Емма Андієвська ВІҐІЛІЇ ВІҐІЛІЇ ВІҐІЛІЇ XXXVI (Вечір над морем) В надтрухлім світлі – селезінки речень Над антрацитовим, що з моря, пасмом. Та на воді ще прямокутник пісні, Терпкий від видовжень, як від наврочень. Вогні, мов баклажани. Карк незручний Ховає берег в шмаття затрапезне, — Із волоцюгами валявся, бозна В яких ровах незнаного сторіччя. Скінчилася щоденна пантоміма. Пляж, що з води – гранітними томами. Потоншав і пружинить, як фанера, Сховавши під каміння шкіру й норов. Все віддаляється. Лиш відсвіт на косі Гадюкою, що власний хвіст куса. ВІҐІЛІЇ XXXVIІ Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? — Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт. Й ледь – річище і тінь від тамариска. — Світ – перекотиполе і полин. Ліхтарня. Пристань. Водяна пила Півмісяця, що – помисли – на ряску (Тлін – чи неіснування гумореска?), І тиша в пітьмі, як ацетилен Як тяжко душу й розум – від оскоми. Як тісно між проходами вузькими. Між мурами, де пам’ять, як осуга, Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього. Що досі – забуття і летаргію. — Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть. ВІҐІЛІЇ XXXVІІI Крило метелика – айва, з якої – плед. Що тягнеться з народжень до народжень. У срібло вхід: шляхів стрімка мережа, Де боржники, які – в обхід – від сплат. Крило метелика, гіркий і пізній плід. Що, не торкаючи, промінням ріже. Кути, які – на лябіринт віражу. Що зберігає Пасіфаї блуд. У лялечці сипке панікадило. Що оболонки тліну поскидало Й обвуглені перегортає сльози. Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер. Розкрив метелик крила, як рояль. — Душа ще зріє, й порожньо в раю. ВІҐІЛІЇ XXХІХ Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде. Без коліщат – у виміри обтічні. Вже безпредметним стало нелетюче, Зник фюзеляж, висять шасі із вати. Що барвами – подекуда – як одуд. Звільнився світ від кліток і уточнень. Сплатив борги – і всю на вітер – здачу. Лиш де-не-де ще тліють мараведи. Змінилася вага і перспектива. Все погустішало – на дві, на три октави, І кожен кадр, як у німому фільмі. Відпало все настирливе й несхвальне, І решту – кіпоть – вимила гроза. — Твердь, скинувши старий комбінезон. Ключами наближається з низин. ВІҐІЛІЇ XL
Ні світла, ані кроків на майдані. Ніч – наглухо – у володіння власні. Лише душа, як верховіття в лісі, — Все глибше й – далі – від тандит щоденних. Не місяць – еліпс. Крапле белладонна. Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне. Позаду – проминальне і облесне. Єдиний дзвін, що бамка щогодини. Все видовжилося й позатихало. І тільки серед обрисів похилих. На лінії, що ділить світле й темне. Громаддя слуху – сторожке й невтомне. — У снах маячать, хоч ніхто не спить. Як голос, віддалі. І нескінченна путь. ВІҐІЛІЇ XLI Від ночі – півобгризений маслак. Скрізь – існування ще дрібні реклямки Та водограю ледь надтрухлі клунки, Де вже прийдешнього спалахують посли. Згортається в сувій – шляхетне й зле. Суцільний розпад там, де щойно клінкер. Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке. Де ще майбутнє – слизом, як масляк, І проминальність – у руці – мензурку, Що наближається, – мандрівна зірка, — І час від часу – збоку – зблисне кловня. Що від розлинного лишилася конклаву, — Луска огрудь, що їх – зелений град. — Гравців на видно. Видно тільки гру. Віґілії XLII На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк, Й одна за одною, як пара, перепони. Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени. Скидати форму добігає строк. Для змагунів – дедалі вужчий трек. Вогні і ціль, – їх поглина серпанок. В гранат завинена чекає Прозерпіна, Заки гравці – передостанній трюк. Кінців не видно. На всі боки – трусько. Замість світила ледь кіптюжить тріска. Нутро, неначе після золотухи. Світ відшвартовується так поволі й тихо. Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал (Черв’як і в сріблі дірку провертів). Стерничий – і нікого на борту. ВІҐІЛІЇ XLІII (Анабазис) Ще коло, ще пустеля, й караван У присмерку – з барханів – ген – міжріччя, Де гнізда залишилися сорочі І предки промовляють з домовин. Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен. Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, — Мости через провалля – без поруччя. Каміння, луни, потічок-ревун. Що Арарат? – Драконами – дрібниці. Піщина, що на всю потужність пнеться, Аби до світла боком притулитись І зупинити смерти вентилятор. Що вже – от-от – останній електрод. І трудиться, хоча – намарне – труд. |
