Та поки чутки в Римі розповзалися, стаючи дедалі неймовірнішими, і вже зринало запитання іро те, кого ж офіційна влада пошле до залізного міста; поки один скульптор завбачливо, проте досить грубо витесував у камені Назонове погруддя, а червона мармурова плита на будинку поета залишалась єдиним підтвердженням його реабілітації, Котта, роздобувши паспорт та інші папери одного померлого від гангрени трієстського моряка, вже другий тиждень страждав на борту «Трівії» від весняних штормів у Середземному морі.
Довго не хотілося йому йти з палуби. Він усе чіплявся за поруччя й намагавсь утішити себе, уявляючи, який тріумф його чекатиме, якщо пощастить іще до офіційної комісії повернутись із залізного міста й розповісти в Римі правду про Назонове життя та смерть, а може,— хто знає! — навіть роздобути нову редакцію чи бодай копію римського варіанту «Метаморфоз»... Такий результат міг мати для опозиції й підпілля не менше значення, ніж для радників у імператорських приймальнях, і він, Котта, зажадає від тих і тих визнання його заслуг за повторне відкриття великої поезії.
Але проти вітру ця втіха, хоч яка солодка, була безсила. З кожним новим шквалом, що налітав на палубу «Трівії», картина сподіваного тріумфу в уяві Котти робилася дедалі бліднішою й невиразнішою, поки кінець кінцем не тільки його власна подорож до залізного міста, а й узагалі будь-яка добровільна поїздка на Чорне море почала самому здаватися сміховинною, просто-таки божевільною. І аж згодом, під час одного нестерпного затяжного шторму, намучившись від морської хвороби та страхів за власне життя, Котта нарешті усвідомив: на цю подорож, як і на все, що він досі робив, його штовхнула просто нудьга.
Але як же важко було, опинившись у полоні розлютованої морської стихії, навіть думати про пересит розкішним, безтурботним і безпечним існуванням у Римі, про пересит від багатства й уваги власної сім’ї, все нові покоління якої ставали чимдалі інертнішими й балакучішими... Тут, на борту шхуни, що пливла курсом на залізне місто, навіть показні розкоші офіціозу починали швидко заколисувати, і всі причини відмовитись від римського затишку зрештою блякли, втрачали будь-яке значення.
Коли «Трівія», до останнього куточка сповнена страху та смороду, проминула омиті хвилями прибою, запнуті дощовими хмарами грецькі острови й пустелі, безлюдні узбережжя, Котта все ще страждав на залізному ліжку— в темному трюмі від кільової хитавиці й проклинав уже й свій замір, і навіть самого Назона. Але він був пасажиром на шхуні й іншого вибору однаково вже не мав. Судно залишалося його єдиним прихистком серед гострих зубців підводних скель та нищівного всевладдя хвиль, що раз у раз накривали палубу. Штурман клявся, що скоріше полетить під повними вітрилами, ніж ляже в дрейф чи ввійде в якусь обмілілу егейську гавань, тож Котта змирився з долею й знову віддався мріям. Так, він привезе до Риму правду про поета, а може, навіть зниклий твір! Котта не втрачав у це віри й тоді, коли через сімнадцять днів нарешті зійшов на берег і, похитуючись, рушив молом у бік залізного міста.
Хоч Котта, простуючи за своєю мрією, кінець кінцем піднявся кам’янистими схилами високо в гори й знайшов серед трахілських руїн останній Назонів притулок, по-справжньому, як йому здавалося, він наблизився до вигнанця все ж таки в ті дні, коли бував з Ехо, крок за кроком ступаючи поруч із цією шолудивою жінкою, яка після, від’їзду кіношника Кипариса стала його коханкою. Отож у тих непристойних жартах, що їх городяни почали переповідати пошепки одне одному про цю пару, крім звичайної для таких пересудів зловтіхи, була й гола правда.
Під заспокійливий шум дощу, який напоював вологою тоненький, пісний шар ґрунту на терасових полях, під захистком скелі перед печерою Ехо до глибоких сутінків ділилася з Коттою своїми спогадами про Овідія Назона, про багаття та зрадливі долі, що їх вигнанець вичитував із вогню. А коли Котта, мов знавіснілий від жадання зальотник, важко дихаючи, грубо, схопив Ехо в обійми, її розповідь змінилася довгим, прикрим мовчанням.
У цій тиші Котту, враженого всім, що Ехо розповіла й ще мала розповісти про Назона, із настанням ночі, коли людське обличчя обертається на світлу пляму, а тіло — на темну постать і відчуваєш себе особливо самотньо, раптом охопив такий потяг до неї, така жага її тепла, її губів, що він уже не мав сумніву: ця жінка розкриє йому свої обійми з такою самою готовністю, з якою щойно розкрила свою пам’ять. Отож він притяг Ехо до себе й поцілував її, принишклу й завмерлу від страху, в уста.
Щось палко шепочучи, раз у раз вибачаючись, Котта відтіснив Ехо в темний куток руїн, підвів у лещатах своїх обіймів до ложа під голою скелястою стіною, опустився разом із нею на холодну, грубу полотняну постіль і заходився зривати з неї одяг, а тоді, не випускаючи її, скинув свій. Ехо терпіла його поцілунки й руки мовчки, без жодного опору, без жодного звуку. І коли цей безтямний римлянин підібгав її під себе, вона німо припала до нього, щосили вп’явшись нігтями в його тіло, мов у баского дикого коня, щоб хоч трохи погамувати його сліпе шаленство, і не чула вже в себе над вухом важкого хекання, а тільки дослухалася з заплющеними очима до шуму дощу та до індичого ґелґотання, що ледве долинало крізь дощ із найближчого обійстя. Ехо ніби розчинилася в тих далеких, кумедних пташиних голосах і коли нарешті повернулася з тої далечі до тями, то усвідомила, що Котта нічим не відрізняється від першого-ліпшого пастуха чи ливаря в залізному місті, від тих коханців, які втікали до неї від сірих буднів, щоб під покровом ночі трохи побути дикими. Аж тепер, коли розвіявся дурман від п’янкого шуму дощу й індичого ґелґотання, Ехо пойняв біль розчарування, що й цей римлянин виявився тільки одним з багатьох, грубим, як і решта чоловіків, і вона закричала й спробувала відштовхнути його.
І коли потім Котта згадував ці безтямні свої хвилини, його від сорому щоразу обпікало морозом. Але не крик Ехо й не впертість, з якою вона боролася проти його шалу, повернули тієї ночі Котту з ілюзій до дійсності а раптове почуття відрази: намагаючись погамувати ніжністю й крик Ехо, і її розпачливий спротив, він ненароком торкнувся рукою схованої в неї на спині плями — чималої шорсткої латки шкіри, такої сухої і холодної, що його враз пронизала думка про ящірку. Ця відраза вмить убила в ньому всю жагу й насолоду, скувала всі його рухи.
Аж тоді Котта відпустив Ехо. Сховані одне від одного пітьмою, вони повставали й заходилися шукати навпомацки свій одяг — обережно, щоб не натрапити на другого. Ехо й досі не розплющувала очей, а Котта навіть у темряві довго не важився поглянути у той бік, де була Ехо. Вона плакала.
Тієї ночі Котта лишився в печері. Він невидимою тінню сидів у пітьмі біля другої невидимої тіні, поки в нього затерпли руки й ноги. І тоді спробував утішити її, а заразом і самого себе. Котта говорив поквапно й палко, так ніби словами можна було знов обернути Ехо на ту вродливу жінку, за чию руку він ухопився був у хмарі куряви сьогодні вдень. Він нарікав на свою самотність у залізному місті на тяжкі сни в мансарді, знов і знов шкодував, що припустився такої фатальної помилки щодо почуттів Ехо, помилки, сліпою жертвою якої він, мовляв, став. Гірко переживаючи, Котта прагнув викликати в жінки співчуття й прощення, і часом йому здавалося, ніби він бачить, як у пітьмі проступає її обличчя й збентежений вираз на ньому сходить. Але насправді, коли Ехо почала схлипувати тихіше, а тоді й зовсім угамувалась і зникли останні ознаки її присутності, Котта, не перестаючи говорити, й далі дивився тільки в німу темряву.
Може, вона хоче, щоб він замовк? Чи щоб узагалі пішов? Але Ехо не відповідала. Дощ шумів, не вщухаючи, майже до ранку. І коли нарешті засіріло, Котта побачив, що його жертва спить. Упокорений вигляд Ехо заспокоїв його. Ця жінка заснула біля нього, отже, вона йому, мабуть, пробачила. Котта підвівсь і відчув, що його затерплі ноги немовби зліплені з пересохлої глини, й від болю аж застогнав.
