…Лора подзвонила й попросила Віру про зустріч по обіді.

Раніше не виходило, була не готовою. Попрощавшись із Зоєю Граф – Графинею, вона розбуркала Сокола й, не знаючи точно, куди їхати, просто спрямувала напарника кудись ближче до центральної частини міста. Відчувши, що зголодніла, послала в інтернет запит «кафе житомир центр», подивилася зірочки – оцінки й коментарі, вибрала, назвала адресу.

Сирників, побачених у меню, вже не було. Виявляється, вони пропонувалися на сніданок до одинадцятої ранку, і тепер смажити їх виявилося проблемою для кухні. Лора вирішила не псувати нерви, замовила млинці з сиром – цю страву чомусь підтвердили, трав’яний чай і еспресо відразу. Сокіл спершу не хотів нічого, проте вгледів піцу, передумав, тицьнув у назву страви пальцем. Знаючи Богдана як облупленого, Лора попросила для нього ще колу, той задоволено показав великий палець.

Чекаючи, Кочубей набрала Гайдука. Перший дзвінок шеф скинув відразу. Наступний – після третього сигналу. Лора не здавалася, і з третьої спроби нарешті почула стримано-роздратоване:

– Термінове щось?

– На вчора. – Вона зробила маленький ковток, кава не смакувала, стандартна, ще й не дуже гаряча. – Домонтович Віра Леонідівна. Та сама жінка, яка довела твого протеже до гріха.

– Лоро, в мене зараз…

– Наврочила, коротше кажучи.

– …дуже серйозна…

– Відьма. Та сама.

– …нарада. А ти зі своїми відьмами. – Гайдукові дедалі важче було стримувати себе.

– Відьма сиділа за вбивство.

На тому боці запала тиша. Скориставшись паузою, Лора допила каву. Той випадок, коли кола, щойно принесена Соколові, напевне, була кращою на смак.

– Нашої проблеми це якось стосується? – почула нарешті.

– Не знаю. Поки що не знаю. Нова інформація. До нашої проблеми прямо або непрямо тулять особу з кримінальним минулим. Убивцю.

Останнє слово почула офіціантка. Повненька кирпата чорнявка, ожилий малюнок сільської дівчини з типової книжки народних казок. Тільки замість вишитої сорочини й прямої темної спідниці – фірмовий фартух на джинси й дешевий светрик. Кліпнувши збентежено, вона поставила перед Лорою замовлені млинці, витягнувши вперед руку так далеко, як могла, й швиденько здиміла.

– Тепер розжуй, – почула в слухавці. – Тулять убивцю, аби наша проблема стала гострішою? Ти ж чудово розумієш: просто так, із доброго дива, вбивці в жодних ситуаціях не зринають. Як це вплине на нашу справу?

– Розберуся – доповім. – Лора розмазала виделкою сметану по хребту млинця. – Поки що треба прокачати ту мадам. Домонтович Віра Леонідівна, вбивство, термін – чотири роки. Тут або ненавмисне, або щось серйозніше.

– Чотири роки за навмисне?

– Ось і я кажу. – Кочубей відділила краєм виделки від млинця шматочок. – Жінка могла отримати по саму зав’язку. Потім вийти, амністія чи ще щось таке. Я продаю за те, за що купила: громадянка сіла за вбивство, відбула четвірку від дзвінка до дзвінка.

– Прийнято. Ти там поїла?

– І в шапці, – гмикнула Лора. – Дякую, ти такий турботливий, просто рідна мама.

Млинці тут нічим не відрізнялися в кращий чи гірший бік від налисників, які доводилося куштувати в інших місцях. Доївши, Лора взялася до чаю. Очікування ненавиділа, і ненависть підсилювало розуміння, що на чекання чимало людей витрачає більшість корисного часу, який можна наповнити цікавішим життям. Тим часом Сокіл умолов піцу, на питання: «Ну, як?» – спершу знизав плечима, потім кивнув, упорався з колою й завмер на стільці, чекаючи розпоряджень.

Лора ж не знала, де себе подіти. Стирчати тут, де вони були єдиними відвідувачами? Повертатися в машину й сидіти там? Кататися, роздивляючись місто? Чи – усміхнулася несподіваній ідеї – взяти й сходити в місцевий музей? Міркуючи так, раптом стрепенулася: нічого не заважає підійти до проблеми з іншого, доступного для неї боку. Відсунувши широку білу чашку, зайшла в мережу, забила в пошуковик потрібні дані й отримала кілька посилань на новини кримінальної хроніки п’ятирічної давнини.

Так, Віра Домонтович убила людину.

Але подія – нічого особливого навіть у місцевому масштабі…

– Не почула: чого від мене треба київській поліції.

– Поняття не маю.

– Голову дурите, – відрізала Віра роздратовано. – Дзвонив мій адвокат. Сказав: йому телефонували з Києва, аж із міністерства. Не просили, наполегливо рекомендували відповісти на ряд питань. Потім ви озиваєтеся. Посилаєтесь на міністерство, звідки мене вже поставили до відома через адвоката.

У неї був густий грубий голос. Перше враження, коли відповіли, – замість Віри її телефон узяв чоловік. А ще співрозмовниця гаркавила. Не так, коли «р» звучить як тверде й дзвінке водночас «г». А той ефект, коли язик немов чіпляється об проблемну літеру, і кожен раз звучить м’яким дзвіночком.

– Складний бюрократичний ланцюжок, визнаю. Тільки ж інакше ви б мене вигнали, Віро Леонідівно.

– Нічого не заважає прогнати вас просто зараз. Якщо до мене є питання – викликайте повісткою. Говоритиму лише в присутності адвоката.

– Питання є. Але дещо, гм, специфічні. Вони не дають підстав запрошувати вас на розмову до слідчого. Наша зустріч – моя ініціатива. Вона не офіційна.

– Дуже добре. Неофіційною зустріччю вчорашньої зечки з київською поліцейською опікується аж ціле МВС.

– Я не служу в поліції. Вже майже чотири роки. Ви сіли, коли я звільнилася.

– До побачення.

Віра штовхнула двері, зачиняючи.

Лора помітила: жінка пустила в хід ліву руку.

Знаючи, що робить, гостя поставила ногу через поріг.

Домонтович роздратовано вдарила по дверях зі свого боку – знову лівою. Орудувати нею виходило краще, отже, – шульга, такі прикмети Лора ловила машинально. Рухала підсвідомість, звичка виробилася ще до служби.

Хазяйка хотіла прищемити зухвалицю й досягла мети: завдала болю.

Кочубей зойкнула, проте ногу не забрала.

Віра натиснула дужче.

Набігли зрадницькі сльози – але тепер гостя не відводила очей.

– Роздушу – і нічого мені не буде, – попередила Віра.

– Нам треба поговорити, – вичавила Лора. – Навіть якщо доведеться потім стрибати на одній, все одно не піду.

– Це вторгнення. Порушення особистого простору. У вас проблеми.

– У вас – так само, Віро Леонідівно. Через вас Вадим Граф пускається берега й тихенько божеволіє. Зоя Граф обіцяє знайти на вас відповідну статтю, потягнути до суду. І щось мені підказує: Графиня так і зробить.

Тиск послабився.

– Вас Графиня прислала?

– Мене ніхто не присилав. – Лора трохи відсунула ногу, притулилася плечем до одвірка. – Вірчими грамотами, вважайте, обмінялися. І бачу: пішла до вас довгим, але єдино правильним шляхом. Без втручання з МВС ви б мене й на поріг не пустили.

– Я вас і так не пускаю.

– Але бодай відчинити мені погодилися. Прогрес.

Віра мовчки відступила назад, запросила кивком.

Маленька перемога.

Теж одна кімната.

Будинок не такий похмурий, як сіра «панелька», де час від часу знаходила притулок самотність Вадима Графа. Теж типова забудова тридцятирічної давнини, проте Лора знала про одну відмінність. Квартири в таких будинках за стандартами часів, коли їх зводили, мали статус «блатних».

Визначало його так зване покращене планування.

На практиці це означало розділені ванну й клозет у однокімнатці. Також – ширшу, ніж п’ять із половиною метрів, кухню. Просторий передпокій, з якого не відразу заходиш до жилої кімнати, тут при бажанні можна втулити невеличкий диванчик. А сама кімната, теж за бажанням господарів і з докладанням певних зусиль, могла розділитися на дві меншенькі, до десяти-дванадцяти квадратів. Тісні пенали, проте – окремі спальні місця, що важливіше.

Але нинішня мешканка нічого тут міняти не планувала.

Схоже, Вірі Домонтович життєвого простору цілком вистачало.

– Невістка купила вам квартиру? – Лора знала, просто треба було почати з чогось розмову.