– Від серця відриваєте?

– Для Данила Семеновича – від душі! – Полковник Шибенко широко усміхнувся. – Вам, Ларисо Василівно, календар із жінками навряд чи потрібен. Вам би з чоловіками, ось такими.

Зігнувши руки в ліктях, офіцер надув щоки, імітуючи позу моделі-культуриста.

– Не бачила в продажу. – Кочубей постукала по глянцевому зображенню, вирішивши цього разу утриматися від прохання називати її Лорою.

– Ніззя продавать, – пояснив Шибенко. – Задум, або, як кажуть, проєкт, благодійний.

– Соціальний, – так було написано у вихідних даних.

– Халявний, – підвів риску офіцер.

– І рік завершується, – нагадала Лора.

– Ой, я вас прошу! Ці ж картинки на стінку вішають, аби на дівчат дивитися. Жіноча краса, Ларисо Василівно, – вона вічна.

Вісім жінок різного віку – хоч, на око, навряд чи старші за сорок – позували в дизайнерських сукнях для календаря. Для моделей, знятих кілька разів, фотограф знайшов оригінальне рішення: чорно-біле зображення. На вигляд це було навіть більш стильно й смачно: монохромне зображення після кожної сесії кольорових.

– Жінки за колючим дротом залишаються жінками й не втратили жіночності, – розлого пояснив полковник. – Такий у них задум був. Бачте, якби не казати нікому, що це всі зечки, то й не відрізниш.

– Від кого не відрізниш?

– Від нормальних. – Шибенко, схоже, не задумувався над смислом сказаного, озвучив свої справжні думки.

– А жінки в колонії менш нормальні, ніж, наприклад, я?

– Ой, Ларисо Василівно, прошу вас! – відмахнувся полковник. – Чудово розумієте, про що мова. Гайдук казав, що ви в слідстві працювали.

– Було.

– Мали справу з убивцями жіночої статі. Ось одна з них, – палець тицьнув у модель, що ілюструвала грудень. – Сіла в тридцять, за два роки на волю з чистою совістю. Бачите зуби? То штучні. Свої – проблемні від народження, рідкі й гнилі, якась стоматологічна аномалія. Чоловіки на неї не реагували. Баба, в якої зуби через раз і з рота не такий запах, – Шибенко скривився. – Одного такого вона і вбила. Дістало, планка впала. Між іншим, мужик почасти й сам винен. Обіцяв зробити їй зуби, оплатити кераміку. Наша моделька зарізала його, знайшла й вигребла гроші. Не всі, рівно стільки, скільки треба на зуби. Тіло заховала. Поки зниклого безвісти шукали, більше трьох місяців, убивця вставила собі ось цю красу. Вважаєте її нормальною?

Лора закрила календар.

– Жінка скоїла злочин на волі. Значить, уже прийшла такою сюди. Самі собі суперечите: норма порушена до ув’язнення.

– Ви розкрутили, серед іншого, кілька серійників. Гайдук і цим похвалився.

– То й що?

Полковник розвалився на міцному стільці з високою спинкою, поклав ногу на ногу. Мазнув поглядом на цигарки, хотів курити. Але заважало прохання Лори утриматися при ній.

– Бачу, Ларисо Василівно, ви, попри досвід сищиці, погано уявляєте особливості саме жіночих колоній. Ніхто не скаже вам, що готовий до позбавлення волі. Заяви типу «хай мене посадять», як кажуть, популізм чистої води. Серійні вбивці завжди на чомусь зациклені, і їхня особливість – відсутність почуття гумору. Абсолютна. Усі інші до того, як потрапили за периметр зони, є цілком нормальними. Жінка зі штучними зубами зарізала кавалера, бо обдурив. Емоції, які одного разу перевищили поріг болю. Сімейні скандали, сварки між давніми друзями на підвищених тонах – із цієї ж опери. Тепер візьміть спланований злочин, не конче вбивство. Готуючись, ніхто не планує попастися. Нормально? Нормально. Нестабільними, Ларисо Василівно, жінки в зонах стають швидше, ніж чоловіки. Знали?

– Ні, – просвітницька розмова починала набридати, вона втрачала дорогоцінний час.

– Запитайте в нашого психолога. Та ви ж її побачите. Якщо коротко: жінки погано сприймають сам факт обмеження волі. Жінки взагалі за своєю природою не люблять обмежень. Крім накладених на себе самостійно.

– Ніхто не любить обмежень. До речі, ви зараз говорите, мов психолог.

– Та я ж її й наслухався! – реготнув полковник. – Плюс у тому, що більшість після звільнення поводить себе чемно. Рецидивісток насправді небагато. Повертаються здебільшого через наркотики. Не можуть знайти себе на волі, почуваються прокаженими. Сіли свого часу за торгівлю – сядуть за те саме. Жити за щось треба, а, так би мовити, соціалізація проблемна.

– Жінки в тому не винні.

– Де я їх звинувачую? Але хай там як: рецидивів менше, ніж у чоловіків. Зате настрій коливається від депресії до агресії. Така ось амплітуда, – Шибенко зобразив у повітрі криву. – Що довше сидить, то більше втрачає. Одне слово може занурити в себе, а може стати спусковим гачком. Щоб ви знали, Ларисо Василівно: кількох моделей із цього календаря потім побили.

– Побили?

– Не можна бути на світі гарними такими, – полковник вибив дріб на краю столу. – Тут кожній хочеться, аби стилісти наклали косметику, перукарі зробили зачіски, ну а дизайнерські сукні – взагалі окрема тема.

– Жінок же обирали.

– Правильно. А ті, кого не вибрали, – озлобилися. Тепер учорашні моделі досиджують із порізаними лицями. Так що беріть календар, унікальний у своєму роді. Я вам пакетик дам. Запакую.

Лора промовчала. Розцінивши мовчання знаком згоди, начальник колонії заметушився, знайшов у шафі прямокутний поліетиленовий пакет, дбайливо вклав туди подарунок. Урочисто простягнув, поміняв тему:

– Вашого предмета це теж стосується.

– Предмета?

– Предмета інтересу. Домонтович Віри Леонідівни. Вона стала тут ну дуже агресивною. Хотіла до сина на похорон – дістала по повній, десять діб дізо[11]. Хто їй лікар, хто винуватий? А ще ж на УДЗ[12] облизувалася, заяви строчила.

Штатний психолог колонії Руслана Лимар носила обручку і великі, завбільшки мало не на половину обличчя, круглі окуляри.

На відміну від начальника колонії, з Лорою трималася обережно, наче переходила річку тонкою кригою в сутінках. Очей не ховала, дивилася крізь скельця прямо на співрозмовницю. Але й довіри до неї не виявляла.

– Ув’язнена повинна говорити з вами у моїй присутності, – заявила замість привітання.

– Боюся, що так жінка не буде відвертою, – м’яко заперечила Лора.

– Якої сповіді від неї вам треба? Контингент нестабільний, шановна.

– Уже начувана. Чим порушу стабільність вашої підопічної?

– Тут кожна – під моєю опікою, правда. І водночас жінки здебільшого закриті для сторонніх. Виняток – довічниці. Особливо ті, хто сидить не один десяток років. Їм би з ким побалакати, між собою вже наговорилися. Одну від одної нудить, правду кажу.

– Якщо так, то не розумію застережень.

– Надія, – коротко пояснила Лимар. – Її дає поява людини з волі. У вас до Марії Авдюшко свої питання. У неї до вас – ще більше своїх. Вона ж тут випадково, через судову помилку, а то й через вселенську змову. Підставили тут, Ларисо, дев’яносто відсотків контингенту.

– Усі сидять не за своє, відома тема, – погодилася Лора. – Тільки Віра Домонтович – той випадок, коли це відповідає дійсності.

– Ви займаєтеся її посмертною реабілітацією?

– Мені треба поговорити з її найближчою тут подругою. Начальник колонії порадив Авдюшко.

– Вони справді були близькими, – кивнула Руслана. – Не в тому смислі… Розумієте…

– Мала щастя чи нещастя бачити Домонтович один раз. Так близько, як вас. Чуйка й слідчий досвід підказує: затягнути себе в ліжко не дозволить жодній жінці, навіть тут, де лесбійські пари не засуджуються.

– Авдюшко теж. Її тут сприймають жучкою. Пояснити?

– Зайве, я в курсі. Щось на зразок авторитета в чоловічій колонії.

– Тут інші поняття, – мовила Лимар. – Важить вплив. Можна потрапити сюди вперше, але поставити себе круто. А втім, це не про Авдюшко, у неї другий термін. Прийшла на рік раніше від тьоті Віри. Різниця у віці невелика, Марія молодша, їй зараз сорок шість. Захищала сина від поліцейського тиску, така її версія.