У гумористичному описі польоту Ганса Пфааля на Місяць є серйозні міркування про самопочуття астронавта і взагалі живих істот у космосі, і ми знову дивуємося прозірливості письменника, так само як і в оповіданні Mellonta taut», де він пише про залізницю майбутнього, і поїзд долає простір зі швидкістю триста миль на годину. Як доведено дослідниками, По зробив лише дві подорожі через океан, коли разом з Алланами плив до Англії і назад. Він багато їздив по Америці, та, крім Англії, за кордоном не бував. Тим більше захоплюють його мальовничі й точні описи чужих земель, його докладне знання морської справи. Цікаво, що для оповідання «У полоні Мальстрему» письменник скористався з відомостей Британської енциклопедії, а пізніше це видання у нових випусках цитувало опис Мальстрему… за текстом По, так ефектно він зобразив це природне явище (коли читаєш цей текст, на думку спадають сучасні матеріали про Бермудський трикутник. Знову По начебто зазирнув у майбутні проблеми). Можна продовжувати перелік фахових питань з різних наук, з якими По був обізнаний і які оригінально втілилися в його художній творчості. Пригадаймо, що він був спів-автором спеціального твору про мушлі. Ця науково-популярна праця мала успіх і перевидавалася кілька разів.
Едгар По – один з небагатьох тогочасних і великих письменників, хто з таким інтересом і захватом стежив за досягненнями наукової думки, за технічними винаходами, хто так тягнувся до всього незвичного, нового, щойно відкритого у світі природи. І в цьому виявилась його «американськість» – характерна риса громадянина країни, де технічний і науковий прогрес був найбільшою рушійною силою розвитку. Про цю захопленість свідчать і публіцистика, і художня проза автора «Тисяча другої казки Шехерезади». Це гумористичне оповідання є розгорнутою оповіддю дружини султана про дива нашої землі. Своєю реальною неймовірністю вони перевершують будь-яку фантастику і викликають сумніви та скепсис у султана, що для казкарки закінчується надто сумно. По успішно використовує прийом, котрий у наш час з легкої руки Віктора Шкловського називають «ефектом очуднення». Тобто показує відоме під новим кутом зору, розкриває його дивні, незвичні сторони. Змальовуючи технічні відкриття, – пароплав, паровоз, телеграф, повітряну кулю тощо, – Шехерезада описує їх з погляду людини середньовіччя. Це викликає не лише «ефект очуднення», а й веселий сміх. Отже, і в цьому Марк Твен наслідує По у своєму романі «Янкі при дворі короля Артура».
Нескінченний процес пізнання світу видавався письменникові, як це випливає з філософського діалогу «Сила слів», щастям: «Ох, щастя не в самому знанні, а в здобутті тих знань. Вічно пізнаючи, ми вічно блаженні… єдина мета безкінечної матерії – створити безліч джерел, з яких душа може тамувати завжди невситиму в межах матерії жагу пізнання: бо затамувати цю жагу означає знищити буття душі». Коло читання Едгара По, про що свідчать і його твори, було й дуже широке, і напрочуд різноманітне. Він стежив за відкриттями в царинах різних наук, рецензував спеціальні праці з філософії, біології, географії, історії, широко використовував набуті знання у своїх художніх творах. Його захоплював процес творення нових реальностей з допомогою наукових відкриттів, утілення в життя величних планів, що примножують гаразди світу, прикрашають його. З суто американським практицизмом він пропонував негайно запроваджувати в життя наукові теорії, випереджаючи художнім словом повільний, як йому здавалося, прогрес. Його повітряні кулі перетинали Атлантичний океан або навіть злітали в космос набагато раніше, ніж могли це зробити справжні літальні апарати, а дослідники повертали життя померлим, зупиняючи з допомогою месмеричних пасів смерть і розклад.
Фантазія По дає іноді дивні й водночас раціональні плоди. Приміром, в оповіданні «Муза Арнгейм» він викладає теорію паркової архітектури «як мистецтва не менш прекрасного, ніж живопис, скульптура або музика». Захоплення творенням поетично прекрасних садів набуло особливого розмаху в XVIII столітті в усіх європейських країнах. У США По першим оспівав цей вид мистецтва, доводячи пишноту свого вигаданого парку до нечуваного і небаченого, перевершуючи міфічні сади Семіраміди. Національні парки країни і навіть така комерційна інституція, як уславлений Діснейленд, мабуть, є далекими спадкоємцями поетичних фантазій По.
Деякі поезії та оповідання По тьмяно нагадують уже колись чуте, знайоме. Коли ця схожість підтверджується зіставленням з віршами чи прозою Кольріджа, Гофмана чи Вашінгтона Ірвінга, ясно, що тут виразний відгомін знайомства По з творами цих художників і його щирого захоплення ними. Не можна забувати і про разючу стилістичну перейнятливість, яка робить такими ефектними пародії По на різних літераторів («Герцог де л’Омлет», «Трагічне становище», «Чорт на дзвіниці»).
Та значно більше моментів упізнавання виникає при читанні книжок літераторів, що писали після По, тобто тих, на кого він сам справив безперечний вплив. Це символісти, неоромантики, багато письменників-декадентів, деякі представники експресіонізму і, хоч як несподівано це звучить, досить численний загін реалістів.
Символісти різних країн, зокрема й вітчизняні, називали По своїм попередником і вчителем. Загалом це так, хоча певну рацію мав і Олександр Блок, коли писав: «Світ його творчості такий широкий, що навряд чи слушно вважати його основоположником так званого символізму». Талант По такий щедрий, що він безтурботно розкидав зерна нових ідей і художніх форм, начебто не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі.
Своєю долею і творчістю По був близький до «проклятих поетів», багато в чому передував цим французьким художникам. Не випадково на батьківщині Рембо, Верлена його найпалкішим і найталановитішим популяризатором став Шарль Бодлер, у Франції По зрозуміли глибше і тонше, ніж на батьківщині. Відома стаття Бодлера, присвячена американському письменникові, зберегла своє значення й до наших днів як одна з найбільш вдумливо і добре написаних робіт про По. Тут, звичайно, виявилась, якщо вдатися до вислову Гете, Wahlverwandschaft, спорідненість обраних.
І в образотворчому мистецтві Франції відчутний вплив пластичної поезії і прози По, зокрема в картинах символістів Гюстава Моро або Оділона Редона, найхимерніших художників минулого сторіччя. Однак це окрема тема, яка потребує серйозного вивчення.
До останнього часу в працях російських дослідників підкреслювалося, що символісти і декаденти міфологізували постать і творчість По, бачили в ньому лише те, що хотіли бачити. І якщо американські сучасники негативно ставилися до письменника за його «демонізм», той самий демонізм автора «Крука» захоплював Бодлера, Брюсова та Бальмонта. Це так. Творчості По й справді притаманний певний демонізм, хоча символісти й перебільшували значення цього своєрідного байронізму американського письменника. Вони були досить однобічні, залишали поза увагою інші важливі прикмети літературної діяльності поета, зокрема його іронічний критицизм і гумор, забували про його новаторство у створенні літературних жанрів тощо.
Щодо неоромантиків, то і їхні зв’язки з По очевидні й численні. Крім тих, що лежать на поверхні, – схильність до екзотики далеких країн, драматичних подорожей (надто морських), описів загадкових природних явищ і катаклізмів, створення трагічно загостреного конфлікту між героєм і суспільством, важливим є сам вибір героя – самотнього, загадкового, психологічно складного, часто таки справді демонічного. І боріння в душі цього героя добра і зла, великої духовності, таланту і мерзенних гріхів та збочень – теж близькі до подібних конфліктів у свідомості героя багатьох оповідань По. Неоромантична завороженість смертю, злочином, таємничість – тісно пов’язані з романтизмом американського письменника. Звичайно, герої і неоромантиків, і По мають спільних предків – героїв Байрона. Всі вони начебто одна родина, представлена кількома поколіннями. Та кожне покоління вносить свої риси і передає їх наступним. «Гени» По виявилися дуже сильними й передалися багатьом з тих, хто творив після нього.
