відхиляючись ні на крок від сліду. Голуба Стріла ледве встигала за ним. Зате Старий Патріот на бронзовому коні легко встигав за Курдупликом.

«Як, невже й Пам'ятник? »– запитаєте ви.

Авжеж, з мандрівниками їхав і бронзовий вершник. Кінь Патріота біг ззаду по п'ятах за Курдупликом, що махав хвостиком, мов прапорцем серед закиданої снігом безкрайої вулиці.

Бронзовий Пам'ятник

– Тисяча китів-велосипедистів! – приголомшено /вигукнув Капітан Півбороди. – Я об'їздив на своєму /Вітрильнику всі моря й океани земної кулі, але такого, /щоб пам'ятник мчав на коні, мов на перегонах, – такого ще не бачив.

– Щось подібне таки рідко трапляється, – засміявся Старий Патріот. – Я й сам, звичайно, не можу їздити по вулицях, коли мені заманеться. Та оскільки про це вже зайшла мова, то запевняю вас, що не було ще такого дня, коли б мені не бажалося виїхати на прогулянку.

– Життя пам'ятника, певно, не таке вже й веселе...

– О, ні, ви помиляєтеся. У нас, пам'ятників, є свої радощі. Адже ми поважні особи в місті. Через це там, де ми стоїмо, має неодмінно бути площа, щонайменше троє-четверо дерев і принаймні дві лавки, на яких улітку старі люди могли б погрітися на сонечку, коли воно є, а взимку подихати свіжим повітрям. А ще ж нас, звичайно, ставлять на високі п'єдестали, викладають довкола східці. Там дітвора грається в розбійників, стрибає з східців або дереться на коня. Ми, як бачите, корисні, а тому й не нарікаємо на свою долю. Звичайно, іноді хочеться розім'яти ноги на гарній прогулянці. Мені таке щастя випадає тільки два рази на рік, і то лише тоді, коли на світі відбувається щось зовсім неймовірне, як-от гра духового оркестру олов'яних солдатиків цієї ночі. О, якби я не знав, що зроблений з бронзи, то міг би сказати, що сьогодні кров у моїх жилах заструменіла вдвічі швидше...

– А коли востаннє ви ходили на прогулянку за власним бажанням? – запитав Капітан Півбороди.

Оскільки різниця у зрості Пам'ятника й Капітана Півбороди була надзвичайно велика, то й розмовляти їм було дуже важко. Тому, щоб Старий Патріот усе чув, Капітану Півбороди довелося вилізти на самісінький вершечок щогли свого Вітрильника. Звідти Пам'ятник чув трошки краще. Зате яка небезпека там загрожувала Капітану Півбороди: адже він щомиті міг упасти і розбитись об палубу.

Пам'ятник чомусь барився з відповіддю. А може, він уже й не пригадував, коли саме сходив з п'єдесталу?

Бачите, ніхто не знає, про що і як думають пам'ятники.

– Це трапилося, – промовив нарешті Старий Патріот, – місяців шість тому. Була, пригадую, неділя. На площу насходилася сила-силенна людей.

– І всі бачили, як ви їздили верхи? – перепитав Півбороди.

– Ні, прогулюватися я пішов згодом. Послухайте, як це все трапилося. Як я вже говорив, людей зійшлося хтозна-скільки, і всі вони чогось вимагали. Спочатку я не міг ніяк зрозуміти, чого вони хочуть. Але потім я виразно почув їхні слова і зрозумів усе. Серце моє закалатало. «Геть з Італії! – вигукували вони. – Геть з Італії, чужинці! » – «Чорт забирай, – подумав я, – та це ж мій бойовий переможний клич! » Мені здалося, ніби я опинився серед тих людей і відчув, що от-от не втримаюсь і гукну разом з ними: «Геть, чужинці! Геть, чужинці! » Он як воно було.

– І на цьому все кінчилося?

– Ні, зовсім ні. Найголовніше відбулося потім. На той галас з'явилися карабінери. Я, звичайно, не злякався їх. А люди почали розбігатися хто куди. Тільки один чоловік і не думав тікати. Він вибіг на східці п'єдесталу, видерся на шию мого коня і сів поперед мене. Вмостившись на коні, він почав вигукувати: «Геть, чужинці! » «Оце молодець! – подумав я. – Видно, що переді мною справжній патріот. Його неодмінно нагородять медаллю», – вирішив я.

– Ну, і дали йому медаль? – запитав Півбороди.

– Що?

– Медаль...

– Де там! Цього чоловіка посадили в тюрму. Я перш не вірив своїм бронзовим очам. Його закували в кайдани і кинули в тюрму. Мене охопив страшенний гнів, і я так обурився, що вже й не тямив, що зі мною скоїлося. Я з'їхав з п'єдесталу і галопом помчав вулицею. Вже біля самої тюрми я нарешті отямився.

– І ви бачили вашого товариша?

– Так, бачив. Він виглядав з віконця на третьому поверсі. Те віконечко було таке маленьке, що я побачив тільки ніс та очі друга. Проте я зразу впізнав відважний погляд і голос мого знайомого, коли той озвався до мене... Знаєте, друзі, мені сяйнула одна думка, – раптом сказав Пам'ятник. – А що, коли він і досі там?..

– Але ж минуло вже шість місяців відтоді. Його вже, напевне, давно випустили.

– А все ж давайте заїдемо в тюрму. Вона зовсім близько, якихось пару кроків звідси. Он там, у кінці бульвару, бачите? Ото зрадіє та здивується сердешний чоловік. Я вас довго не затримаю. Потім я повернуся на свій п'єдестал, а ви підете собі далі.

Начальник Голубої Стріли став, певна річ, заперечувати.

– Ми вже й так забарилися, – промовив він, поглядаючи на свій годинник.

Сидячий Пілот, який весь час кружляв без упину на висоті бороди Старого Патріота і не пропустив жодного слова з його розповіді, втрутився в розмову:

– Послухайте, адже тільки завдяки Старому Патріоту нам пощастило відшукати слід, – сказав він. – Давайте й ми його потішимо, власне, йдеться лише про якихось десять хвилин.

– Для вас десять хвилин, може, й дрібниця, – заперечив Начальник Вокзалу, – а для поїзда – це багато. Це майже година... без п'ятдесяти хвилин!