Майже все, що нащадкам, на їхню думку, пощастило довідатися про Овідієве життя, взято з четвертої книжки «Скорботних елегій», яка містить його автобіографію і вважається першою в європейській літературі поетичною розповіддю про себе. А щодо свого значення Овідій, завершуючи «Метаморфози», попередив історію:

Ось і завершено труд. Ні вогонь, ні залізо, ні злобна / Давність не владні над ним, ані гнів руйнівний Громовержця. / Хай надлетить неминучий той день, що за правом одвічним / Тіло бере,— закінчиться лиш никле моє існування: / В день цей єства свого кращою часткою, звившись над світом, / Злину до зір, і ніщо не схитне, не затре мого ймення. / Всюди, куди б на землі не прослалася Римська держава, / Буду в людей на вустах і, якщо таки можна покластись / На прозорливість співця,— возвеличений, житиму вічно.

В «Останньому світі».

Головний персонаж третього фільму трилогії про героїв, що їїКипарис демонструє на страсному тижні в Томах. Фільм має показати мученицьку смерть поета, з якого закутані в шкури пантер та оленячі ковдри жінки здирають шкіру й четвертують його сокирами та серпами... Але кіносеанс уже на перших хвилинах перериває місіонер старовірців Ліхас.

У давньому світі.

Син бога віршування й музики Аполлона та музи Калліопи; найвідоміший співець давнини. Його дружина Еврідіка помирає від укусу гадюки, але Орфей домагається від володаря підземного царства звільнення Еврідіки, та знову втрачає її, бо порушує заборону озиратися, вертаючи з підземного царства. Запроваджує у фракійців гомосексуалізм, і ошалілі жінки роздирають його як жінконенависника.

...Як на жовтій арені, буває, / В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці / Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки / Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати. / Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям; В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим: / Саме в ту пору воли випадково там поле орали. / Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні / Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. / Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили / Працю й знаряддя своє,— розкидані в полі безлюднім, / Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати. / Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади / Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм. / Руки до них простягав він, і вперше тоді надаремно / Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили. / От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно / Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались / Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря. / Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили. Орфею; / Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало / Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе, / Дерево никло в журбі...

В «Останньому світі».

Образ із переказів Ехо, яка розповідає Котті про «Книгу каміння», що її нібито писав вигнанець Назон. У тій книжці Пірра виступає останньою жінкою, що пережила загибель світу і разом із своїм коханимДевкаліоном пересиділа на плоту потоп, який усе знищив. Самотність тих, що зостаються живі, каже Ехо,— це, без сумніву, найстрашніша покара.

У давньому світі.

Дочка титана Епіметея; разом зі своїм чоловіком Девкаліоном переживає великий потом, у якому з волі Юпітера гине людський рід. Коли вода спадає, обоє сходять з плоту на схили Парнасу, і в замуленому храмі їм щось ніби підказує кидати через плече позад себе камінці. Не здогадуючись про наслідки цієї намови. Пірра з Девкаліоном так і роблять.

Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками, / Те ж, котре кинула жінка назад, — обернулось жіноцтвом. / Так появились ми, плем’я тверде, загартоване в праці. / Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.

В «Останньому світі».

Грек-переселенець. У залізному місті його мають за божевільного Назонового слугу; чіпляє в кроні сосни Еолові арфи, і з того, як вони бринять, визначає наближення бурі чи граду. Вірить у переселення душ, запевняє, нібито в очах корів та свиней бачить погляди перевтілених людей, і тому виголошує перед різницею промови, в яких вживання м’яса називає ганьбою; за це Терей вивертає йому на голову овечі тельбухи. У Назонових стражданнях упізнає власну долю, в його словах — власні думки і вважає, що в цьому збігові нарешті знайшов гармонію, яку варто підтримувати й передавати далі. Починає — спершу на столах у винаря, потім на стінах будинків та огорожах — робити написи й кінець кінцем ставить кожному Назоновому слову пам’ятник — кам’яний монумент, обвішаний пописаними полотняними клаптиками,— на знак того, що тепер Піфатор Самоський з його думками та міркуваннями про світ не самотній.

У давньому світі.

Вчений із Самоса, народився близько 570 р. до н. є. За владарювання Полікрата залишає близько 532 р. до н. є. острів і засновує в південноіталійському місті Кротоні релігійно-наукове товариство, політичну активність якого зрештою придушено за допомогою зброї. Внаслідок цього Піфагор у розквіті сил переселяється до Метапонтіона в Тарентській затоці і там близько 497 р. до н. є. помирає. Позаяк жодних записів про свої погляди Піфагор, щоб знання не дісталися невігласам, не залишив, то уявлення про ці знання можна скласти собі з загальних положеньпіфагореїзму (наприклад, вчення про пететворен-ня душ та про круглу форму Землі, фізичні й математичні закони тощо). У книзі п’ятнадцятій «Метаморфоз» Назон надає вченому довге слово, в якому змальовано філософсько-релігійне підґрунтя всіх перетворень.

Все — в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить / дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає / Тіло: з тваринного може в людське перебратись, а звідти — /Знову в істоту якусь увійти, тож не гине ніколи... / В усім світі ніщо не є стале: / Все тут пливе; що не виникне — не переміні підлегле. / Навіть невидимий час течією струмить ненастанно, і Мов невсипуща ріка: )іі ріці, ні текучій годині / Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля, / Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду. / Так і окрилена мить: утікаючи — наздоганяє...

В «Останньому світі».

Наречена томського цілителя й гробаря Діта. Любить, коли торговці худобою витріщаються на неї, мов на корову, а торговці бурштином — мов на коштовний камінь,— так каже про неї, затулюючи долонею рота, Феме. Рік у рік Прозерпіна марно намагається вмовити нареченого поїхати з нею до чудесного міста Рима. Іноді вони цілими днями сваряться, потім Прозерпіна кидає Діта, але щоразу повертається до його тихого, пропахлого миррою та тисячолистником будинку. Та хоч як вона дбає про Діта, палким коханням не може розвіяти його похмурої туги.

У давньому світі.

Богиня підземного царства; дочка Юпітера й Церери — богині родючості й хліборобства. Діт, володар підземного царства, покохав її й викрав, та зрештою дозволяє їй повертатися на родючу половину року на землю.

...Відтепер Прозерпіна / 3 матір’ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить. / Тут же владарка полів і думками, й лицем просвітліла. / Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати, / Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно / В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.

В «Останньому світі».

Дружина різника Терея, Ітісова мати, Філомелина сестра. Не живе з чоловіком, а мучиться, хоч ні на що й не нарікає. Терей часто б’є її — мовчки й без злості, немов худобину, яку йому привели на забій; кожним своїм ударом він ніби намагається заглушити в дружини нікчемні рештки її волі й відрази до нього. Єдине, що захищає Прокну від чоловіка — це її чимдалі більша повнота, отой жир, який вона плекає всілякими мазями та запашними оліями і в якому ця колись тендітна жінка помалу наче зникає. Коли стає очевидним, що Терей зґвалтував і скалічив Філомелу, Прокна божеволіє, забирає з часу свого сина й переносить його знов до свого серця.