Окрім того, підводні човни мали ще запорозькі козаки. Робили їх просто — накривали одну чайку іншою, заливали смолою шпарини між бортами, і підводний човен був готовий. А дихали підводники-запорожці крізь довгі очеретини, які стирчали нагору.
Це був грізний на той час винахід. Під водою запорожці пливли за течією аж у гирло Дніпра, де чатували на них турецькі галери, наїжачені гарматами і списами яничарів. Для ворогів поява козацьких підводників завше була несподіванкою. Ого! Який ляк їх охоплював, коли раптом серед ночі з-під води виринало відчайдушне військо запорозьке на чолі з хоробрим курінним отаманом! Гримлять мушкети і пістолі. Виблискують у спалахах пострілів козацькі шаблі. Запорожці сміливо лізуть на високі борти галер, мов на фортечні мури. “Бий! Рубай!” — вдираються вони на розлогі палуби. “Слава!” — котиться по морю, аж до невільників Стамбула.
А коли звільнять прикутих до весел полонених побратимів, спалюють турецькі кораблі-в’язниці і звитяжно повертаються на Січ. Місця для звільнених є доволі, бо з кожного підводного човна, коли його роз’єднати, виходило по дві легкі, як вільний вітер, чайки…
Як уже було сказано, змайструвати підводний човен — не проблема. Найважче тут — знайти велику безпритульну бочку. Павлусеві пощастило: він виловив її просто з Дніпра. Коли є бочка, вважай: маєш підводний човен.
Аби було чим дихати, встроми в дірку довгу залізну трубу, щоб вона стирчала нагору. Заготуй харчі і питво. Коли усе готове, сам собі наказуй:
— Всі униз!
— Задраїти люк!
І сам собі відповідай, сумлінно виконуючи накази:
— Єсть, капітане!
— Буде зроблено, капітане!
А тоді спокійно лежи собі і читай досхочу книжки “Острів скарбів” або “Чорна стріла”, присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Течія сама занесе тебе куди треба, хоч до Чорного моря.
— Але Чорне море мені було ні до чого, — завершив свою дивовижну розповідь Павлусь. — Я зупинився біля Голої Пристані, що під Херсоном. Підводним човном можна пливти і вверх по Дніпру проти течії, але тоді треба причепитися на буксир до баржі.
— А де ж твій підводний човен? — запитала Оленка.
Павлусь нерозважно відповів:
— Уже нема. Бабуся заквасила у ньому кавуни і ще подякувала мені за чудову посудину.
— А ти не брешеш? — недовірливо запитав зловредний Васько.
— Х-ха! — набундючився Павлусь. — Щоб я брехав! Та коли я брешу, хай на мене камінь з неба впаде і гулю на лобі наб’є! — і він зухвало задрав голову. Хіба ж із неба щось впаде, коли на ньому ані хмаринки?
Аж тут сталося неймовірне. Ніким досі не бачене і ніким досі не чуване. Про таке навіть в жодній казці не сказано і пером не описано.
Щось як лусне Павлусеві по лобі!
Аж в очах заіскрилося, а ноги підкосилися. Павлусь як стояв, так і сів на дорогу.
Васько і Оленка тільки й почули його розпачливий зойк:
— Ай!..
Безумовно, Васько скористався з такої блискучої нагоди і зневажливо мовив:
— Ну, то що, добрехався? Пустобрех нещасний…
Розділ 7,
в якому оповідається про історичну зустріч з марсіянами
Думаєте, на Павлуся впав уламок приблудного астероїда, що саме пролітав довкола Землі? Або що його просто в лоб поцілив болід або метеорит? Нічого схожого. Це був навіть не штучний супутник. Якби на Павлуся звалився з піднебесся уламок астероїда, болід, чи метеорит, або штучний супутник (байдуже який — наш чи американський), про цей нечувано рідкісний випадок надрукували б у всіх газетах світу і Павлусь уславився б по всіх кутках земної кулі, хоч від нього самого тільки й лишилося б що мокре місце.
А так що вийшло?
Сталася звичайнісінька річ. Як ви пригадуєте, Павлусь, Васько і Оленка стояли в затінку під каштаном. І от саме тієї миті, коли Павлусь хоробро промовив: “Та коли я брешу, хай на мене камінь з неба впаде і гулю на лобі наб’є!” — і зухвало підняв догори голову, на одному каштанові-великоваговику репнув пожовклий кожух, і зерно поцілило точно в лоб нещасного хлопця. І тверде ж було, мов камінь. Отакої! Це ж завтра Васько і Оленка ославлять його на увесь клас як невиправного і безнадійного брехуна. Ви ж чули, як Васько уїдливо мовив:
— Ну, то що, добрехався?
Ото накликав лихо буквально на власну голову!
Справдилося лиховісне пророцтво чаклуна! А ще заприсягався, нібито він кінчив спецшколу по класу добрих і корисних діянь…
А може, Павлусь нічого і не накликав?
Справді, яке ж тут чаклунство?
Це просто прикре невезіння! Фатальний збіг стихійних і цілком природних обставин. Самі скажіть, що у цьому дивного?
Каштани споконвіку у Києві падали, падають і надалі падатимуть. Київ здавна уславився самопадаючими каштанами. Що ж тут неймовірного, коли один з них влучить у голову? У будь-яку. Ніхто від цього не застрахований, і тому в страхувальних конторах на це навіть поліс не виписують. Проти чого хочеш страхують, а проти каштанів — ні, бо несила. Навіть у пісні співається, що в Києві кожної осені
Каштани падають на брук -
Тук-тук,
Тук-тук,
Тук-тук,
Тук-тук…
А була саме осінь, а точніше — бабине літо. Одне слово, ніяким чарівництвом цього разу і не пахло. Бачили ми таких чаклунів! Х-ха і ще ха-ха!
Але ж…
Але ж, з другого боку, все сталося точнісінько так, як передрік дід. Не торохнув же каштан Васька по лобі, хоч цьому хвалькові таке покарання, безумовно, не зашкодило б. От і суши тепер голову. Ех, якби ото все точно знати!
Так, що не кажіть, а перед Павлусем постало складне питання. Це ж, коли повірити в чаклунство, нікому й слова не можна буде мовити! А може, ще раз перевірити? Ретельно. На свідомому досліді. Аби мати тверду певність. А клятву слід придумати таку, яка б нізащо не здійснилася! А під каштанами віднині нізащо не стовбичити і надалі навіть не вештатися під ними. Досить — Павлусь уже посидів у кіно з гулею на лобі!
“Х-ха, не так мене легко залякати, як декому здається, — героїчно міркував Павлусь. — От візьму і наперед придумаю таку історію і таку клятву, що — ого! Всі здивуються! Мені аби нагода…”
І що ви думаєте? Нагода не забарилася!
Трапилася вона того сумного дня, коли Павлусь за якихось чотири уроки (один з них був сама насолода, а не урок — фізична підготовка; ех, якби всі уроки були фізкультурою!) заробив дві трійки і на додачу одну двійку. Навіть додому йти — ніякого бажання… Словом, через це у Павлуся після уроків вільного часу виявилося досхочу. Хтозна, якщо на вулиці затриматися надовго, можливо, батьки підуть у кіно і все минеться щасливо. Будьте певні, коли вони повернуться, Павлусь уже міцно спатиме. І нізащо не прокинеться, хоч над вухом з гармати стріляй!
А коли є досхочу вільного часу, хіба це не нагода, щоб докладно розповісти (найдокладніше!) цікаву історію? Ще яка! Однаково нема що робити…
— Отак стараєшся, стараєшся, робиш добре діло, а тебе двійкою нагороджують, — з непідробною гіркотою промовив Павлусь і від невимовної туги аж зупинився.
Ясне діло, зупинилися й Васько з Оленкою.
Васько, зрозуміло, пихато сказав:
— Що заслужив, те й маєш. А от я несу додому нову п’ятірку!
— Велике діло — п’ятірка! — зневажливо процідив Павлусь, бо знав, що каже. — Я таке зробив, що усі твої п’ятірки нічого не важать…
— А що ж ти зробив?
— А щось!
— Знаємо що — байдики бив і гав ловив!
Хіба ж це не образливо? Отак завжди!
— Та знаєш, що я зробив? — з обуренням вигукнув Павлусь. — Я, може, всесвітню славу заслужив!
— Це ж як?
— А отак!
— Щось я про твою славу нічого не чув!
— І не почуєш!
— Як буде, то почую!
— А от і не почуєш!
— А от і почую!
— А от і не почуєш, коли я не скажу!
— Ну, кажи!
— А я не хочу!
— Бо нема чого казати!
— А от і є!
— Ну, то кажи!
— Тьху на тебе! Я тобі нічого не скажу, а от Оленці скажу!
Павлусь нахилився до Оленки і прошепотів їй на вухо, але так голосно, щоб і цей осоружний хвалько почув:
