Але рекрут не є «взагалі людина». Рекрут може бути селянин, робітник, інтелігент. У кожному з цих випадків психологічна мотивація його почуття до в'язня може бути інакша.

Візьмім приклад із структурної мотивації.

Ставлячи розміри буя в залежність від економічного становища домініонів, автор виступас як матеріяліст. Колосальний розмір буя можна було б змотивувати й інакше — якоюсь примхою «загальнолюдською», так сказати. Така мотивація була б куди слабша, отже, досвідчений автор висуває економічну мотивацію.

Ми, отже, бачимо, як економічна, матеріялістична мотивація уживається в автора поруч із попівською й міщанською мораллю.

А в наших нових оповіданнях раз у раз комуністична мораль живе поруч з «загальнолюдською» структурною, надто ж з психологічною першої категорії мотивацією.

Стільки про відношення: ідеологія — мораль. Тепер деякі підсумки.

Деякі підсумки

Загальна структура даного оповідання легка для аналізи ось чому. Перший розділ (у цілому) є структурна мотивація появи буя. Другий розділ (у цілому) є структурна мотивація наближення до буя Комбо Картера. Так само — третій розділ. Четвертий розділ — синтеза буя з Комбо Картером.

Такий (зручний для аналізи) розподіл частин спричинений потребами структурної, переважно, мотивації. Прикінцева ситуація вимагає довгого й солідного сюжетного підготування.

Буй виступає як самостійна дієва особа. На нього витрачено цілий розділ — і це не марнотратство, а солідне розуміння потреб сюжету. Таке оживлення буя дозволяє висунути його в кінці на ролю мораліста-мстителя. Буй, зроблений заходами Страттона, стає спочатку за схованку для вбивці його батька. Убивця глузує з цього, і мстивий буй стає його могилою.

Я не вгамуюсь, повторюючи й підкреслюючи блискучість прийому. Цілий розділ на структурну мотивацію!

Розділ другий: Комбо Картер. Легенький, суто зовнішній зв'язок поміж І і І! розділами — і таємниця авторського заміру зостається схованою. Перший розділ давав лінію морського оповідання. Другий розділ цю стежку покидає. Отже, читач перебуває під вражінням дуже розгонистої, широкої зав'язки одразу по двох географічних лініях. Третій розділ нічого по суті не роз'яснює: його заголовок «Гавань порятунку», навпаки, підтримує думку, що Комбо врятується і що широка зав'язка розвиватиметься собі далі. У четвертім розділі читача вражає несподівана розв'язка, раптом скорочуючи тему, як гарматний постріл!

Як могла постати ідея такого оповідання?

Уявімо собі, що, гуляючи в гавані, автор подивився на буй. Чи не можна сховати в цей буй людину?

Не можна! Буй все ж таки замала штука, щоб можна було в неї сховатись. Можна втиснути туди когось силоміць, але такий сюжет вимагав би фантастичної мотивації.

Для чого?

Отже, треба збільшити буй у два, у три рази. (Див. вище аналізу).

Коли це зроблено добре, подальша задача полегшується. Залишається тільки взяти такого, щоб його не шкода було уморити в буї. Це, як на англійського белетриста, справа теж нетрудна. (Див. психол. мотивацію 2-ої категорії).

Чи так, чи не так постала ідея даного оповідання — байдуже. Важно, що сюжет, безперечно, вигаданий, висмоктаний з пальця. Але як його розроблено!

Ні українська, ні вся російська література (за винятком Дос-тоєвського) не знає, не вміє й не хоче розробляти структурної мотивації. Романи Гончарова й Тургенєва, попри всій своїй непоганій якості, є не романи у справжнім цього слова розумінні. «Обломов», скажемо, це — те, що зветься «сімейна хроніка». «Отцы и дети» — так само. В однім романі Дікенса більше сюжетної розробки, ніж в усіх творах Тургенєва, Гончарова, Григоровича, Писемського і ще десятка «меншої братії».

Але так само в новій, революційній, російській літературі. Всі великі речі — хроніки!

Звичайна річ, хроніка — теж література. Примітивна, але література. Між письменником-хронографом і справжнім романістом таке, приблизно, відношення, як поміж Геродотом і... К. Марксом.

Об'єктивна (історична) реальність подій, що стають за основу для фабули, має тільки суб'єктивне значіння, як стимул, що захоплює, запліднює автора. Коли об'єктивна реальність подій зостається об'єктивною в творі, — автор зостається хронікером, журналістом, літописцем, істориком, — геродотом, одне слово. К ніяке матеріялістичне світовідчування йому не перешкодить зостатись геродотом.

У розглянутім оповіданні тема, очевидно, вигадана (суб'єктивна, не історична). Але читач перебуває під вражінням історичної події; конкретного, реального випадку.

Цю фантастичну витівку розроблено так, що вона справляє вражіння реальної події. Це досягається засобами композиції й реалістичного стилю.

Недосвідчений дух

(“The Snexperienced Ghost”. Оповідання Герберта Дж. Велза)

Сцену, при якій Клейтон розповідав свою останню байку, я згадую дуже живо. Сидів він мало не ввесь час у куточку старовинної лави коло широкого відкритого каміну; Сандерсон сидів поруч його й курив брозлівську череп'яну, що носить його ім'я. Був також Івенс і Віш, чудо серед акторів, ще й дуже скромна людина. Ми всі поприходили до Мермед-клубу цього суботнього ранку, окроме Клейтона, що вже був мав там тієї ночі — це і дало йому зачіпку для його оповідання. Ми були грали в голф, аж поки не стало поночі, потім ми пообідали й бул и в отім спокійнім, доброзичливім настрої, в якім люди можуть слухати байок. Коли Клейтон почав, ми, ясна річ, думали, що він бреше. М ожл и в а річ, що він-таки й справді був брехав — про це читач швидко зможе сам судити незгірш від мене. Він, щоправда, почав так, наче розповідаючи факт, але нам здавалося, що це просто була його вічна неминуча манірність.

«Я кажу, — сказав він, довго дивившись на фонтан іскор з поліна, що розворушив Сандерсон, — бачите, я був тут сам останньої ночі, ви чули?»

«Коли не рахувати прислуги», — сказав Віш.

«Яка спала в другому корпусі, — одказав Клейтон, — так. Так от...» Він посмоктав свою сигару, помалу, наче він ще вагався зробити своє признання.

Потім він сказав зовсім спокійно:

«Я зловив духа».

«Зловили духа, справді?—сказав Сандерсон. —Де ж він?»

Івенс, що надзвичайно шанує Клейтона і був тижнів з чотири в Америці, гукнув:

«Спіймали духа, справді, Клейтон? Оце діло! Розкажіть нам усе, як було».

Клейтон обіцяв розповісти і попрохав зачинити двері.

Він подивився на мене, наче прохаючи вибачення.

«Ніхто, звичайно, не підслухує, але нам не слід лякати нашу добру прислугу тим, що тут з'являються якісь духи. Тут забагато темряви й дубової обшивки, щоб жартувати з цим. Та це, бачите, був не постійний привід. Не думаю, щоб він прийшов хоч коли-небудь знову».

«Тобто ви його не затримали?» — сказав Сандерсон.

«У мене не вистачило мужности», — сказав Клейтон.

«Дивна річ», — мовив Сандерсон.

Ми посміялися, а в Клейтона був трохи кислий вираз. «Гаразд, — сказав він з дуже слабим проблиском усмішки, — але факт той, що то справді був дух, і я цього певний як того, що я з вами оце зараз балакаю. Я не жартую. Я маю на увазі саме те, що кажу».

Сандерсон глибоко смоктав свою люльку, дивлячись одним червонуватим оком на Клейтона; потім він випустив тоненький струмінь диму, красномовніший від усяких слів.

Клейтон не звернув уваги на це. — «Це найхимерніша річ, що мені колись була. Ви знаєте, я зроду не вірив у привиди, чи щось подібне, зроду-звіку; коли ж раптом я загнав одного в куток, і все діло було в моїх руках».

Він замислився глибше, дістав і почав протикати другу сигару якимсь чудним маленьким шильцем...

«Ви балакали з ним?» — спитав Віш.

«Протягом, мабуть, однієї години!»

«Балакучий?» — спитав я, приєднуючись до скептиків.

«Бідний хлопець був у біді», — сказав Клейтон і нахилився над своєю сигарою, з малесенькою ноткою докору.