ВІҐІЛІЇ LIII Буття? – Чи серед хаосу – боскет. Де – ножицями – неосудний ледар? Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди. В піску гниє – півмісяця – і скат. Повітря – з плинних лусок – самоскид. Який – над ямою – добіг до влади. Надкришуються – всесвіти і люди. Ковпак відлунь. І невідчитний код Черви, що пробує свідомість гризти. Крізь видиме – дедалі глибший розтин, І переходи, і мости з віскози, — Кров, звільнена від пристрасті і сказу, І простір, що на промінь захолов. — Неначе хто кватирку прохилив В безпростірність, що плаче немовлям. ВІҐІЛІЇ LV Рожеві парасолі краплють з ринви. Всім з’явам- простір – за єдину пашу. Та де-не-де – ще світлові папуші. — Все зовнішнє пішло на відмирання. Ступати важко. Небо, як мурена, Ковтає душу. Ледве блима пижмо. Із каганцем – за існуванням – пошук. Де тлін – в ботфортах – коней на пороні. Стіна із лялечок, обернених в мовчання. Матерії і духа величини Й трикутник зору – крізь медузу ніби. Бо видиме, що – невимовне – в набір. Немов після потопу суховій, Відкрило в серці жилу слухову. ВІҐІЛІЇ LVI Життя дало – з розгону – задній хід, І не зібрати навіть глею грудки. Лиш пам’яті шпичасті осередки Із шибами, де навхрест – лепеха. Вже прорідився дійсности штахет, І серед плазми – духа самородки. Рівнини сну з жирафами, – що – рідко — Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр. Самі димки. На нетривке – гоніння. Назад – в ядро – розпочалось вгинання, Де ще клітин пручається додаток. Останню форму – в невагоме здуто. І по трикутниках – без веслярів – вельбот. Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт. ВІҐІЛІЇ LVII Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат. Лише на обрії ще серце носить миро У просвітках між валунів понурих, Де жорна тліну порожнечу труть. В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітрит І ланцюги. Туга легеня моря. Зі спинок світла, наче із омарів. Приплив – прапращура – в піску – портрет, — Уламки водяної епопеї, — Й над ними місяць, як шматок папаї. Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра. Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри. Де смерть – лозиною – отару поганя. Гонг-дзеркало, як жерла двигунів. ВІҐІЛІЇ LVIII
Життя спливло. Лишилася стерня. Як мало зерен – цельофанний кошик. Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, — Вже інше обертається стерно. Ще час від часу дійсности турнюр — З-за рогу – проминальніше й гіркіше. Хорти підземні хлепчуть чорну кашу, Хоч маятники, що – за тлін – турнір. Ще ріки – серед мороку – молочні. Як лунко, незахищено і лячно, Де простору алмазна шевелюра. Мов тільки но з верстата ювеліра. Все – порохом – герой і страхопуд. У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад. Й на брамі пес, що в білім колі спить. ВІҐІЛІЇ LIX Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін, Де ще від дня позалишались пастки. Ледь коливаються – плівки надуті – пустки. Розгвинчено і воду, і вогонь. Поздовжнього побільшала вага. Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости. Дитину в ванні – проминальне – пестять. Всі віддалі, як тісто, й тільки ген, Де устриця до обрію прикута. Ще жменька світу з відсвітом строкатим. — Зійшли на рінь – і метушня, і галас. І ні душі. Сама – рівнина-голос. Що – дійсність, наче праскою – капрон. Та Яків, що із Господом – на прю. ВІҐІЛІЇ LX Видовжується присмерку сачок, Де інший берег, танучи, хлюпоче. Ще тільки неба півпригаслі печі. День руки витер, – працю всю скінчив, Аби – на ранок – знову дитинчам — Чи й серед ночі, – як кому приспічить. Сторч – тиша насувається сипуча, На скипетр обертаючи – канчук. Слаба – не пітьма – простір – на утори. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. |
