Затиснений з усіх боків цими живими римськими барельєфами та скульптурами, п’яний Котта помалу посувався до линваревого будинку. Все виразніше поставали перед ним образи з крихкого каменю в метрополії. Але хто отой горбатий чоловік із бляшаним судном на голові?.. А отой, що в чорній ряднині, з цитрою під пахвою, — Орфей?

Ця процесія являла собою, звісно, лише тьмяний відблиск тих міфів, у яких вирувала, виснажуючись, римська уява, поки її під владою імператора Августа було перевтілено в усвідомлення обов’язку, послушенства та конституційної вірності і обернено на здоровий глузд. Все це були тільки жалюгідні рештки врочистого ходу, і все ж таки навіть п’яний римлянин бачив, що карнавальна ніч відбиває давній образ Риму, його богів і героїв, про діяння й подвиги яких в імператоровій столиці, схоже, навіть забули. А хіба то не Назон своїми елегіями, притчами -й драмами знов розворушив забуте і нагадав захирілому до рівня звичайної держави Римові про оті давні, непогамовні пристрасті? Назон, поезії якого в царстві канцелярій, комендатур та магістратів кінець кінцем було оголошено переконливим доказом збляклої уяви, хворобливими картинами світу, що стоїть на краю загибелі.

Тепер п’яний римлянин горлав уже разом з личинами, що перли йому назустріч, горлав так, ніби його подерте пальто, обчухрані руки й подряпане обличчя — всього-на-всього карнавальний костюм. А хіба ця блазенська процесія не була ще одним доказом того, що мешканці залізного міста мали з вигнанцем куди тісніші взаємини, ніж признавалися про цс підозрілому чужинцеві, може, навіть римському шпигові? Доказом того, що Назон узяв образи своєї поезії з собою у вигнання, і навіть тут, де його спіткало лихо, не замовк, а розповідав свої притчі далі. Бо хіба різник додумався б сам у цій глушині перебратися на бога сонця, а своїх волів зробити вогняними кіньми? Як отой допотопний носоріг в імператоровім саду, так і в Томах ще здавалося живим те, що в столиці й решті великих міст імперії вже відійшло в минуле застигло в пам’ятниках та музейних експонатах, обернулося на кам’яні барельєфи, кінні статуї і фризи у храмах, що позаростали мохом.

Облишивши римлянина, юрбище блазнів поволі, але невтомно, мов зграя лемінгів, посунуло далі до моря. Тільки поодинокі гульвіси ще видибали, хитаючись, із вуличок і плентали вслід за гуртом. Котта стомлено, навпомацки пробирався попід муром навколо линваревого саду. Зненацька один із тих останніх гульвіс заступив йому дорогу, та, побачивши, що його жертва — римлянин, поквапився звернути вбік. Але тепер Котта вже сам міцно схопив блазня; ця постать, яка, здавалось, ось-ось розпливеться в нього перед очима, яка спробувала будь-що вирватись і втекти, ця голова з величезним гачкуватим носом нагадувала зображення, що його один заможний і сміливий Назонів шанувальник замовив викарбувати й роздав найближчим друзям поета, коли того вигнали з Рима,— такий собі медальйон на згадку. Члени того таємничого гуртка, в якому й після вислання Назона і далі читали його заборонені твори, стенограми його промов і, мов святині, коштовні уривки з «Метаморфоз», записані під час його виступів,— отож ці останні невстрашимі шанувальники показували ті срібні медальйони господарям помешкань, де вони таємно сходилися, як знак невинної змови, що не завдавала шкоди імператорській владі, не допомагала вигнанцеві й підтримувала серед його друзів ілюзію того, ніби вони — прихильники вельми небезпечної, але важливої справи. Зображення на медальйоні передавало навдивовиж великий ніс нещасного поета з якоюсь майже глузливою точністю — ніс такої разючої форми, що завдяки йому поета ще раніше, в безхмарніші роки його життя почали називати — часом з любов’ю, а часом і з іронією — тим прізвиськом. «Назоном» його кликали друзі, «Назоном» його обзивали вороги. «Назонові» були адресовані й оті нашвидкоруч нашкрябані короткі цидулки, що їх залишали йому друзі в більярдному салоні на п’яцца дель Моро чи біля воріт його будинку, коли салон був порожній, а ворота зачинені. І оця голова, що тепер уперто відверталась од Котти, не бажаючи показувати свого обличчя, якраз і мала такий здоровенний ніс, який із жодним іншим не сплутаєш,— картонний ніс на гумовій зав’язці. І коли Котта грубо схопив за голову незнайомця, що відбивався руками й ногами, гумова зав’язка луснула, й римлянин несподівано побачив перед собою на смерть переляканого Батта, сина власниці бакалійної крамниці. Заверещавши, мов недорізане порося, недоумкуватий епілептик нарешті вирвався з Коттиних рук покинув свого картонного носа й зник у темряві.

Травень приніс синє небо й шторми. Теплий вітер, просякнутий запахом оцту й жовтецю, злизував на калюжах рештки криги, видував із вуличок пасма диму й гнав берегом рвані гірлянди, паперові квітки та масні клапті від кольорових ліхтариків. Після смиренних хресних ходів та виснажливої карнавальної ночі мешканці Томів повернулися кожне до своєї роботи — хто в гори, хто до копальні, хто на всіяне камінням поле, хто до кувадла чи в море.

Старі й недужі, які остерігалися холоду і яких досі тримала при житті сама надія на те, що сніг усе ж таки колись розтане, нарешті з полегкістю відітхнули. У цій безмежній полегкості, в умиротворенні й супокоії багатьох спостигла смерть. За перший тиждень після того, як вітер повернув з півдня, Діт-германець викопав три ями, за другий — чотири й вивершив могили своїми вишуканими кам’яними надгробками.

У бухті залізного міста аж до глибоких сутінків навіть крізь гуркіт прибою було чути голоси птахів, що поверталися з вирію, в будинках лунали заупокійні молитви, стукали молотки трунарів, а на різниці ревіла худоба. Всі ворота й вікна в Томах стояли навстіж. Цілими днями над плющем у садках тріпотіла виварена білизна, а на пласких узбережних скелях провітрювалися килими. Була весна.

Котта лежав у лихоманці серед яскравих гобеленів своєї мансарди. Температуру він схопив гарячої карнавальної ночі в Томах чи, може, отої холодної ночі в Трахілі й тепер у маренні боровся в картинами та образами, що сходили із зітканих Арахною килимів і накидались на нього. Ніхто його не доглядав. Щоразу, коли починало світати, жар спадав, і Котта засинав мало не до самого вечора. А коли очі його нарешті проясніли, він побачив у себе в ногах линваря з бляшаним кухлем води й скибкою пухкого білого хліба. Котта напився, поїв і завважив, що господар знов ходить босоніж; він подивився на його побиті ноги, давно не зрізувані нігті й засумнівався в тому, що зберегла власна пам’ять. Невже оці руки й ноги старого чоловіка тієї ночі були лапами? Вовчими лапами?

У ті дні, коли температура в пожильця ще не зовсім спала, линвар був, як завжди, небалакучий. Та коли сили остаточно повернулися до Котти і одного ранку — була саме п’ятниця — він зійшов крученими сходами вниз, то вперше побачив на господаревому обличчі усмішку. Лікаон сидів на дзиґлику й висмикував зі старої линви клоччя. Він був у майстерні не сам. Поряд на підлозі стояла навколішки вбрана в чорне жінка і змивала з дощок рідким милом та щіткою дивний візерунок, що нагадав Котті сліди від брудних чи закривавлених вовчих лап.

— Вовки,— мовив Котта. — Я бачив у горах вовків. Лікаон пом’яв у долоні линву, що вилискувала сріблом, але нічого не сказав.

Жінка в чорному покинула мити підлогу, випростала спину й глянула на Котту. Вона була ще молода. Котта мимоволі позадкував. її правильної форми обличчя було суціль укрите шолудями — білими пластівцями відмерлої і полущеної шкіри, так наче жінка вмочила обличчя, а заразом і руки в крейду, і крейда аж тепер почала просихати, лущитись і відставати.

— Вовки? — прошепотіла вона. — У горах?

Линва вислизнула в Лікаона з рук і гучно ляснула на підлогу. Він, крекнувши нахилився по неї, так ніби не чув ні Коттиного голосу, ні жінчиного шепотіння.

— Вовки,— кивнув головою Котта і звернувся до незнайомки: — А ти хто? — і, не дочекавшись відповіді, спитав у господаря: — Хто вона?