– На кухні то наліплять, але ж довгенько ждать, – мовила Настя несміливо.

– Нічого, ми нікуди не поспішаємо. Почекаємо, скільки треба.

Щойно Настя відійшла, Гайдук підсунувся ближче до Лори, поклав свою руку на її:

– З мене досить. Тому, що досить усього цього з тебе. Хай там як усе повернеться, завтра нас у Житомирі вже не буде. Стартонули б іще сьогодні, лише четверта дня. Але вже нарізав задачі людям, результати мають прийти з різних місць максимум за пару годин. Не хочу шарпатися. І не хочу маринувати тебе на казенній хаті. Мені вона, чесне слово, теж отут, – ребро долоні черконуло по горлу. – А вареники хай варяться.

– Хай, – відповіла Кочубей відсторонено, дивлячись в одну точку, та враз стрепенулася. – Зараза!

– Хто? – здивувався Гайдук, а Сокіл на цьому вигуку сторожко роззирнувся, мацаючи очима майже порожній о цій порі зал.

– За всією цією чортівнею вилетіло з голови. Ми ж про першу жертву забули.

– Яку ще – першу? Вибач, з якого боку – першу?

– Дівчину, збиту Антоном Домонтовичем чотири роки тому. Насправді все з неї почалося, – пояснила Лора. – У неї, напевне, є батьки, були друзі, може, коханий. Кожна людина, Гайдуче, – цілий світ. Природна, скажімо так, вчасна смерть той світ не руйнує, він лише згасає, поки його не запалять нащадки. А нагла смерть той світ нагло нищить. Антон зробив саме так, нехай і мимоволі.

– До чого ведеш?

– Ми не досліджували цей шлях, – Лора вела тоном терплячої шкільної вчительки. – Чомусь аж тепер склалося, коли шок і перемкнуло, – говорити почала дедалі жвавіше. – Усіх, крім Віри, збив, точніше, вбив автомобіль. Погодьтеся: ланцюжок смертей справді видається втіленням прокляття. Відмотаємо назад: Денис Сотник, я, хай не вийшло з першого разу, Вадим Граф, Антон Домонтович і… – тут Лора зробила паузу, намалювала в повітрі знак питання. – Зло чотири роки тому виявилося непокараним.

– Я тебе прошу! – вигукнув Гайдук. – Ми чимало почули про Антончика. Теж мені, зло знайшла!

– Інфантильна доросла дитина – не менше зло, ніж найманий убивця чи маніяк Чикатило, – парирувала Кочубей. – Але нехай. Зло – не він. Зло – його матуся Віра, яка доклала всіх зусиль, аби справжній винуватець вийшов сухим із води. Нехай убивство ненавмисне. Гайдуче, своїми діями, своїм напором Віра скоїла значно масштабніший злочин: нагнула, підібгала під себе закон та правосуддя. Нехай у нашій країні ці категорії досить умовно дієві й далекі від досконалості, та пані Домонтович показала, як усе це насправді не працює. Реально, до смердючого прогнило.

– Все одно не до кінця тебе зрозумів.

– Нам нічого не відомо про найпершу жертву, – вперто повторила Лора. – Смертельні рахунки всій компанії, починаючи навіть не з Віри – з її синочка Антончика, може виставляти зараз хтось її, невинно вбитої, іменем.

– Тобто, – Гайдук відчув, як його голос раптом захрипнув, – ти підводиш до того, що Антона Домонтовича теж свого часу навмисне переїхала машина?

– Молодець! – До Лори повернулася здатність усміхатися. – Можеш задіяти всі свої ресурси і знайти мені матеріали про ту, чотирирічної давнини, справу? По суті, це ж кримінальна справа Віри Домонтович, вона вироком по ній відсиділа.

– Єсть, слухаюсь! – Шеф блазнювато приклав руку до голови, козиряючи.

Він уже взяв телефон і підвівся з наміром вийти на вулицю, аби не вести ділових розмов у стінах кафе при сторонніх. Та враз дзенькнуло, прийшов сигнал про отримане повідомлення. Наступної миті один за одним прилетіло ще чотири сигнали. Гайдук відкрив вайбер, спершу зсунув брови, потім, переглянувши всі листи, гмикнув задоволено.

– Перші врожаї, – розвернув дисплей до Лори, давши змогу й Соколу підгледіти. – Є дані від мобільних операторів, твого й Дениса Сотника. Вчора тобі і йому дзвонили з одного й того самого невідомого номера.

– Ще один невідомий номер із того світу, – кивнула Кочубей. – Якщо я почула Вірин голос, припускаю – Сотник теж. Абонент не може прийняти дзвінок, вгадала?

– Після розмови з тобою – так. Значить, їдемо далі… – Гайдук тюкнув пальцем у доданий файл, відкрив і збільшив трьома пýчками новий документ, переглянув, перетравив побачене. – Тепер так, колеги. Сотника збила машина біля парку за п’ятнадцять хвилин після замаху на Ларису. Але з того невідомого номера йому подзвонили раніше, ніж на твій, Лоро, номер. Проте – увага: Денові з нього, читай, з того світу, дзвонили перед тим двічі.

– Ось хто висмикнув Сотника проти ночі на побачення! – Кочубей задоволено клацнула пальцями. – Все, картина олійною фарбою! Його якимось чином змусили витягнути на зустріч мене! Однак там, куди я подалася, Дена не було! Він чекав у іншому місці, слідуючи чиїмось інструкціям! Фактично сам чекав на свою загибель!

– Ти мала рацію, диявольська гра. – Вона давно не відчувала з шефового боку такої щирої, глибокої поваги до себе. – Хто налякав тебе годину тому, теж невідомо. Номер не є дійсним.

– Одноразова картка. Купили й викинули. Як і три попередні.

– Три?

– Графові хтось же дзвонив, теж із того світу.

Лора дивувалась, як спокійно вони почали обговорювати явно казкові, нереальні, справді потойбічні речі.

– Нарешті, цікаве кіно. – Гайдук завантажив наступний надісланий файл. – Відео з камер зняли. Вибачаються, що самі не додумалися. Я назвав приблизні тайм-коди, все спрацювало, прискорило події.

– Що там?

– Мені скинули чотири найбільш виразні шматочки. Там секунд по двадцять-тридцять. Глянемо?

– Якщо там є запис із моста – сам, – відрізала Лора.

Шеф кинув із розумінням. Дивився, зціпивши зуби, перетягнув і відкрив наступний фрагмент.

– Ось, як ти й вирахувала: поїхав провулком, камера стояла на повороті.

Чорна машина-вбивця на чорно-білому, знятому вночі відео, ще й відтвореному на прямокутному екрані смартфона, здавалася маленькою, іграшковою, зовсім не страшною.

– Джип, – сказала Лора.

– Модель визначають, номерів не видно. І дивись, тут фари ввімкнув. На мосту – вимкнув.

– Я не забула.

– Вибач. – Її тон збентежив Гайдука, він перейшов на інше відео.

Тут без слів: автомобіль на повному ходу зробив управний віраж, заїхав на хідник, і людина, що махала руками, не мала шансів утекти – відлетіла, мов ганчір’яна лялька, від сильного удару.

– Камера з того боку парку, – пояснив Данило.

– Розумію. Все?

– Останній кадр.

Камера, встановлена на перехресті Старого Бульвару і Пушкінської вулиці, побачила: чорна машина спершу повернула праворуч. Та майже відразу автомобіль крутнувся довкола своєї осі й помчав у протилежний бік, стрімко зникнувши з очей.

– Далі, кажуть, щез із виду. Пірнув кудись у провулок, замів сліди. Місцевий, добре орієнтується.

– Ще раз прокрути. – Лора намалювала вказівним пальцем коло. – Не так там щось.

– В смислі?

– Зараз, сама ще не знаю. Просто щось не так.

Сокіл уже притиснувся до неї міцним плечем.

Гайдук запустив наново останній фрагмент.

– Ще, – попросила Лора. – Я десь таке бачила. Воно називається якось…

– Поліцейський розворот.

Вони здивовано, не змовляючись, дружно глянули на Богдана.

Не щодня від нього можна добитися такої чіткої, осмисленої фрази.

Свіжі, гарячі вареники з густою домашньою сметаною їли без Гайдука.

Окрилений новим відкриттям, шеф залишив Лору й Богдана за столом. Сам узяв ключі від машини й чкурнув туди, де є спеціально облаштована для переговорів кімната і ноутбук. Компанія Лору цілком влаштовувала, бо Сокіл явно вичерпав свій ліміт розмов на сьогодні, а їй треба було посидіти в тиші й ще раз, тепер уже ретельніше, зібрати думки докупи, посортувати їх і розкласти в потрібній послідовності.

Автомобільний трюк, виконаний чорним джипом-убивцею, знімав більшість питань, на які досі не було відповіді. Це був слід, який дорівнює відбиткам пальців, чіткому малюнку протектора на мокрій землі або смертельному удару, завданому лівою, робочою рукою. Розворот на сто вісімдесят градусів з першого разу не виконаєш, тим паче – так хвацько, вправно, легко. Водій мусить мати відповідні навички, а вони, своєю чергою, аматорським способом, без інструктора, у себе у дворі чи на городі не набуваються.