Вибачте за помилки, коли вони є, а коли вони є, то виправте їх, щоб Ваша газета не вийшла з помилками.

До побачення.

Хвалимон Павло Валеріанович,

учень 4-го класу.

А щоб потім не передумати, Павлусь одразу ж вклав листа до конверта, написав адресу редакції, зворотну адресу теж, щодуху побіг до пошти і поспішно вкинув листа до скриньки. Все! Тепер дійде… Ху, аж на душі полегшало, ніби гора з плечей упала.

Вельми задоволений з себе, Павлусь неквапом повертався додому і мовчки пишався своїм героїчним вчинком. Під ногами весело порипував сніжок. Назустріч йому поспішали врятовані від, здавалося б, неминучої космічної катастрофи люди і навіть не підозрювали, що ото нишком поблискує на них окулярами їхній рятівник. Ого, такою кількістю порятованих не може похвалитися й рекордсмен Центральної станції по врятуванню потопаючих. Та хай! Хіба не трапляються у світі скромні, нікому не відомі герої?

А Павлусь таки герой. Він здійснив справжній подвиг. Не кожен, знаєте, наважиться написати на самого себе до газети (навіть до стінної), що він брехун. Для цього потрібно мати тверду вдачу, залізний характер і сталеву витримку. А Павлусь, будьте певні, ще й не таке здатний зробити задля щастя людей. Себе не пожаліє, а зробить!

Отак ішов собі Павлусь і, нікому не заважаючи, мовчки пишався. Хіба ж він знав, що його чекає зовсім несподіване лихо? Він навіть думки не припускав, що його щирий самокритичний лист не зупинить катастрофи, яка буквально зависла над бідолашною Землею. Ну, хто б міг наперед знати, що того листа взагалі не варто було надсилати? Було б однаково, якби він його зовсім не писав…

Розповідати про те, з якою увагою Павлусь щоразу читав газету “Промінець”, певно, немає рації. Він прочитував усе від першого до останнього рядка. Але щоразу пересвідчувався, що в усій газеті й рядка нема, де було б сказано про його брехню. Де ж справедливість? Чи існує вона взагалі на світі? Тож уявіть його хвилювання, коли він одержав редакційного листа. А коли прочитав, розхвилювався ще більше. І мав на це всі підстави. Бо в тому листі було написано таке:

Це що ж виходить?

Виходить, що ніхто не йме Павлусеві віри, — ні Оленка, ні Васько, ані головний (найголовніший!) редактор.

Виходить, старий чаклун правильно казав, що брехня і правда в парі не ходять, а в парі йдуть неправда з кривдою. Мав дід рацію, коли цілком слушно йому, йолопу недолугому, втовкмачував: брехнею можна світ обійти, та назад не повернутися.

Що ж тепер робити? — щодня у відчаї бідкався Павлусь і не знаходив на це пекуче запитання відповіді. — Адже скільки я не виступатиму на зборах із самокритикою, це мені не допоможе. Бо однаково всі, кому я встиг набрехати, мене не почують… О, найнещасніший я з усіх нещасних брехунів! Ой і ще тричі ой-йой-йой!

А час щодоби облітав земну кулю разом з несхибним Місяцем, все важчим і важчим, все ближчим і ближчим. Вночі стало світло, як удень.

На Землі тоді сталося ще багато змін. Повсюди на планеті запанувала напівневагомість, хоч і не повна ще, але вельми відчутна і дошкульна. Досить сказати, що припинилися ігри в футбол, бо як котрийсь із захисників вдарить на аут, то м’яч летить аж у сусідній обласний центр. А скільки в газетах галасу було, коли Віталій Хмель невідпорно вдарив головою по воротах суперників на Центральному стадіоні Києва, а м’яч влетів у сітку воріт на Великій спортивній арені в Лужниках. А один з англійських форвардів так загилив м’яч, що той злетів аж до Місяця і вийшов на постійну навколомісячну орбіту. Та жодної користі з запуску цього шкіряного штучного супутника не було, бо в футбольні м’ячі, як відомо, не монтують електронну і телеметричну апаратуру. А футболісти теж не хотіли чекати на полі, поки м’яч разом з Місяцем упаде на Землю.

Словом, занапастив Павлусь футбол!

В побуті теж з’явилось багато незручностей. Візьмемо Павлусеву матір. Скільки вона клопоту мала, коли, скажімо, варила звичайнісінький суп. Суп у каструлі парував, а пара підкидала кришку аж до стелі. Доводилося їй причавлювати кришку грубезною цеглиною. Звісно, краще було б використати для цього важку чавунну праску, але їх негайно порозкуповували хатні господарки. А електропраска для супу була непридатна, бо одразу б відсиріла і вийшла б з ладу.

Поважчали й умови праці на службі. Пригадую, у нас в редакції кур’єри бігали по коридорах, відштовхуючись руками від стелі, щоб не забитися головою. Та не завжди вдало, бо лобами усі люстри перебили.

Одного дня я завис на роботі ногами до стелі, лівою рукою міцно тримаючись за край столу, а правою складаючи доповідну на ім’я директора видавництва про неможливі умови для творчої праці. Я писав, що, коли становище з Місяцем найближчим часом не нормалізується, я подам заяву про звільнення з роботи за власним бажанням і більше не напишу жодної книжки. Де це бачено, щоб писати книжки догори ногами?!

Коли це тихо рипнули двері, і до кімнати увійшов хлопчина.

Увійшов! А не влетів, як усі.

З подиву я аж втупився в нього. А між тим, був це нічим не примітний хлопець: мав шапку на вухах, веснянки на носі, а над носом окуляри в чорній оправі. Але на нього кожен звернув би увагу, бо він не стрибав і не злітав у повітря, як усі, а ходив нормальною людською ходою.

— Хлопче, — вражено запитав я, — на тебе що, не діє місячне тяжіння? — Я навіть забув відповісти на його чемне вітання.

— Чого ж не діє? Діє, — спокійно відповів він.

— А як же ти примудряєшся нормально ходити? — не вгавав я.

— А я до кожної ноги прив’язав по трикілограмовій гантелі, — пояснив він.

— Та це ж геніальний винахід! — у захваті вигукнув я, полегшено зітхнув, а тоді зіжмакав вже непотрібну доповідну і з легким серцем викинув її у кошик. Сьогодні ж причеплю до ніг по півпудовій гирі!..

А цей симпатичний розумник в окулярах жваво запевнив мене:

— Х-ха! Я ще й не таке можу придумати!

— Молодець! — похвалив його я.

— Не такий уже й молодець, — раптом похнюпився він. — Щоб ви знали, я — найбільший у світі злочинець, хоч поки що це таємниця…

— Таємниця! — радісно загорлав я, бо над усе люблю таємниці.

— Ще й яка! — радо підхопив і він. — Розумієте, одного разу я їв морозиво, аж тут підходить і сідає на лаву старий-старезний пенсіонер з бородою…

— Тс-с-с! — засичав я, прикладаючи вказівного пальця до губів, і озирнувся на всі боки. Але, крім нас двох, в кімнаті нікого не було. Та, про всяк випадок, аби таємницю ніхто не підслухав, я замкнув двері на ключ.

Ми сіли у куток і славно зашепотіли. І тут я дізнався, як Павло Валеріанович Хвалимон (так звали мого юного відвідувача) зустрівся з чаклуном-пенсіонером, як потім він хоробро і хвацько брехав, як провалився під землю, як йому на лобі набив гулю каштан, як Місяць зсунувся з орбіти і почав валитися на Землю. І як у газеті “Промінець” відмовилися друкувати Павлусеве визнання.

— Не може цього бути! — вражено вигукнув я.

— А було! — гаряче запевнив Павлусь і витяг з кишені речовий доказ — лист з редакції. — От я й прошу вас, напишіть про це книгу, щоб усі дізналися.