Лора промовила останню фразу голосніше – кирпата офіціантка вже несла решту замовленого.

Їй довелося обирати між двома формами байдикування й нудьги.

Перша – кататися з шефом, стовбичити поруч із ним мовчазною зброєносицею. Бо Гайдукові після чи то пізнього сніданку, чи раннього обіду знадобилася машина. За інших обставин, якби авто треба було також Лорі, він без зайвих розмов залишив би Сокола в її розпорядженні. Кататися з нею в її справах, бути при підлеглій статистом Данилові Гайдуку не дозволяли статус та внутрішнє налаштування. Проте Ларису Кочубей також не гріло бути поруч із шефом кимось на кшталт меблів, коли той вирішує свої справи, не потребуючи її порад. Зараз обставини склалися саме так, і Лора не мала наміру вбивати час або в машині, допомагаючи Соколу розв’язувати кросворди, або – в чиємусь стандартному аж до понурості офісі.

Тому вибрала другий варіант: із кафе її завезли назад на квартиру, на фоні якої будь-який заштатний готель сприймався б затишнішим. Надалі Лора запевнила: зможе дати собі раду, щойно Зоя Граф відповість на дзвінок. Бо з усього знайденого списку Кочубей знала тільки її. А Графиня, напевне, була знайома з іншими, крім зниклого чоловіка. Й, звісно, могла пояснити, хто ці люди, а також чому й бажано – коли Віра Домонтович вписала їх одного за одним, ще й купила задля того новенький записник.

Проблема була в тому, що тепер не знати, де поділася сама Графиня.

На один дзвінок не відповіла. Три наступні, зроблені Лорою з інтервалом у десять хвилин, скидала після першого ж сигналу. Припустімо, міркувала Кочубей, саме зараз Зою допитують у поліції.

Від слідчої Лора приховала лише інформацію, отриману після власних роздумів та висновків. Наприклад, не звернула спеціальної уваги на стан записника: справді новенький, із цінником ззаду, на ньому – адреса магазину, де такі продаються. Для себе ж Кочубей цю картинку теж сфотографувала, залишивши у невеличкому зібранні матеріалів по справі. Також не вводила в курс родинного конфлікту, через який змушена була навідати жертву менш ніж за добу до загибелі. Такі речі будь-який слідчий, що бодай трошки професіонал та поважає себе, сам з’ясовує найперше. Ну, ще деякі козирі, заховані Лорою в рукаві, – сищицьке минуле, не аж таке далеке, особливо – після пам’ятного відрядження до Чернігова.

Але про своє знайомство із Зоєю Граф, першою в списку, Лора повідомила відразу. Дала Вербній її телефон, пояснила – наступним за нею стоїть прізвище її не просто родича, а чоловіка. Аж потому з чистою совістю залишила слідчу виконувати свою роботу далі.

Тільки не довела до відома колеги: має до Графині свій інтерес.

Бо хочеться того чи ні, Лариса Кочубей уже почала власне розслідування.

Ще відучора.

І Зоя Граф була його невід’ємною частиною.

Вбиваючи час в очікуванні й тішачи себе тим, що за це все одно платять, Лора спробувала дивитися телевізор. Удома вона вмикала його зазвичай під вечір, навіть могла знайти щось цікаве й корисне для себе, перемикаючи канали. А тут виявила: мало того, що тутешній телевізор містить лише два десятки каналів, обмежуючи вибір, так іще о цій порі нічого прийнятного не пропонується. Загалом телебачення від третьої дня до п’ятої вечора – найнудніше у світі видовище. Принаймні для Лори.

Зайняти безплідний час чимось іншим теж не вийшло. Спати не могла й уночі, коли належить. Від новин із інтернету тіпало. Знайти в мережі якийсь прийнятний для себе фільм теж не вдалося – заплуталася в пропозиціях, і також стримувало цілком природне розуміння: ось зараз нарешті озветься Зоя, доведеться переривати перегляд, і не знати, коли випаде нагода додивитися. А кидати будь-яку, навіть дрібну справу, за яку взялася, було не в Лориному характері.

Коли ж телефон озвався, і на дисплеї висвітилося потрібне прізвище, Кочубей піймала себе на думці: їй вдалося бездарно, ні на що, витратити майже три години. Розуміючи, що Зоя Граф тут ні до чого, все ж не стрималася – кинула в слухавку замість привітання роздратоване:

– Де вас носить?!

– А хто це? – почула у відповідь не менш роздратоване, ще й замішане на втомі. – Ви кому взагалі дзвоните?

Питання стали холодним душем. Лора не припускала, що нова знайома не зафіксує її номер для себе. І взагалі викине вчорашню зустріч із голови. Це образило, і то не трошки. Відтак Кочубей стрималася від різкої відповіді, поміняла тон, пояснила:

– Вибачте, це Лариса… З Києва, з банку, служба безпеки. Я… Ми сьогодні вранці знайшли тіло вашої свекрухи…

– Ясно, – обірвала Графиня, тон зробився ще більш підозрілим, чулася нотка агресії. – Я все розказала в поліції. Більше, ніж треба.

– Тобто?

– Господи, – по той бік видихнули приречено. – Слухайте, я пів дня товкла воду в ступі на допиті. З мене витягнули всі жили й намотали на кулак. Ви від мене чого хочете, Ларисо?

– Лора.

– Що?

– Називайте мене Лорою. Ми ж домовилися.

– Ніяк ми не домовлялися. Нічого мені від вас не треба. Справді, дайте мені спокій, цей день ще не скінчився.

Подумки Кочубей полічила до десяти – швидко, щоб Зоя не скинула дзвінок.

– Розумію, на вас багато навалилося і вам сьогодні перепало, – заговорила рівно, розважливо. – Проте вділіть мені пів години, не більше.

– Чому?

– Я забила тривогу. Інакше б тіло лежало хтозна-скільки. Певним чином причетна до справи. Навіть досі маю власний інтерес. Думаю, вам цікаві мої думки та висновки.

– Ні, – відрізала Графиня, та за мить поцікавилася: – А думки… з приводу чого? Тільки не забивайте мені баки, Лоро. Я за кермом, веду однією рукою, а вже темно.

– Тим паче. Зустріньмося, поговорімо спокійно. Ви не зобов’язані, звісно. Та я, здається, вже вас зацікавила.

– Правильно здається. Ви де?

– Можу назвати адресу. Місто ваше знаю погано. Але ж завжди можу викликати таксі. Довезуть, куди треба.

– Я під’їду до вас. Ви й мертвого умовите.

За дверима під’їзду на Лору чекав незатишний вечір.

Знайомий червоний «камаро» вже підрулив, Графиня виявилася пунктуальною. Відчинивши дверцята з пасажирського боку, вона скористалася зупинкою, закурила. Кочубей стерпіла це, бо ще не вирішила, що для неї гірше: пасивне куріння чи прочинене для провітрювання вікно. Струсивши попіл у попільницю, Зоя запитала байдуже:

– Тут говоримо чи поїдемо кудись?

– Не знаю, куди тут можна… Знаю кафе «Кухня».

– Де це? Хоча – без різниці. Їдьмо, все одно катаюся. Тільки, Лоро, назад вас не повезу, даруйте.

– Тоді – тим паче в «Кухню». Звідти мене заберуть.

Поки Графиня визначала маршрут по навігатору, Кочубей передзвонила Соколу. Сказала, куди їде й де чекатиме. Дорогою жінки мовчали, і вже коли зайшли всередину, то Зоя скептично оглянула зал, гмикнула:

– У нас є кращі заклади.

– Можливо, колись підемо в інший. Місце знайоме, тим мене й влаштовує.

– До лампочки, – повторила Зоя. – Якщо у вас тут є улюблений столик – ходімо.

Народу в «Кухні» під вечір сиділо небагато. І все-таки Лора кивнула на віддалений кут. Пальто за звичкою почепила на вішак. Графиня ж своє не зняла, лиш розстебнула, даючи зрозуміти: вона тут справді ненадовго.

– Ой, знову драсті! – до них уже квапилася кирпата Настя. – А ваші друзі теж прийдуть?

– Пізніше, – пообіцяла Кочубей.

– Мені хазяїн сказав пригостити того вашого строгого, в костюмі, за рахунок закладу. Віскі.

– Щедрий заклад, – вставила Зоя. – Тут усім наливають задурно?

– Не задурно, – Настя звично зашарілася, стишила голос. – Узагалі-то з мене вирахують. Мій косяк, так хазяїн сказав.

– З вашим хазяїном познайомимося найближчим часом. І поговоримо душевно, – пообіцяла Лора, сідаючи. – Чайку нам зробіть. Хіба що?.. – запитально глянула на Графиню.

– Все одно. Хай буде чай.

Кирпата залишила їх. Зоя виклала цигарки, постукала по столу краєм запальнички: