Під місячним Морем Спокою трагічно і передчасно гине найкращий друг Павлуся, видатний спортсмен і шкільної, і міської спартакіади, рекордсмен, найліпший у світі задавака і відмінник Васько Прутик…

З-під місячного каменю сиротами стирчать безжально розчавлені, подібні на мишачі хвостики кіски. Це все, що лишилося від гарної, мов хлопець, дівчинки Оленки Турків…

Самого Павлуся, безумовно, причавить місячним екватором, не інакше. Але так тобі, негіднику, і треба! Ото не бреши! Ще мало тобі, іроду, дісталося!..

І ніякого порятунку нема! Он сам професор В. О. Вітрило-Жагельський чорним по білому пише, що навіть ученим причини падіння Місяця невідомі. Стривай! Що він ще пише? “Однак учені вважають, що з тих же невідомих причин і за сприятливих умов Місяць цілком спроможний повернутися на свою стару, обжиту орбіту…” Це ж виходить, що один Павлусь, один-єдиний серед всіх учених, один-єдиний на цілий світ знає справжню причину наступної космічної катастрофи! Це ж виходить, що тільки від нього одного залежить порятунок усіх майбутніх жертв майбутньої катастрофи!

Діяти!

Негайно діяти!

Діяти, не втрачаючи ані хвилини!

Що сказав мудрий учень видатного джина Абу-ібн-Гасана-ібн-Хасана-ібн-Касана-ібн-Хаміда? Х-ха, Павлусь його слів не забув.

— А щоб урятуватися, багато не треба: просто визнати перед усіма без винятку друзями, яким ти наплів побрехеньок, що все те — твої власні вигадки.

— Х-ха! Коли треба — зробимо! Ми ще подивимося, хто діятиме швидше — чи Місяць падатиме, чи Павлусь бігатиме по друзях та знайомих… На старт! Марш!..

Лише тепер Павлусь пересвідчився, що Місяць і справді побільшав. Щонайменше — втричі. Це мало неабиякі наслідки.

Приміром, Павлусь щодуху пробіг по діагоналі всю Русанівку і навіть не захекався. Такого раніше з ним ніколи не траплялося. Він, не чекаючи ліфта, злетів сходами аж на шістнадцятий поверх і анітрохи не втомився, хоч жодного разу не зупинявся на відпочинок. Дивина та й годі! Спробуйте бігцем піднятися на шістнадцятий поверх і переконаєтесь, що це не так уже й легко.

Та, коли добре подумати, нічого дивного тут нема. Було б дивно, якби сталося навпаки. Все це дуже просто пояснити. Внаслідок наближення Місяця до Землі наблизилося й поле місячного тяжіння. Ясно, всі предмети на земній кулі значно полегшали. Поменшала і Павлусева вага, але сили його, зрозуміло, не поменшали. Ось чому він не захекався і не втомився. От коли сили тяжіння Землі і Місяця зовсім врівноважаться, усі речі взагалі не матимуть ваги, бо настане повна невагомість. Як не вірите, поспитайте будь-кого з космонавтів. Хоч Германа Титова, хоч Павла Поповича.

Відтак Павлусь без будь-яких зусиль, швидше ніж ліфт, злетів на шістнадцятий поверх висотного будинку і опинився перед шкіряними дверима, оздобленими номером квартири і скромною бронзовою табличкою “Турків Ю. М.”, тобто табличкою з прізвищем та ініціалами Оленчиного батька. Павлусь натиснув гудзик дзвоника, і йому відчинила Оленчина мати.

— Добрий день, Варваро Марківно, — виховано привітався хлопець, бо Варвару Марківну ще у першому класі обрали до батьківської ради.

— Добридень, Павлусю.

— Скажіть, будь ласка, Оленка вдома?

— Вдома. Важкою атлетикою займається. Ти заходь…

— Дякую, Варваро Марківно.

Оленчина мати — це вам не якийсь незнайомий дід. Вона ж не проминає жодних батьківських зборів, куди акуратно ходить і мати Павлуся. Нічого не поробиш — хочеш не хочеш, а мусиш бути зразково-показово ввічливим!

Оленка й справді займалася важкою атлетикою. Вона стояла посеред татового кабінету і одною рукою вижимала пудову татову гирю. На гирі було виразно викарбувано — “16 кг”. Подумати тільки! Що то значить — послаблення земного тяжіння.

Зрозуміло, Оленка одразу похвалилася:

— Ти знаєш, Павлусю, оцю гирю я раніше й обома руками підняти не могла. А тепер правою рукою вижимаю одинадцять разів підряд, а лівою — вісім.

Павлусь поблажливо передрік:

— Скоро вижиматимеш ще більше разів.

— Ну, це ясно, — охоче погодилася Оленка, — бо я щодня тренуюся.

— Це що! Скоро ти вижиматимеш цілий трактор, — пообіцяв Павлусь. — Будь-якою рукою — хоч лівою, хоч правою. — А потім, ніби між іншим, недбало докинув: — А хочеш, я тобі відкрию одну таємницю?

— Таємницю?! — зраділа Оленка, бо всі хлопчаки і дівчатка над усе в світі полюбляють таємниці.

— Ще й яку! — вихваляв свою таємницю Павлусь. — Такого ти ще в житті не чула і почуєш першою. Ото здивуєшся!

— Слово даю: я нікому-нікому! — заприсяглася Оленка.

— І правильно, — схвалив її рішення він. — Це така таємниця, що тільки я мушу про неї розповідати. От зараз скажу — у тебе очі на лоба полізуть!

— Ну, то кажи!

Павлусь нахилився до Оленки і, як змовник, на саме вухо їй зашепотів:

— Пам’ятаєш, як я розповідав про зустріч з хоробрими марсіянськими космонавтами?

— Ще б пак!

— Так от: то були зовсім не марсіяни!!!

— А хто?! — вибалушила на нього очі Оленка.

І Павлусь врочисто повідомив:

— Ніхто! Хочеш вір, хочеш ні, а нікого не було. Я тоді все набрехав…

Новина справді була приголомшлива. Це ж нечувано — почути від Павлу ся визнання у власній брехні! Такого ще ніколи не бувало. Оленка сторопіло дивилася на нього, а коли оговталася, то тільки й спромоглася промимрити:

— Яка ж це таємниця? Усі і так знають, що ти брехун…

— Хто брехун? — щиро обурився Павлусь. — Я брехун? Та я кажу тобі чистісіньку правду: ніхто не прилітав! Я брехун… Ти ще спробуй пошукай такого брехуна, як я! Що ти знаєш? Може, я правду сказав, щоб урятувати тебе від неминучої і страшної загибелі!

— Якої ще загибелі? — зовсім розгубилася Оленка.

— А отакої! — розбурхався Павлусь. — Як торохне по тобі Місяць, тоді дізнаєшся! Та не бійся — я тебе врятую. Я його зіштовхнув з орбіти, я ж його й назад поверну.

— Ти?!

— Я! — гордо випростався Павлусь.

— Тьху на тебе, — сказала Оленка. — Аби ти знав, як мені набридли твої дикі брехні…

Від гніву Павлусь аж затрусився.

— Які брехні? Я тобі цілком серйозно кажу! — заволав він. — Ех, ти! Хіба з тобою можна нормально розмовляти? Краще я піду Васька рятувати від неминучої загибелі! Бувай! — І він рішуче попрямував на вихід.

А Оленка зухвало гукнула йому вслід:

— Чао! — і ще висолопила свого довгого язика, хоч це, безумовно, жодній дівчинці не личить.

Так, що не кажіть, а це нелегке і неприємне діло — займатися самокритикою. Якби не падіння Місяця, Павлусеві й на думку б не спало братися за таке невдячне діло. Де це бачено, щоб людина сповна розуму ходила по знайомих і паплюжила сама себе? Та ще свідомо наражалася на різні образливі слова… Сказитися можна!

Йшов Павлусь до Васька у вельми кепському настрої. Вже не знав, з чого й розмову починати. Васько не Оленка, він таке скаже, що ого! Краще й не слухати! Та що поробиш, коли безжальний чаклун поклав таку невблаганну умову?

Васька Павлусь захопив за предивною роботою. Розкуйовджений, у своєму спортивному одязі хлопець з засуканими рукавами зосереджено вовтузився навколо легенької очеретяної колиски. Вона стояла посеред кімнати на Васькових лижах. До споду її було припасовано фанерну коробку, на котрій великими фіолетовими літерами було виведено: “Акумуляторна скринька”, а з тильного боку спинки защіпками для білизни була причеплена табличка з загадковим написом “В-І”. З обох боків спинки товстим мідним дротом були надійно прикручені бамбукові лижні палиці. Коли Павлусь зайшов, Васько у поті чола свого саме мостив на гостряки цих палиць по електровентилятору, немовби садовив їх на палі.

— Що це ти робиш? — запитав Павлусь, радіючи, що розмову про марсіян можна трохи відкласти.