Каркнула ворона. Котта прочнувсь од роздумів і збентежено роззирнувся довкола. Чи це йому щойно не приснилося, нібито з відчиненої топки плавильної печі на нього пахнуло білим жаром? Чи не приснилося, що він, римлянин-політутікач, став ливарем?
Коли Котта підвівся й знову вирушив у дорогу, про сон та жар він уже забув. Він знав тільки, що ніколи доти не почувався таким схожим на мешканців залізного міста, як цієї години. Так само байдуже, як томські громадяни робили своє діло біля плавильних печей, у штольнях чи на обнесених мурами нивах, він здався на волю своєму давно згаслому шанолюбству. Мов пожбурений камінь, у якому вже не зосталося нічого від живої, теплої долоні, що підняла його й кинула, Котта віддався своєму покликанню. Як ото камінець улягає закону земного тяжіння, так і він, Котта, підкорився притягальній силі Назонової біди. Поетів крах виштовхнув його з римського затишку, і тепер Котта падав услід за вигнанцем. Він стомився. Вже не прагнув ні значущості ні успіху. Котта робив те, що робив. Покинув місце, де відпочивав,— воно лежало високо над морем і низько під трахілськими руїнами,— і спускався до залізного міста.
Коли Котта дійшов до перших будинків на околиці, вже смеркало. Вночі він не міг заснути, сидів у своїй мансарді й тупо дивився на стіни та гобелени на них. Як же так — невже він, проживши стільки днів серед цих тканих річок, пралісів, морських бухт та квітучих рівнин, не розгледів у них жодного краєвиду, витвореного уявою вигнанця Овідія Назона? Спав серед порослих очеретом берегів, фламінгових зграй і мерехтливих проток із шовку, вовни та сріблястого прядива, прокидався — й жодного разу йому не спало на думку, що гобелени в цій комірчині нагадують лаштунки з «Метаморфоз»?
Другого дня цикади від спеки зняли в траві на терасних нивах таке пронизливе сюрчання, що собаки ливарів просто показилися — валували, вили, і довелося позаганяти їх до підвалів чи позав’язувати їм морди. Того спекотного дня Котта не виходив з дому, сидів у плетеному кріслі й розглядав звивисті річки на гобеленах. Узбережні луки, праліси та степи кишіли табунами всілякої звірини, що паслася, кудись гналась, тікала й спала. Однак людей на ‘гобеленах не було.
Рай? Линвар Лікаон уже давно позабував, що зображено на тих гобеленах; вони висіли тут, під його дахом, щоб захистити житло від зимових холодів, зберегти тепло, а також затулити потріскані від морозу стіни. Линвареві було байдуже до ідилічних картин із ниток. Ці гобелени Арахна продала йому за право жити в його будинку, який він занедбав і покинув.
Той будинок стояв на скелі під зведеним із білих тесаних каменів маяком на північній околиці міста; сигнальний вогонь на маяку погас десятки років тому, а вхід до нього був похований під руїнами перекриттів та сходів. Потріскані, перекошені мури ткалиного будинку похилилися на маяк, покрівля низькі просіла і в багатьох місцях була побита, сяк-так залатана й поросла пухким мохом, що пересихав на спекоті. Щоранку будинок зникав у цілому хмаровищі чайок — вони з пронизливим кигиканням билися за покидьки, які глухоніма кидала їм з вікна. Поїдені іржею залізні віконниці грюкали на вітрі, одна гратка зі скреготом відскакувала й знов ставала на місце. Але про гуркіт у своєму домі глухоніма господиня нічого не знала — вона не чула цієї поліфонії занепаду так само, як не почула й Коттиного стуку у двері; він знов і знов із брязкотом гупав залізним кільцем у бляшану обшивку на дверях, поки нарешті згадав про ткалину недугу й мовчки переступив поріг незамкненого будинку.
Арахну він застав в освітленій сонцем кімнаті з побіленими стінами: ткаля стояла, схилившись над щойно напнутою основою свого верстата. Покрученими від подагри пальцями вона перебирала, мов струни, нитки, ворушила губами й часом поглядала поверх верстата на море за широко розчахнутими вікнами, на спінену оторочку узбережжя та білу лінію прибою, що танула в сяйві далечини. Те, що погойдувалося й гуркало за вікнами, могло бути Егейськнм морем або Адріатикою. Ця неспокійна, глибока синява нагадувала колір моря, лагуни якого Арахна вплітала в свої гобелени; нагадувала хвилі, що б’ють у мальовниче римське узбережжя.
Солоний, просяклий кенафом та розмарином вітер залетів до кімнати старої, відкинув їй із чола пасмо волосся й з грюкотом причинив за Коттою двері. Руда кішка, що спала на стосі паперових викрійок та пожовклих газет біля Арахниних ніг, шаснула надвір. Тінь римлянина впала на ткалю. Арахна рвучко відвела очі від берега, вражено подивилася гостеві в обличчя й прочитала на ньому збентеження людини, яку зненацька застала в чужій оселі, а на вустах — прохання вибачити й запитання: чи вона не покаже йому свої гобелени?
Якою ж згорбленою й худенькою стала Арахна, як висохли в неї руки! Котта не бачив її від того ранку, коли вона пояснювала розгубленому натовпові на молу, що такий сірчисто-жовтий колір води в бухті — від квіткового пилку з пінієвих борів. Одколи зникла Ехо, Арахна втратила єдиний голос, який взагалі мала в житті. У залізному місті не зосталося вже нікого, хто б знав її мову пальців. Коли Арахна приходила до крамниці Феме по сіль чи до Фінеєвого погрібка по пляшку винного спирту, щоб законсервувати горіхи, люди її, звісно, розуміли, але про що стара думала, що відчувала, можна було прочитати тільки на її гобеленах, чиї розкоші барв і виразність у декого з мешканців Томів викликали потаємну тугу за якимсь чужим світом. Бо красу Арахниних гобеленів, що їх люди могли виміняти навіть за вівцю, кількох курей чи за куте хатнє начиння, годі було порівняти з будь-яким садком чи й квітучим схилом на цьому узбережжі.
Те, що до неї хтось прийшов, аби лиш подивитися на гобелени, неабияк насторожило ткалю, і вона вже хотіла була показати Котті на двері. Та потім таки впізнала його — ага, та це ж той, що приїхав з Рима! Цей чоловік прибув тим самим судном, що з ним нарешті надійшла пошта, якої вона, Арахна, чекала аж вісім місяців,— пака міланських газет. Це ж він розпитував її тоді про вигнанця з Рима! Отож стара підвелася й запропонувала Котті стілець; її дім був у Томах єдиним місцем, де римлян не тільки терпіли, а й радо приймали.
Арахна спробувала на мигах розповісти гостеві про свою тугу за столичними красотами, за розкішними вулицями й палацами, які бачила лише в газетах та в поплямованому вогкістю альбомі визначних пам’яток, що його багато років тому подарував їй один матрос із «Трівії». Котта нічого не зрозумів, однак йому все ж таки здалося, ніби він здогадався, що хоче почути від нього стара, і заговорив про Назонову славу, про свою подорож сюди, на Чорне море, а тоді похвалив мальовничий краєвид у неї за вікном. Арахна читала все з його губів, але в пам’яті своїй відкладала тільки те, що, на її думку, стосувалося римських красот — про решту вона одразу ж забувала.
Потім Арахна охоче повела римлянина до задушної, геть затемненої комори. Там вона розчахнула віконниці, і знадвору почувсь оглушливий лемент чайок, які чекали поживи; тіні численних крил заметлялися по кам’яній підлозі й мотлоху, яким була завалена вся кімната. Засліплений раптовою повінню світла, Котта побачив спершу тільки запнуті ганчірками та ковдрами меблі, прихилені до стіни весла, порожні обплетені бутлі, роздерту ширму, а вже потім гобелени — згорнені й покидані серед ящиків, скринь та стосів паперу, декотрі не ширші за рушник, інші такі широкі, аж понадломлювались сувої, без сумніву, надто великі як для стін у залізному місті. Більшість гобеленів, схоже, вже попріли, просякли сирістю і взялися білими плямами плісняви.
Тих сувоїв тут було десятків три-чотири чи й більше, і Арахна зберігала їх недбало, мовби якісь трухляві колоди. Тільки Ехо могла зрозуміти глухоніму ткалю й перекласти римлянинові її пояснення, що для неї гобелен мав цінність лише доти, доки народжувався й був ще на кроснах. Та коли вже готовий гобелен потрапляв до її вкритої пліснявою комори, його діставали звідси на білий світ лише тоді, як хтось із ливарів чи селян надумував прикрасити свої закіптюжені стіни гарним краєвидом і приносив натомість вівцю. Арахна тільки перетинала в неї на ногах путо й пускала на кам’янисті тераси своєї скелі, де вівця й дичавіла.
