Бісище, що – скабою – мені тім'я,

Одягнений в червоноіклу рясу,

У серце – цвяхи; морда – куркорисі, —

Від обрію по обрій – пики й темінь,

Що корбою – сумління, жили й тяму.

Серцевий сонця м’яз, що – віссю в росах,

В мені видовжується в нескінченні русла,

І я не жменька попелу і втоми

(Хоча мене ще вдосвіта зорав

Бісище, що – на вусиках зорі, —

І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,

Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —

Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), —

А – віз усесвіту, в який мене запряг

Ти сам…

Цей світ – ріка, де я – вода й дараба,

А Ти в мені, як буря, що не вщухла.

Все видиме – лиш приступці і чохли.

Ти мури нахилив мені до ребер,

Де ґнотиком – душа, сумний доробок,

Що тільки но – у лещатах і – чахла,

Аж поки Ти їй – замашного щигля,

Аби вона, як рибна кістка, – руба,

І вже їй – ні погрози, ні волання.

Скубуть її, як стиглий кущ малини

Ще сумніви, отруйні мозку трутні,

Та я до Тебе, – що страшніші втрати, —

Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут.

Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!

Вода мені у скронях – крап – і – крап, —

Видовжує у потойбіччя дебет.

Вітряк-бісище (світло стало дуба,

Повітря – із залізних, довгих круп), —

Він меле серце під хитинний скрип, —

Навколо мене – то бігцем, – то – диба.

А я – немов у виразках худоба,

Яку – валками серполезих скребл.

Гілля – з ребра, і я над світом висну,

Повз мене і крізь мене зими й весни

І зернята річок, і зародків кулони,

І біси, що, одягши кущ калини,

Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. —

Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?

Трикутний біс – із черевом вельможі, —

Калаталом мені між очі брязка.

Тримаючись за довгу шию бризки,

Отрутою чортисько промінь маже,

Аби мені – й останній цей проміжок,

Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,

А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,

Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,

Аби душа – ні даху, – ні родини. —

Я – попіл, що лишився від ридання,

Пожбурений на смітник пітьми – рептух,

Що із-під тліну усвідомив раптом:

Я так поволі, як з-під кия, вчусь,

Що ця моя ганьба – моя єдина честь.

Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,

А просто – в серці, – як підземний зсув.

Бож Ти – фарватер, де мене несе,

І Ти в мені – на всі лади, як – дека.

Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,

Могила, на якій і хрест осів.

І той струмок в мені, де небеса,

Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.

Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,

Де сатани, – із присвистом, – екіпа.

Мій мозок, як в дірках порожня шанька,

Я так… Мене – до тла – і порошинка,

А я усе ще – маслаки питать,

Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.

Я заблукав. Цей світ – чавунний килим

На груди, і я гину від ядухи.

На мене біс-повія задом диха

Під вигуки визивні – й ікла скалить.

Ще й біс-пила, а з ним і біс-акула, —

О Господи, коли ця погань здохне!

Мене валкують, аби я, невдаха,

Їм на догоду, як фанти на – колір.

Скрізь писки мишачі і пики вовчі,

Я так усю абетку пекла вивчив,

Що ці подоби – все нове і різне —

Для мене – за незмінне і старезне, —

Копита, пазурі і відра жовчі. —

Мене – нема, є тільки Ти, – мій живчик.

Із мене тягне зір – м’які цибулі скла,

Біс-бегемот, що в лапах – важелі потопу.

Бісище-хрящ, який – на шальках людську тупість,

Мені у серце забива горющий клин.

В цьому содомі я один, – безлистий клен, —

В кайданах тіла – на бісівському етапі.

За мною й піді мною – кишла – пекла типи,

Їх – з черева, як з шапокляка, – біс-чаклун.

Один бісище, – він – на мить – подобу плуга,

Мені по спині і на плечах стрімко плига,

І морок – вишкварками – попід ноги – трусок, —

Бісища натесали з мене купи трісок,

Я – жменька немощів, а Ти – ні пари з уст.

Я гину, Господи, благаю – озовись!

Біс у мереживах – рожева колба-пень

На коліщатах (присмерку форпости)

Підкочує під душу дім розпусти.

Ще інші двоє – лисками з купин

(На голім тілі – глиняний жупан) —

Мене у яму, там, де гниль і підступ

(Крізь лійку плоті маю в пекло впасти, —

Мій маратонський біг, що – скільки перепон!) —

І знову я стою в черві – по пояс.

Мене бісища – на шматки, як паюс,

Аби я – геть від Тебе, – їм покірний,

І душу, булочку, що тільки но – з пекарні. —

О Боже, Ти, що наскрізь – суще і пусте,

Рятуй мене або – від себе відпусти.