В «Останньому світі».

Котта такий, як і багато інших. У роки панування Августа все більше й більше підданих і громадян Риму покидають метрополію, щоб уникнути .утисків апарату влади, тотального нагляду, лісу прапорів та торочіння патріотичних гасел. Дехто втікає також від рекрутських наборів чи просто від нудних, розписаних до смішного обов’язків римського громадянина. Далеко від упорядкованого життя, десь на здичавілих околицях імперії ці люди шукають життя без нагляду. На жаргоні урядових газет та в поліційних протоколах таких бурлак називають політутікачами.

У давньому світі.

Котта Максім Мессалін. Наймолодший син оратора Валерія Мессала Корвіна, поет і оратор, Овідіїв товариш; про нього не раз згадують історики Пліній і Таціт — наприклад, що він представляв у сенаті поглядиТіберія; згодом імператор сам узяв Котту під захист, позаяк його звинуватили в образі імператорової особи. Помер, як припускають, від отруєння ліками. Йому адресовано шість Овідієвих листів із Чорного моря («Послання з Понту»).

Сподіваюся, Kommo, ці щирі мої побажання до тебе дійдуть; хай вони збудуться... Ти здивований, що я ще пишу? Я й сам не виходжу з дива і питаю себе, навіщо все оце й досі триває. Мабуть, народ таки має рацію, гадаючи, що поети — це божевільні люди; я ж бо й сам — найкращий приклад цьому. Я все ще пишу, висіваю зерно в пісну, неродючу землю... Хай простять мені друзі за те, що й я покладав на них сподівання. Цієї помилки тепер я вдруге ніколи вже не припущусь. Я прийшов сюди. І тут я помру... А втім, для більшості людей я помер ще тоді, як закотилась моя зоря...

В «Останньому світі».

Томський линвар. Здає Котті неопалювану, обвішану яскравими гобеленами мансарду. Час від часу наймає Ехо як служницю; спить серед мотовил та вірьовок у кутку своєї майстерні й навіть у морозяні дні ходить босоніж. У залізній шафі поруч із зіжмаканими паперовими грішми, почорнілим срібним столовим прибором та військовим пістолетом зберігає й сіру, як камінь, побиту міллю вовчу шкуру.

У давньому світі.

Аркадський тиран; хоче вбити вві сніЮпітера, що в людській подобі приходить до нього в гості. Бажаючи перевірити, чи Юпітер справді все знає, частує бога людським м’ясом. Юпітер спалює тиранів палац, а сам Лікаон рятується втечею.

Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді / Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа / Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає / Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров’ю упитися радий — /Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього. / Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети: / Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз, / Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.

В «Останньому світі».

Місіонер старовірців, який щороку перед Великоднем припливає рибальським баркасом з Босфору до Томів і в сутінках занедбаної, вкритої лишайниками та пліснявою церкви читає літанію про тортури, що їх зазнають члени його секти під римським пануванням. Якось у страсну п’ятницю уриває кінофільм про Орфеєву смерть криком про те, що такого дня треба згадувати тільки про муки та страждання розіп’ятого владаря світу, і калатанням у дзвони примушує Кипариса припинити показувати фільм узагалі.

У давньому світі.

Слуга, що приносить Гераклові просочену кентавровою кров’ю сорочку, від якої герой має померти. Геракл, уже знемагаючи від мук, спричинених отруєною сорочкою, кидає Ліхаса в Евбейське море.

.../він, коли велет його у порожняву кинув, / Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві, / В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.

В «Останньому світі».

Вугляр з лімірської гірської долини, один із коханців Ехо. Після того, як вона зникла, цілу ніч марно чекає її, обпивається і трощить усе в печері. Своїм криком та химерною музикою не дає спати мешканцям залізного міста. На світанку Терей укидає Марсія до жолоба, в якому напувають худобу й з якого його витягує Прокна, не даючи йому захлинутись. Безтямний від перепою, занурений у тяжкі сни, вугляр лежить до полудня на порослому мохом камінні біля жолоба; єдина людина на узбережжі залізного міста, яка тужить за Ехо.

У давньому світі.

Сатир, майстерний гравець на подвійній флейті. Аполлон, бог віршування та музики, здирає з нього шкіру, бо сатир викликав його на змагання і грав на флейті незрівнянно краще. Аполлон вішає Марсія головою вниз на дереві.

...Поки він кається гірко, / Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла. / Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає. / Видно й оголені м’язи на ньому. Нічим не прикриті / Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі / Можна було зрахувати й прозорі перетинки в грудях. / Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять / Села, й сатири-брати, і Олімп, що тоді вже був славний, / Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах / і густорунних овець, і рогаті стада випасали. 7 Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно / Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала. / Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір. / Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення, / В’ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

В «Останньому світі».

Заголовний персонаж Назанової трагедії, що з успіхом іде в усіх театрах імперії і приносить її авторові славу. Котті здається, що він упізнає цю постать серед личин карнавальної процесії блазнів у Томах — здоровенна, вимащена ервоною фарбою жінка з тулубом із дерева та соломи. Вона раз у раз підкидає вгору тоненькими ручками картонну голову й з пронизливим криком ловить її. У Назоновій трагедії Медея вбиває рідного брата, четвертує труп і кидає відтяту голову на скелі.

У давньому світі.

Заголовний персонаж зниклої трагедії Овідія; дочка колхідського володаря Еета, онука сонячного бога Геліоса, велика чарівниця. Закохується в Ясона, допомагає йому здобути золоте руно, вирушає з ним як його дружина до Іолка, там убиває Ясонового дядька, вбиває наречену Ясона, своїх дітей від нього, втікає в Афіни до царя Егея, виходить за нього заміж, намагається отруїти його сина Тесея і знов утікає. Крім багатьох інших чарівних сил, має також здатність повертати назад час і омолоджувати все живе.

В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом.../ Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських, / Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки. / Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу, / Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі. / Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. / Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м’ясом, / Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини / Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку / Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка / Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею / Яйця ворони, що дев’ять віків уже провікувала. / Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають. / Все це від самого дна заколочує аж до блідої / Піни давно вже засохлим уламком старої оливи. / Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій, / Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася / Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі. / Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну / Полум’я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі, / Трави ростуть соковиті, м’які, розсипаються квіти.