Емма Андієвська СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ I Я весь в Тобі, так ставши однооким, Що й дихати мені, крім Тебе, нічим. Все, що не Ти, – лиш тлін і порожнеча. Між плівок з’яв я довго й марно никав, Шукаючи Твоїх дорожніх знаків, І от тепер я зупинився, – й наче На мене одягли прозорі ночви: І я – вже Ти, який мене спонукав, Щоб все буття розкрилося, як жолудь, Тієї миті, як із мене жили Тягнули біси, ще й – ножем кухонним! Та попри зло, о Боже мій коханий, Цей світ, де Ти створив струмки і кедри, Ні, – не на друзки, як стару макітру! ІІ Не світло – нескінченні мури з пемзи, Що в них застрягли духи пітьми спрутом І б’ють мене кочергами, – навпроти Із пащі – просто в серце – довгий пазур, А я – ріка, де Бога й чорта – позов, — І човен. Ти велів мене попрати, І ось мене колошкають зі спритом Мармизи пекла зрана і допізна. Я залишив мерзенне, хиже й підле, Аби мене скубли отут, як падло, Стоніжки з пиками звірюк й єхидни. Не знаю вже, це я чи світло худне, Втомився я, а Ти, як в рані – сіль — Невже ніколи я – Твоїх осель? ІІІ Падіння це чи просто – в світло спуск, Що так у без’язикість завело, Аби в мені Ти, Боже, як валун, Й живцем – печінку – не орел – Твій перст? Бісище губку з оцетом – на спис — Й мені вуста, де на хресті з волань Я так дослухуюсь Твоїх велінь, Що я – не я, а світла чорний спазм, А Ти в мені – ще дужче перегини, Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегони Повз бісів нескінченні колонади. — Мене від зла, що колом в колі, нудить, Яке чигає, аби Ти в мені замовк, — Тебе не чути – найстрашніша з мук. IV Ти, Боже, ключ й водночас і ворота, А я, як безнастанний в Тебе – стук. Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», — Цей світ для мене, як стара верета. Тобою жити, – як в Тобі – вмирати. Я весь Тобою, наче кров’ю, стік. Я так – без шкіри, мозку, без кісток, Мене ж бо можна і в сльозі зварити. А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти, І Ти віддав мене гієнам жерти, Аби бісища – на всі кутні, – й хитро Мене, як мишу, що – у вовче хутро? — Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. — Все знаю, та не доберу чогось. V Біс головешки підклада під душу. Зі шпарки кожної – семиголові гади, — На сідало посіли й світло гудять. Чорт власну кишку висмикнув піддашшям Й очепами – мене гуртом – під дишель, Аби я на коліна від огиди, Щоб морок, скориставшися з нагоди, — Назавжди в серці – небуття підошви. Чортище збоку, осідлавши лавку, — Подобою – на ратицях – полівка, Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, — На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь, І я везу бісівський почт, мов шкапа. — Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер. VI Ти – все в мені – і помисли, і дії, Я ж – на гаку – вниз головою – здобич. Тебе я, Боже, серед пекла здибав Й відтоді все ніяк не відгадаю, Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я. Весь світ, все звичне – раптом стало дуба. І хоча я Тобі себе й віддав був, Нутро мені – ще й досі біси доять, Немов я їхнє немовля зарізав, Й вони – на мене – з пищавок – заразу, — На колесо – і між собою ділять, — І пекло й далі клепле мою долю, — Та я – по вінця – від Твоїх чудес, — Бо Ти – змагун, я ж – Твій метальний диск. VII На вухо – три чорти – содомську казку, Аби душею – гадяче відлуння: «На хрест – і лагіднішого від лані!» — Чортиська – щука-рись й гієна-кізка Мене шматують, я тут гірше кузьки, — За ноги й руки – й тягнуть геть від ліній, Що – куля світла – по стерні від льону, — І кожен мною, як об землю – козир, Що їх – бісища, – двометрові блохи. — Я вже оглух від пазурів і бляхи, Мій зір кривавить від оцих зображень, Які мені – щомиті – пекла брижі. Аби, – як стій, – крізь панцери навколо — Стернею – в кулі світла – Ґраля келих. VIII Мені в живіт – бісища – з гиком – п’яти, Аж заграва – від сірки і від диму. Не знаю, чи є край цьому Содому, А біси – все нові на мене пута, Щоб змусити гноївку пекла пити І струпами не тільки тіло, – думи. Пилу мені крізь мозок – тлустий демон І пригорщами в ніс – криваву потерть. Мурахо-чорт, – боки – з ножів комори, — В легеню – ікла – й тягне в закамарок, Де стіни – навсебіч – із рученят, Які мені – останній реченець, — І я – між них, як між хортів – толай. — А Ти в мені, о Боже, мов телій. |
