ВІГІЛІЇ XLIV Лиш рибні голови, де вирував базар. Ножі змінили, виміри й касети. Будинки й вулиці проріджено крізь сито. Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур. На площі тиші довшає пузир. Де ще дідок дошукується суті. Найменший обрис – рясно, – як пульсатор. І не бруківка, а бруски озер. Де з виводком – уздовж – блакитна квочка. Заходять інші вірування й звички. Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу. По спиляному походжа Олімпу, Де тільки тіні на воді від паль Та човен, що – на той бік – за обол. ВІҐІЛІЇ XLV Долини духа спочивають в генах. Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу. Речей поверхня тане, як засмага, — Так диня тиші стигне в сновиганні. Ще не набрали почуття розгону, Світ видимий ще розмовля на миґах. Є гірші від поразок перемоги, І світла найчорніші перегини. Над дійсністю – димок від кантилени. Одягнений, неначе в панцер, в луни. Весь на межі, на всю тональність кондор Відлічує у присмерку секунди (Годинник, що без гир і коліщат). Буття? Чи кинений на полі бою щит? ВІҐІЛІЇ XLVI Обличчя. Лінія. І за водою – слід. Найнепохитніше – таке ламке й минуще. На дні краплини – існування днище. Що, як поліп, в поцейбік наросло. Із неладу – рука, що – зерна й лад — Крізь заграви – на перехрестях – мощі. І прапорець на пагорбі, що – нащось. Усе велике, що таке – мале. Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі. Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить. Сам тільки звук – щербатий і гугнявий — Вже без надсади, без прокльонів, гніву. — Все – в лійку, – поодинці і гуртом. — Й ріка, що рінь у душу нагорта. ВІҐІЛІЇ XLVII На дні віків чекає Пенелопа, — Піщина пам’яті, що – водяні бескиди. І женихи, що чинять збитки й шкоду, Й Аїда брама, котра замість шлюбу. На астролябію поклавши лапи. Два грифи – шлях, який веде в нікуди. Пішина пам’яті і обрій-естакада. Що – світ, із мила й сажі зліпок. В предмети згущується роздрібне мигтіння. Де щойно тільки гілочки фотонні, І від єства – ні обрисів, ні статі. В таких глибинах навсебіч летіти. — Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість. Й ніч у мисці, як миньок. ВІҐІЛІЇ XLVIII
Не обрій, а вуста, – то там, то тут — З-під намулу. І тиша, наче дьоготь. Все причаїлось. Тільки місяць диха На вухо. Та – ковтками – блекота. У проминального все дужче апетит — На вічне, хоч і гине від ядухи. Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, — За розподільник ліній і частот. В повітрі гаснуть острови з опунцій. Прийдешнє ще чекає на зупинці, — Їсть яблуко, – при боці – оцелот, Що від – проміжних втілень уцілів. Й по купках спалахів, мов з’яв очіс, Йде розтяжний – з самих суглобів – час. ВІҐІЛІЇ LI Мить блимнула – й ломовиком – в обоз. Життя? Ріка? Чи просто знак – алея Згортається у зірку і маліє. Не поле – алюміній і азбест. Амеба місяця зійшла на рихлий бас. Килою – отвори. Хорти – от-от – толая: Рівнина чи вже духа алкалоїд, Що в просвітках – матерії позбувсь? — Самі кульбаби від гучних орацій. Світ – проваливсь на першому уроці Й – надсадно – форми – щіткою, як посуд. Природа – з’яв напташила запаси, Аж серце гупа й кришиться броня. І пітьма, що – оливами – бринить. ВІҐІЛІЇ LII Навколо тиша, наче із відра. Без опертя, в надхитану назальність — Квадрат розмитий. Світ – без камізельки. Все кришиться – і навпіл – по ядру. За водорозділом – осмерклий сум модрин. Що видовжила в береги зозуля. Та мозок, що – краплинами лізолу, — Ще заки – на новий ракетодром. Сама рівнина, що застигла в оці, Та – ген – тополь порожні ногавиці. Де зовнішнє відбігло всіх регалій, Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі. Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець. І тиша, що всі стулки розсува. ВІҐІЛІЇ LIII У прірву – день. Короткий людський вік. Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл. Все, чим жилось, як на асфальті – спека. — Мелодія – на кришки – і співак. Плете ядро усесвіту павук. На ниточці тремтять хисткі опуки. Усе живе – Тлін – під свою опіку. Лиш серце блима – між кущів – ставок. Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор. Хитаються перегородки з дикту. Не діють гальма. Рух ніхто не стрима. Не вимкнути – ні колії, ні струму, Ні пам’яті розпилений смарагд, Де ще життя, – що – димом, – димарі. |
