– Чому ж гукнула?

– Тобі дякуючи, Даниле Семеновичу. Не покинули б мене саму на хазяйстві, залишили хоча б Сокола, ми б і поїхали разом. Хтозна, чим би скінчилася пригода для нас обох. Коротше, – Лора знову глянула з моста вниз, на течію, – мене треба було витягнути на міст. Аби знищити напевне, не залишити шансів. І зробив це, як уже зрозуміло, не Денис Сотник. Припускаю, що його самого використали. Поклали, мов шматочок сиру в мишоловку.

Із Гайдукового обличчя поволі сповз бентежний вираз.

– Здається, починаю розуміти хід твоїх думок. Дай вгадаю…

– Пізно. Хто перший здогадався, того й капці! – Тепер Лора дозволила собі пожартувати, відчувши приплив сил та енергії. – Я жодним чином не причетна до давньої історії, в яку всю нечесну компанію втягнула владна Віра Домонтович. Чому ж на мене відкрили полювання? Бо я щось знаю, Гайдуче! Я. Щось. Знаю. Мене не треба залишати живою. Адже я не пов’язана спільною змовою. Нікому нічим не зобов’язана. Зі мною неможливо домовитися. Своїм знанням я охоче поділюся зі слідством. Той, хто хотів мене вбити, діяв на випередження. І рішення прийшло швидко. Я дала комусь привід, Гайдуче! Хоп! – Вона радісно, як завжди бувало після проведення тривалої розумової роботи, плеснула в долоні.

– Саме до цього я й додумався, – сказав шеф. – Справа за малим. Що саме ти знаєш і для кого небезпечна. Якщо так, вбивцю назвемо, не сходячи з місця.

– У мене в слідчій практиці такого ще не було, – визнала Лора. – Навряд чи і в тебе бувало. Розум у людини диявольський. Комбінація по-своєму геніальна. Накрутити такого, що сам чорт ногу зламає, не кажучи вже про Віталіну Вербну. Дуже хочу спершу побалакати з нашим злим генієм, а вже потім віддавати слідчій.

– От же ж манера – тягати кота за хвіст! А ще хтось каже, що не любить ефектів!

Кочубей справді захопилася, вирішила більше не тягнути.

– Вчора я зустрічалася з Віктором Фроловим. Йому першому обмовилася, що лишилася сама. І дуже важливо: він перший дізнався про те, що ми вирахували його дзвінок до кузини незадовго до вбивства. Далі, як ми вже знаємо, Фролов погнав до Мірошників. Потім ця трійця почала вішати вбивство на Сотника. – Говорячи, Лора вже не розмірковувала, вона відкинула останні сумніви. – Найменше з усіх Віра Домонтович могла стерегтися двоюрідного брата. Не забувайте: саме він чотири роки тому став її довіреною особою. Досвідчений юрист допоміг прикрити Антона, і лише збіг обставин не дозволив залишити Віру на волі. Єва Фролова – кандидат медичних наук. Укол еленіуму перед смертю про щось та й свідчить.

– Хочеш сказати, що Віру вбило подружжя Фролових?

– Навряд чи Віктор дозволив би собі взяти Єву. Але, напевне, порадився з нею. Зате присутність, активну участь Романа Мірошника припускаю. Сотник міг не долучитися, проте в курс справи його могли ввести. Денові не зайшла спроба зробити з нього цапа-відбувайла. Тому вирішив вийти на мене. Думаю, хотів зізнатися, як і напередодні – Зоя Граф. Не встиг.

Настала черга Гайдука замислено подивитися вниз, на воду, й перетравити почуте.

– Довіряю тобі цілковито, – мовив нарешті. – Та все ж поки що приймемо твою версію як чернеткову. В теорії ніби все складається. Проте чорну машину з темними фарами ми бачили на власні очі. Поки не знайдемо її…

– Знайдемо, – Лорин голос переможно дзвенів. – Б’юся об заклад, що тут, на мосту, прилаштували хоча б одну камеру. І взагалі, камери зараз на більшості перехресть.

Не змовляючись, Гайдук із Соколовським підняли голови.

Знаючи принцип, маючи уявлення, що саме видивляєшся, і придивившись уважно, бодай одне вічко відеокамери можна розгледіти.

Сокіл повернувся через парк до машини й підкотив до моста з провулка.

Туди вчора заїхала Вербна. Інший шлях до урвища не вів, а значить, чорний автомобіль тікав тим само маршрутом. Поки чекали Богдана, в Лориній голові остаточно склалася картина вбивства Дениса Сотника. Закортіло накреслити схему, аби показати все наочно, і Гайдук знайшов у себе в барсетці складений учетверо й чистий з одного боку аркуш, яким легко пожертвував. Малювати заходилася, примостивши аркуш на ту ж таки барсетку, шеф покірно й міцно тримав її обома руками.

– Ден справді чекав, але ось тут, – Лора зобразила прямокутником територію парку, жирною точкою – місце, де знайшли труп. – Ми зараз стоїмо тут. – Не аж так красиво, проте цілком реалістично намалювала провулок двома паралельними лініями. – Дивись: якщо їхати звідси, дорога виводить точно на ціль. – Шлях убивці показала вигнутою стрілочкою, довела її загострений край до розчепіреної фігурки, якою візуалізувала мертву людину. – Хто б не сидів за кермом, він хотів убити двох зайців за раз. У прямому розумінні вбити. Зайців – теж у прямому розумінні.

– Ти себе зайчихою назвала?

– Такою ж мірою, якою заєць є дичиною для мисливця на полюванні. – Лора згорнула аркуш, заховала в кишеню пальта. – А це, Гайдуче, справжнісіньке полювання. Мене, як і Сотника, загнали в потрібне мисливцеві місце. Довести це можеш тільки ти.

– Отак!

– Саме так, Даниле Семеновичу. Бо нашими технарями я не керую. І взагалі, в нашій маленькій команді ти відповідаєш за контакти з офіційними структурами.

Шеф не сперечався. Витягнув телефон, почав діяти відразу, розвинув активність із низького старту й пішов у наступ широким фронтом. Гайдук нарешті відчув себе на коні, дістав нагоду показати максимум своїх можливостей і всю повноту влади, яку має над іншими начальник служби безпеки великого комерційного банку.

Коли сіли в машину, Гайдук паралельно керував Соколовським. Хоча той і без спеціальних указівок знав: відеокамери найчастіше ставлять на перехрестях, рідше – на поворотах, котрі вважаються небезпечними чи бодай складними. Рухаючись із провулка до Старого Бульвару, помітив ще кілька – і, замість говорити, тицяв пальцем. А Гайдук різко, в манері, яку вкрай рідко дозволяв собі в розмові з Кочубей, віддавав у телефон розпорядження.

Лора ж сиділа ззаду й нарешті розслабилася. Кожну з трьох діб, що минули, рахувала собі за три й відчувала біль у руках, ногах, загалом – у всьому тілі. Так бувало, коли обов’язок чемної доці й онуки брав гору, і вона ґарувала на шести сотках городу, гордо названих дачею. Не те, щоб Лора цуралася фізичної праці. Просто вона намагалася докладати зусиль там, де результат матиме сенс. Наприклад, влаштовувати генеральне прибирання вдома – належала до акуратистів, любила бачити кожну річ на своєму місці, а помешкання – ідеально, з її погляду, вилизаним. Після прибирання нив поперек і крутило руки, але результат вартував: Лора влаштовувала довкола себе зону власного комфорту, чим від самого дитинства не була для неї праця на заміській присадибній ділянці, для когось – невеличкій, для неї – нескінченній.

Зараз Лариса Кочубей здобула законне, як вважала, право на відпочинок. Навіть намірилася вимагати в Гайдука відпустку. Днів на три, це справедливо, хоча б день за день. Проте звичка дивитися на світ очима реаліста вносила в мрії та бажання корективи: більше доби вициганити не вдасться. Але у світлі останніх подій навіть двадцять чотири години з вимкненим телефоном за щільно зачиненими дверима затишної оселі вартували для неї багато й допомогли б відновитися, перезавантажитися, перезарядити батарейки.

Те, як узявся до справи шеф, не лишало сумнівів: ще до вечора він матиме потрібну їй інформацію. Це дасть змогу Лорі з імовірністю в дев’яносто відсотків назвати прізвище вбивці. І того, кого впустила до себе пізно вночі Віра Домонтович. І того, хто сидів за кермом чорної фантомної машини.

Їх двоє, вона впевнена.

Треба лиш дізнатися, хто взяв на себе яку частину брудної роботи.

А з’ясування деталей з чистою совістю й дорогою душею можна, навіть треба передати Віталіні Вербній. Житомирська слідча має особистий інтерес розмотати заплутаний клубок. Її вчора вночі теж мало не вбили.

Від роздумів відірвав дзвінок у кишені.