Нарешті дмухнув суховій; засяяло гаряче, вже майже забуте сонце, і потоп повільно, дуже повільно зійшов, відкривши небу та зорям, що також повернулись, їхнє творіння — безживний, болотяний світ. Вода спала, і риб спостигла доля потопельників. Те, що було забарне й не встигало за водою, яка відступала, не встигало пірнути у струмок, у річечку, на глибину, зоставалося в теплих болотах та калюжах, лежало, б’ючи хвостами й плавцями, у пересохлих гірських долинах, на схилах чи в ущелинах і хапало зябрами задушливе повітря
— Коли вигнанець прочитав мені з полум’я долю світу,— сказала Ехо,— його ока, звісно, не уникло те, як це мене вразило й засмутило. Я зіщулилась від холоду, сиділа біля вичахлого багаття й мовчки дивилася на того чоловіка, чекаючи, що пророцтво, може, ще завершиться якось не так безрадісно. І, мабуть, тільки через те, що я, єдиний свідок його ясновидіння, хотіла почути щось інше, а може, так воно в майбутньому буде й насправді, але потім — світ уже загинув, і потоп почав спадати — вигнанець розповів про пліт.
То були всього-на-всього кілька скріплених ланцюгами бочок з-під вина, а на них — дерев’яні двері від стайні. На дверях лежали, міцно притиснувшись одне до одного, двоє з тих, що зазнали кораблетрощі,— чоловік і жінка, яким судилося пережити загибель і відродження світу з мочарів. Полишені на волю млявих коловертів, вони опускалися на плоту разом із водою вздовж гірського схилу все нижче й нижче.
Чоловіка Назон називав Девкаліоном, а жінку — Пір-рою. І ще вигнанець сказав, що потоп, крім цих двох, більш ніхто не пережив.
Океан повільно відступив у чашу своїх берегів, зоставивши двох останніх людей на кам’янистому схилі. Довго не важилися вони сходити зі свого безпечного пристанища з бочок та дощок і все роззиралися нажахано довкола. І бачили тільки далеко розкидані навкруги сірі, безживні рештки світу: безладні купи риби та птахів, серед голого, без кори, галуззя позависали трупи — в карколомних, як у циркачів, позах,— поруч із дохлими вовками та левами з прохромленими боками лежали під курми та вівцями корови зі здутими черевами. В мулі, на ліжках і на хорах стирчали флагштоки й поїдені іржею та сіллю щогли; були тут і оздоблені кам’яними трояндами контрфорси, лопатеві колеса від турбін, ліхтарі, бронзовий полководець на коні... Здавалося, ввесь мотлох світу звалено на цій укритій дохлою звіриною та людськими трупами замуленій пустелі. Чи, може, все це, щойно затонувши й набубнявівши, почало знов уперто проростати на болотяному дні? Але ні, тут уже ніщо не проростало. Все просто валялося, переламане й потрощене, під тепер уже безхмарним небом.
— Жодна душа,— вигукнула Ехо,— не годна собі уявити, які самотні й безпорадні були ті двоє людей! Серед тої пустки, на кам’янистому схилі, який обертався навколо сонця, їм судилось усвідомити, що, крім них, на світі нікого більше не зосталося, що вони — єдині живі істоти на могилі людства! Як же, мабуть, хотілося тій парі, Девкаліонові й Піррі, — провадила Ехо, — теж лежати скарлюченими, як і решта жертв, серед корів, левів та всілякого мотлоху! Самотність тих, що залишились,— усе кричала Ехо,— це, безперечно, найтяжча з усіх покар!
Девкаліон і Пірра. Останні люди... Тремтячи від холоду, сиділи вони на плоту — безмовні, не в змозі ні щось зробити, ні бодай виказати порухом свій біль. Першого дня після того, як їх прибило до суходолу, вони цілими годинами поправляли одне на одному одіж, коси та чуб, потім лягали, пригортались і жалісно скімлили, а іноді, немовби налякані новою хвилею потопу, підхоплювались і знову до всього байдужіли.
Аж як настали сірі вечірні сутінки, Пірра простягла з плоту руку й помацала суходіл, так ніби перед тим, як ступити перший крок, хотіла впевнитися, чи твердий тут ґрунт, або крадькома пересвідчитися в тому, що ця пустка — все ж таки не міраж, а гори — не гребені хвиль. Отож вона занурила руку в твань, і пальці її натрапили на камінчик — гладенький кругляк. Пірра піднесла його до обличчя і обнюхала, як ото тварина обнюхує здобич; потім міцно стисла в кулаку, покачала між долонями, а тоді недбало викинула в калюжу й відразу забула про нього. З непритомним, як у причинної виразом обличчя Пірра лежала на плоту, повернувшись очима до ще тьмяних зірок; вона раз у раз опускала руку в твань, знаходила камінчика, потім ще одного, ще, брала їх одного по одному й жбурляла всі у воду або в болото — так машинально й невтомно, що плюскіт тих камінців на мокрій і грузькій поверхні зрештою почав нагадувати цокання годинника, і калюжі та мочарі, побрижені колами від тих камінчиків, тепер лежали перед очима в Пірри, мов пральна дошка.
Девкаліон, знесилений і безвільний, заснув і аж після того, як Пірра жбурнула сотню чи й більше круглячків, раптом стрепенувся й розплющив очі. Й ту ж мить побачив, як щойно кинутий у каламутну калюжу камінець опустився на мулисте дно. Але той завбільшки як кулак шматок породи не залишився мертво лежати, а, виглядаючи наполовину з води, прокотився, немовби його штовхала якась невидима сила, м’яким дном, перевернувся на один бік, на другий, заворушився й, посуваючись кривульками, почав збільшуватись, наче ото сніжка, що котиться згори; на ньому тепер витикалися волосини, набігали якісь гулі, з’являлися мацаки; ті мацаки ставали тремтливими, тендітними ніжками та ручками, що посмикувалися, ніби намагаючись ухопитися за порожнечу, і все росли й росли. Пірра, помітивши, який нажаханий Девкаліон, вражено перевела очі туди, куди він дивився, й побачила у стоячій воді незбагненне видовище: камінець помалу прибирав вигляду людини — згорненої клубочком жінки, що вже починала випростуватись! Щоб не закричати, Пірра хутко затулила собі рота вимазаною мулом долонею, а тоді, немовби бажаючи цю кам’яну з’яву настрахати, загнати назад під воду й знищити, заходилася несамовито запускати обидві руки в мул і закидати ту дедалі більшу жінку рінню, піском та кругляками, а Девкаліон, охоплений, як і його кохана, панікою, почав їй допомагати. Від цього їхнього обстрілу вода в калюжі аж запінилась.
Але та мара не злякалася, не розсипалась і не розтанула в повітрі; навпаки, вона все росла, росла, поки стала завбільшки така, як ці двоє останніх людей, і тоді Девкаліон і Пірра вжахнулися ще дужче. Бо цілі пригорщі ріні й піску, що, виписуючи плавну дугу, падали у воду або відскакували від голого тіла тієї жінки й тонули, геть усі тут-таки розм’якали й починали ворушитися; вони котилися по дні, перекидались, бубнявіли й, викачані в мулі та глині, зрештою лускалися, мовби яйця в гнізді.
І тоді з твані почали плодитися люди — з кожної калюжі по цілому гурту. З тих камінців, що їх кидала Пірра, поставали жінки, а з тих, які кидав Девкаліон,— чоловіки. Тепер уже ціле неосяжне велике військо стояло, похитуючись, на суходолі й німо дивилося на двох останніх людей, народжених людьми. Пірра й Девкаліон, тремтячи від страху, знов посідали на пліт і позатуляли обличчя руками, щоб не бачити цих нестерпно порожніх поглядів. І вода в калюжах і далі вирувала, пузирилася, і лави того війська ставали чимраз щільнішими...
— Після майбутнього потопу, який усе знищить, із граду каміння постане нове людство! — закричала Ехо. — Це майбутнє провістив мені з вогню одного зимового дня Назон. З кожного камінчика — по чудовиську! — вигукувала Ехо. — Вигнанець прорікав, що в тому його світі люди будуть з каміння. Але саме те, що вилізло з болота, рід, який загинув через свою вовчу неситість, своє глупство й жадобу до влади, Назон і називав істинним, власне людством — виплодом міцним, як мінерали, з базальтовими серцями, серпантиновими очима, позбавленим почуттів і мови кохання. Однак не знатиме те поріддя й ненависті, жалю та смутку; воно буде таке саме непохитне, таке саме глухе, німе й стійке, як скелі на цьому узбережжі!..
Прокричавши останні слова, Ехо змовкла, жадібно вдихнула повітря, так ніби цей надсадний крик геть її виснажив, і поклала руку на плече Котти. Високо над бухтою, на кам’яних «балконах» сиділи й лежали під тентами ливарі, байдужі до двох постатей далеко внизу, оббризканих хвилями прибою. Разом із ливарями на гребені хвиль некліпно дивилася й глухоніма ткаля. Потім рука Ехо м’яко спала з Коттиного плеча; аж тепер він знов побачив знак її хвороби, і той знак, як і першого дня, вжахнув його. Котта побачив шолудиве затилля її долоні, пластівці відмерлої шкіри, побачив руку, немовби зроблену з слюдяного сланцю, сірого польового шпату, вапна та грубого піску,— тендітну скульптуру з суміші крихкого каміння...
