Наведене фантастичне оповідання Велза ясно показує, що отака послідовність (механічна-психологічна-моральна мотивація) щодо важливосте їх правильна. Це доведе подальша його аналіза. Попереду ж спробуймо скласифікувати й примістити належно це оповідання. Є дві категорії фантастичних оповідань: науково-фантастичні й авантурно-фанта-стичні.

У першій категорії мотивація базується на науці (чи на «науці»), у другій вона не базується ні на чому, а в дійсності спирається на спільні багатьом (часто й культурним людям) повір'я й страхи.

Друге розрізнення — це диференціяція намірів. Перші рідко мають лякати читача, другі найчастіше мають його лякати. Перші — це є гра того, що англійці називають «fancy» (уявна здатність взагалі), а друге те, що вони називають «phantasy» (обсервативна, часто «нездорова» гра фантазії), ближча до порушень нормального інтелекту.

Наше оповідання могло б належати й до «fancy», й до «phantasy», але що там є (хоч і масонська), але «наука», слушніше буде навіть з першого погляду віднести його до «науково-фантастичних» оповідань.

Роздивімось тепер його звичаєм старовинних правил «зав'язки» й — «розв'язки».

«Герой» оповідає, як він зустрів духа, що зник отаким-то способом, «герой» сміливо, з фатальною сміливістю, сам береться до того способу (його «трагічна провина»), глузує з духа (трагічний «глум» грецької драми). Мотивація (психологічна) такої сміливости героя? Є й така мотивація — приятелі глузують з його оповідання, не вірять йому, підбивають його на трагічний учинок. Він береться робити те, що робив дух (!) і... він гине, він умирає на руках своїх друзів.

У цій самій розв'язці є й єдина мораль, що ми бачимо в оповіданні, а саме: не глузуй з духів! Мораль, як бачимо, старовинна. Дивна річ, шо така передова людина для свого оточення як Велз — така тема, така розв'язка, така мораль! Щось тут не те?

Так, не те. Справа в тім, що ми аналізували не справжню, а фальшиву мораль. Ми виходили з тої тези, що герої оповідання — це містер Клейтон і дух, і ми почасти помилилися. Так, вони герої для читача, але не для автора.

Ми робимо тут аналізу тектоніки оповідання, а не того вражіння [23][23], що воно справляється на читача, ми, так би мовити, заглядаємо в авторський рукопис, у його лабораторію. Головна ж дієва особа для автора це... магічні паси.

Справжній сюжет оповідання такий: чи можуть існувати такі магічні способи, що через них людина може переселитися потойбіч, померти. Як бачимо, ідея з наукового боку надзвичайно рисковита. Сто шансів проти одного, що відповідь буде «ні», коли навіть запитувати обивателів, а не філософів-марксистів. Отже, вся авторська умілість скерована на те, щоб подати такі паси, як факт. (Проте автор зоставляє собі й стежечку, щоб відступити, але про це нижче).

Почнемо нашим звичаєм з механічної мотивації, як з найважливішої. Нехай не смутяться душі читачів, що механічна мотивація в цім оповіданні обертається в психологічній сфері. Ми умовилися психологічною мотивацією називати таку, де управдоподібнюється вчинки героя, доводиться, що він мусив робити так, щоб прийти до трагічної провини. Зараз же ми будемо роздивлятись мотивацію об'єктивної правдоподібности подій, отже, те, що ми називаємо механічною мотивацією.

Головна гармата, що її висуває автор, щоб переконати читача, — це контрастове протиставлення брехливости (хоча б і несправжньої") Клейтона правдивості автора, оповідача. Це ми будемо називати для цього оповідання контрастовою мотивацією (у тексті відзначена розбивкою). Що ж це за контрастова мотивація? Це є мотивування «правди» — «брехнею». З самого початку читач думає, що Клейтон бреше. Про це говориться з півдесятка разів, крім цього — це підсилюється неправдоподібністю його оповідання. Психологічно з читачем пророблено той самий фокус, що його над своєю паствою проробляли епіскопи, доводячи існування бога «онтологічно».

— Що таке бог? — запитували вони (якщо він є, — додавали вони ласкаво). Бог є (коли він є) істота всемогутня, всюдисуща, всерозумна й т. д. Але чи може, скажемо, істота всемогутня, чи там всемилостива бути не сущою? Ні, не може, бо не бувши сущою, не існуючи, вона не може бути всемогутньою.

«Клейтон бреше», — каже автор. Читач негайно переконується, що Клейтон справді бреше. Як же ж не брехло? (див. оповідання). Ну, а раз бреше, значить, існує, — підсуває автор читачеві висновок. Ловлячи на брехні Клейтона, читач забуває ловити на брехні автора й ковтає його висновок непомітно для себе.

Власне кажучи, і тут контрастова мотивація є просто осібний випадок звичного методу фантастичних оповідань давати попереду реалістичну декорацію. Почувши, що, напр., у героя ніс був «червонуватий», читач починає сліпо вірити, що ніс насправді був а ставиться критично тільки до його кольору, до деталів. Байка Клейтона дає досить споживи для критичної здатносте читача, і він уже не критикує через те автора, відтягуючи увагу від того, за що автор боїться — від пасів.

Отже, тут реалістична декорація набула вигляду контрастової мотивації (контраст між «брехнею» й «правдою»).

Перелічимо ж усі заходи контрастової мотивації, вжиті від автора в цім оповіданні.

1) Автор каже відразу: Клейтон розповів свою останню байку чи сторію (story). Отже, читач приготувався слухати Клейтона й на гадці не має, що фактично він слухатиме автора. Умисне Велз не робить найменшої різниці між тим «я», Що сидів з Клейтоном, і письменником Гербертом Дж. Велзом, автором «Війни світів» тощо. Далі утворюється декорація оповідання, двозначно натякується, що «ми всі думали, що Клейтон бреше».

Поводження Клейтона ввесь час таке, ніби він просто вигадує сторію. Він замислюється, обрізає сигару, задивляється в вогонь, усе наче творить казку. Він вагається й усміхається.

Отже, читач приготований слухати, що буде брехати Клейтон. Чи виправдує Клейтон його сподіванку? Дивімось.

Клейтон підкреслює, що будинок старий, що прислуга спала в другому корпусі, що в будинкові багацько дубової обшивки; не почавши ще розповідати, він уже мотивує появ привиду (дубова обшивка — «oak panelling» чогось невідривно зв'язується в уяві інглішмена з привидами [24][24]), він утворює дешеву, копійчану декорацію. Сама по собі ця декорація в пень руйнує всяке довір'я до його оповідання.

Клейтон доходить до духа:

а)тіло духове прозоре, так що крізь нього можна бачити «маленьке віконце край коридору, мідні підсвічники тощо».

б)дух балакає слабеньким голосом (привид голосу — ghost of a voice) — це ж пак не людина, це дух.

в)коли Клейтон погоджується побалакати з духом і пропонує йому, як на сміх, сісти, дух каже, що йому зручніше

«пурхати взад і вперед по кімнаті», що він і робить.

г)щоб зробити духові неприємність, Клейтон «проходить крізь куточок його тіла». Карикатурність доведено до краю. Читач певний, що Клейтон бреше, і бреше недотепно і страшенно банально. Далі Клейтон пробує вхопити його за ру-

кава, «але легше було б ухопити струмінь диму».

д)нарешті кульмінаційний пункт карикатурности, сатири на банальне уявлення про духів— це заява Клей-

тона, що дух не міг брехати, бо був прозорий, отже, не зумів

би сховати правди. Коли комусь із читачів все ж таки було не

ясно, що він читає сатиру на «сторії з привидами», то тепер і

він бачить, що Клейтон з його знущається.

Ця ідіотська заява Клейтона, цей дурацький жест остаточно знищує довір'я до нього, одночасно настільки ж збільшуючи довір'я до автора. Значить, у назві «Недосвідчений дух» немає нічого страшного, значить, це тільки дурний анекдот якогось Клейтона, значить, автор не збирається морочити нам голову страшними історіями про духів, значить, ми повірили авторові на сто процентів.

І авторові потрібна вся сума нашого довір'я, бо, може, і її йому не вистачить.

Отож він підсилює контрастову мотивацію суто структурною.