Але автор все ж таки подбав, щоб цею стежечкою не дуже ходили — вона, власне, витоптана тільки «для блезиру», але нікуди не провадить. Справді: звідки ж Клейтон зробив паси так, як треба по Сандерсонові; і, головне, це той згаданий паралелізм — він не дає читачеві на ту стежечку ступити.
Які ж висновки? На наш погляд, Велз не зовсім управився з темою, хоч і працював «за всіма правилами мистецтва». Не управився ж Герберт Дж.Велз з сюжетом «Смертельних пасів» не через те, що, скажемо, десь мало розвинув оцю-о «стежечку» промотивації, чи що, а через те, що сама по собі задача сюжету «смертельних пасів» здається нам нерішима за наших часів. її легко можна було рішити якихось півсотні літ тому, за більшої легковірности читацької публіки.
На цім аналізу можна було б закінчити... та де ж ідеологічна критика, зарепетує дехто[27][27].
Ми вже показували, де мораль в оповіданні Велза — вона міститься в фальшивому сюжеті фатального глузування з духів.
Але тому, хто хоч трохи знає Велза, навряд чи здасться, що ця мораль є ідеологія оповідання. Де ж ідеологія?
Підступи до такої справи можуть бути різні й усі мають свою, часткову рацію. Спробуймо кілька:
(Найпростіший, так би мовити, «кислокапустянський»). Сидять приятелі в клубі, — буржуазному, очевидно. Балакають не про профрух, а про духів (опіум для народу). Для мас таке оповідання непотрібне й шкідливе...
(Трошки мудріший «критичний метод»). «Автор не зовсім розв'язався з містикою. Він і одмахується від неї й знову вертається до неї. Як таки Велз, такий передовий письменник, і отаке? Невитриманість ідеологічна ще дуже помітна в письменниках гнилого Заходу»...
Хай простить мені читач, що я пожартував з ним. «Кислокапустянський» і «критичний» підступи мають свою рацію (як я вже сказав). Справді, Велз, так би мовити, автоматично, вибирає звичний респектабельний клуб (бо він його краще знає); справді, він не одхрищується від містики (бо вона служить йому саме темою). Та все ж обидва попередні оратори ціляють не в теля, а в ворота.
І клуб і містика для Велза не більше як матеріял для сенсаційного оповідання, і в них його ідеологія майже не позначилася[28][28]. А є ж таки в оповіданні певна ідеологія — є слід цілої етичної системи. Де ж вона, т.т. попередні оратори?
Для нашого читача зрівняймо, щоб знайти ідеологію, це оповідання з оповіданням Баррі. Там Комбо Картер — безпринципна звірячо-сильна людина, герой оповідання, гине за свою безпринципність, за свою звірячу силу — автор його картає й плямує як може. Не забуваймо, що то було діло року 1895. Джек Лондон ще не вславився, культ сильної особи ще не дійшов з філософських книжок до обивателя і, значить, до журкалу-ілюстрашки. Не наша задача тут пояснювати, який стосунок поміж культом сили і епохою імперіялізму — нехай кожен робить це сам для себе.
Не те Велз. Він, як і його Клейтон, певний, що «життя є царство сили», взяти хоча б його «The Fools of the Gods» (Їжа богів), «Tona Bungay» (Тона Бенге) або «The Invisible Man» (Чоловік-Невидимка) — і можна цього переконатись. І от у цім оповіданні отой слабенький плохенький учитель, що не зумів як слід «появитись», має всю його цілковиту, абсолютну зневагу. З яким презирством говориться про чоловіка, що «уникав спорту й провалювався на іспитах». (Спорт, звичайно, на першому місці).
Клейтон просто каже — і всі мовчки погоджуються, — що отакого живого чоловіка він просто випхав би з хати. За що? За те, що він плебей? Ні, за те, що він плохута. За те, що він слабий.
Етика буржуазних оповідань, видно, немало змінилася з 1895 року. З Комбо Картера Джек Лондон зробив би щось на штаб «Морського Вовка» абощо, якби він йому потрапив під перо.
Ми бачимо, отже, куточок авторового світогляду позначився, непомітно для нього, у зовсім несподіванім місці. Визначити ж увесь авторів світогляд на підставі одного оповідання немає, звичайно, ніякої змоги —для цього треба було б поплутати — (справжній) авторів світогляд (ідеологію автора) з підсунутою читачеві мораллю і таким чином пошитися в дурні, попавшись на гачок авторові, ше й буржуазному.
Цей аналітичний етюд, як і попередній, має власне практичне завдання, а саме — показати, як будуються в західній літературі оповідання. Я не мислю собі ніякої науки без зв'язку з продукцією, в данім разі літературною. Наша майже дикунська відсталість у справі тектоніки фабули потребує хірургічних операцій над західньою літературою, щоб полегшити нам поступ літературної техніки.
Але ми не менше відстали і в справі «ідеологічній». Захід-ньоевроиейський письменник уміє підсунути читачеві свої висновки незрівняно краще, ніж наш свої. А проте, наша мар-ксівська філософія під усяким поглядом має «вищу структуру» від буржуазної.
Причина цьому гріхові в галасі вульгаризаторів, що не вміють одрізнити мораль від авторового світогляду і на цій підставі вимагають від молодих письменників, щоб вони давали «мораліте». Це породжує, з одного боку, казенну [29][29] халтуру, а з другого — ліквідаторство. Трудно й рішити, що гірше.
Отже, наша аналітична робота може в деякій мірі прислужитись до вияснення принципів аналізи й «ідеології» автора, його світогляду. Дозволимо собі встановити декілька тез.
1. Філософське «я» автора, його світогляд знаходиться не з одного твору, азусіх, принаймні з кількох його творів. В противному разі можна прикро схибити, взявши, приміром, Велза за містика на підставі хоча б наведеного оповідання.
Приступаючи до аналізи «ідеологічної», треба всампе-ред виділити «мораль», чи висновки, що автор підсуває читачеві од верто, в формі найчастіше тверджень, як-от у байкарів, казенних письменників тощо.
Там, де такої морали немає, треба виділити «ситуаційні» висновки, що читач робить сам. У цім оповіданні — «не жартуй з духами». В оповіданні «Червоний Вартовий» на рифі» — «злочинця карає суспільство, а коли ні, то господь Бог».
Грубою помилкою було б негайно ідентифікувати ці висновки зі світоглядом автора. Частіше їх доводиться ідентифікувати з світоглядом редактора, а то й видавця, а часто й просто Мар'ї Алексєвни. Світогляд автора знаходиться старанною аналітичною роботою над усіма його творами і сучасною йому творчістю інших. В данім оповіданні куточок світогляду визирає з-під відношення автора до кволих людей.
Знайти справжній світогляд автора, аналізуючи тільки його твори, — справа дуже нелегка, а подекуди чисто неможлива. Приміром, А написав казенне оповідання, який справжній світогляд А?
Існує ще одна категорія соціологічної аналізи — це, взявши всі події твору за даний історичний факт [30][30], за вірне дзеркало суспільного життя, робити висновки історично-соціологічного характеру про життя такої-то епохи, про її про-дукційні відносини і їхню надбудову. Ця н а й в а ж н і ш а категорія аналізи змісту, по-перше, має актуальне значіння головне для минулих часів (де бракує інших даних), по-друге, неможлива без попередньої аналізи типів 1, 2, 3, 4 — бо треба попереду зробити «поправку» на суб'єктивність автора. Ця категорія становить переважний об'єкт історії літератури, а не критики, бо критиці звичаєм бракує для цієї роботи достатнього «віддалення» — історичної перспективи.
Для того, щоб підняти мистецьку кваліфікацію письменників, потрібна всамперед аналіза техніки творів. Для того, щоб підняти філософську кваліфікацію письменників, потрібні всамперед... історичний матеріялізм, історія революцій, політична економія, рефлексологія... і в останню чергу аналіза змісту художніх творів як невеличкий допоміжний засіб філософського характеру. Центр ваги аналізи змісту лежить в історії (див. 6).
Подаючи поза планом своєї технічної роботи ці тези аналізи змісту, я сподіваюся розворушити ініціятиву створення наукових засад критики змісту і припинити той натхненний матчиш морали, ситуаційних висновків, аналізи авторського світогляду і історичних висновків, що панує в нашій критиці. Я хочу прислужитись точній марксівській критиці. В мене є тиха певність, що мене лаятимуть... і використовуватимуть ті, що їдять хліб з чистісінької критики.
