Уже згадувалося, що По полюбляє точність, розлогі описи подробиць там, де хоче створити ілюзію реальності нереальних подій та явищ. Водночас він «хитро» й «підступно» вдається до замовчувань саме тоді, коли читач прагне знайти розгадку таємниці, дошукатися істини. Прийом заманювання читача в лабіринт таємничого, звідки немає виходу, – один з найсильніших в емоційному плані. Він викликає гостре почуття невдоволення, розчарування, спонукає до роздумів, шукання розгадки на власну руку, лишає по собі неспокій та напруження. Наприклад, у наш час до нього не раз уже вдавався видатний письменник-фантаст й іронічний містифікатор Станіслав Лем (романи «Розслідування», «Нежить»).
У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою скупчується незбагненний страх, розв’язується вельми матеріалістично, хоча й не просто. Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у «Довгастому ящику», «Сфінксі», «Чорному коті» або жахливого привида, який мучив героя в «Похованих живцем». Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд із такими складними філософсько-містичними творами, як «Месмеричне одкровення», «Повість скелястих гір», «Ангел дивовижного», де матеріалістичного пояснення нема або, як здається, й не може бути. Перед нами типове для По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з другого – логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього – це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.
Слово містифікація вже не раз з’являлось на цих сторінках. І не випадково. У Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій. Одна з них увійшла в аннали нью-йоркської преси. Оповідання «Історія з повітряною кулею» було надруковано у вигляді спеціального додатка до газети «Сан», – там звичайно друкували повідомлення про сенсаційні реальні події. Можна собі уявити, який вибух почуттів викликала на світанку повітроплавства розповідь про успішний переліт через Атлантичний океан, присмачена безліччю науковоподібних посилань, прізвищ дослідників та вчених, переконливих аж до відчутності на дотик подробиць. Поки вийшов наступний випуск газети, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував редакцію, жадаючи нових звісток. Цікава й інша містифікація – оповідання «Фон Кемпелен та його відкриття», де серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. Письменник сам пояснював, що цією містифікацією хотів збити хвилю масових виїздів до Каліфорнії, де були відкриті поклади золота. І це йому певною мірою вдалося.
Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з’являється в По на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведеному вище прикладі, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, яких письменник вигадав, або в назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні «Як писати Блеквудську статтю» або в його продовженні «Трагічне становище». Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж дусі. Так що твір «геніальної письменниці» Псіхеї Зенобії (чи точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора «Блеквуда», підозріло нагадує (звичайно, в зниженому плані) такі оповідання самого По, як «Лігейя», «Чорт на дзвіниці» або, найбільше, «Провалля та маятник».
Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів начебто підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи з інших оповідань письменника, яким науковим, суворо логічним був його розум, важко позбутися підозри в іронічній містифікації. Схильність творця «Короля Чуми» або «Людини, яку порубали на шматки» до найжорстокішої сатири, до всеосяжної іронії, до відвертого глузування над тим, що він вважає потрібним піддавати критиці, ще дужче підсилює цю підозру. Подвійне дно оповідань, подібних до «Метценгерштайна», «Побачення», «Береніки», «Правди про історію з містером Вальдемаром» тощо, викликало суперечності в їх оцінці серед дослідників творчості По. Вони по-різному тлумачили їхню жанрову природу, прихований зміст. Наприклад, таке ультраромантичне оповідання, як «Побачення» з його дивовижно прекрасними героями-коханцями, що трагічно гинуть через свою гріховну любов, загадковим і розкішним венеціанським антуражем, дехто був схильний вважати «жартівливою пародією на Байрона, графиню Терезу Гвіччіолі і її старого чоловіка», а в образі оповідача бачити друга Байрона, англійського поета Томаса Мура, що відвідав Байрона у Венеції.
Романтичні персонажі серйозних оповідань По наділені нечуваною красою або небаченою огидністю, вони страждають від дивних хвороб, перебувають у рідкісних фізичних та психічних станах, стають жертвами шалених пристрастей, що спопеляють не тільки їх, а й об’єкт їхньої любові чи ненависті. Це найчастіше самотники, заглиблені у світ власної уяви, дуже далекі від реальності, або мономани, чий розум хворобливо сконцентрований на одній ідеї чи одному почутті. Часто їхня відмінність від інших людей межує з патологією, з божевіллям або переходить межу між психічним здоров’ям і хворобою, руйнує особистість. Вони можуть бути або доброчесними і світлими душею, як ангели, або гріховними і лихими, як дияволи.
У портретах сатиричне змальованих персонажів переважають прийоми карикатури з настирливим підкреслюванням якоїсь риси обличчя чи частини тіла, котра, як ніс гоголівського майора Ковальова, набуває особливої життєвості і зухвалої самостійності, заступаючи свого власника («Король Чума»).
Іноді в характеристиках серйозних героїв По проступають свідомо чи підсвідомо надані цим персонажам певні риси власної вдачі письменника. Наприклад, у «Щоденнику Джуліуса Родмена» є такі рядки: «Фактів він ніколи не перебільшує, і його враження від цих фактів можуть здатися перебільшеними. Та в цих перебільшеннях нема ніякої фальші. Вся справа в почутті, яке викликають у нього побачені предмети. Колорит, який може здаватися строкатим, для нього був єдино вірним».
А в оповіданні «Елеонора» герой так говорить про себе: «Я з тих, кому звісні буйні фантазії і шалені пристрасті. Мене називали божевільним, але хто його зна, може, божевілля – це вищий розум і майже всі славетні діяння і кожна глибока думка породжені хворобливим станом – певним настроєм духу, що піднісся коштом божевілля. Ті, хто марить удень, знають набагато більше, ніж ті, хто лише вночі бачить сни». Прикладів таких рис власної вдачі письменника, відданих його персонажам, можна навести більше. А деяким він дарує моменти своєї біографії, подробиці особистого життя.
Психологізм – одна з найхарактерніших властивостей прози Едгара По. Його романтичні герої можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому з таким захватом ми читаємо тонко нюансовані описи їхніх переживань, стежимо за часто парадоксальними переходами з одного психологічного стану в інший. По розкриває діалектику душі в граничних ситуаціях, стежить за найменшими звивами думки та емоцій. В оповіданні «Провалля і маятник» він створює цілу симфонію емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, розкриває здатність людської душі боротися до кінця проти неминучої загибелі. В «Барильці амонтильядо» або «Чорному коті» висвітлює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж таки «Чорному коті», «Вільямі Вілсоні», «Серце виказало» і деяких інших оповіданнях дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства. Є в нього й аналіз всепереможного почуття любові, яке розчиняє волю і особистість закоханого у волі коханої, є оповідь, як кохання перероджується в ненависть і навіть бажання вбити колись обожнювану жінку. Страх смерті, наростання цього невідступного почуття, повільний розклад особистості під впливом жаху, так само як трагічний вплив самотності на людину («Вільям Вілсон», «Людина натовпу»), – ось лише деякі з психологічних тем у творах письменника. Він – один з перших, хто глибинно розкрив хворобливу психіку, те, про що згодом так багато писали різні художники від Золя до Фолкнера. В цьому По близький до свого геніального сучасника Миколи Гоголя, автора «Нотаток божевільного», «Носа», «Портрета» тощо. Е. По приваблювали психологічні парадокси, невмотивовані почуття і вчинки. Недарма він написав своєрідну розвідку «Чортик протиріччя» про особливий потяг людини до безглуздих і згубних дій. В нашому сторіччі психологічна проза досягла надзвичайного розвою, і можна стверджувати, що письменники різних напрямів – від реалістів до екзистенціалістів – могли використовувати й використовували психологічні знахідки американського майстра.
