— Ха-ха-ха, хто ж тебе так навчив?

— Слузниця.

— От погана, хіба можна так дитину вчити? — сказала господиня і вимушено посміхнулася. — А тепер черга Юкіе-сан. Ти, мала, теж послухай.

Малий тиран, видно, опам’ятався і на якийсь час примовк.

— Ось що розповів Яґі-сенсей, — нарешті почала Юкіе-сан. — Давно колись на одному перехресті стояла величезна кам’яна статуя Дзідзо [184]. Але, як на біду, саме на тому перехресті був жвавий рух, і статуя заважала коням і возам. Що його робити? І от мешканці кварталу зібралися на раду, як би пересунути статую вбік…

— Це правдива історія?

— Не знаю, про це він нічого не казав. Так от, поки люди радилися, один силач з цього кварталу зголосився вмить переставити ідола, — це, мовляв, легка справа. Прийшов він на перехрестя, закотив рукави і взявся до роботи. Підважував, смикав, аж потом обливався, але статую не зрушив.

— Напевне, була важка?

— Аякже… Коли силач заморився і пішов додому відпочивати, мешканці кварталу знову зібралися на раду. Цього разу найрозумніший чоловік у кварталі запропонував свої послуги: «Доручіть мені цю справу». Він поставив перед статуєю повну коробку солодких рисових коржиків і почав принаджувати її до себе — думав, що Дзідзо любить ласощі й клюне на його гачок. Але дарма — статуя і цього разу не ворухнулася. «Так нічого не вийде», — подумав розумний чоловік і поклав перед статуєю саке в гарбузі й чашечку. «Ну що, вип’єш? — дражнив він статую. — Як хочеш випити, то пересунься сюди». Три години заманював розумний чоловік статую, але й цього разу вона не зрушила з місця.

— Юкіе-сан, а хіба Дзідзо не відчуває голоду? — спитала Тонко.

— Хочу рисових коржиків, — сказала Сунко.

— 3азнавши два рази невдачі, розумний чоловік приніс купу фальшивих монет і знову взявся спокушати статую: «Ну що, хочеш грошей? Як хочеш, на, бери». Але й цього разу не помогло. От який Дзідзо впертий!

— Схожий на твого дядечка, правда?

— Викапаний дядечко. Врешті розумному чоловікові обридло й він дав спокій ідолу. Після того де не взявся шахрай і об’явив так, наче йшлося про якусь дрібну справу: «Будьте спокійні, я дам собі раду з ідолом..

- І що ж той шахрай зробив?

— О, це дуже цікаво! Спочатку він переодягнувся на поліцейського, приліпив вуса, став перед ідолом і погрозив: «Гей, ти, забирайся, а то пожалкуєш! Поліція не буде з тобою панькатися!» Але хіба в наш час тебе послухають, якщо будеш підшиватися під поліцію?

— Правду кажеш. Ну й що, ідол заворушився?

- І не думав. Він же викапаний дядько!

— Хіба? Адже твій дядько труситься перед поліцією.

— Oгo, з такою фізіономією? А власне, чого труситися перед нею? Он статуя не побоялася погроз шахрая. Шахрай розгнівався, скинув мундир, зірвав вуса й переодягнувся на багача. На його лиці була тоді така ж міна, як у барона Івасакі [185]. Смішно, правда?

— А яка міна в Івасакі?

— Ну, така собі пихата. Так от, після цього той шахрай мовчки, з величезною сигарою в зубах, узявся ходити навколо статуї.

— Навіщо?

— Щоб задурманити її.

— Це дуже схоже на анекдот. Ну й що, задурманив?

— Та де там! Хіба каменя задурманиш? Не так-то

просто обманювати. Довелось шахраєві переодягтися на його високість принца. Ви бачили такого дурня?

— У ті часи теж були їхні високості?

— Мабуть. В усякому разі, так розповідав Яґі-сан.

Отож шахрай таки переодягнувся на принца. Ви тільки подумайте! По-перше, це образа його високості. Шахрай, а куди пнеться…

— На якого принца він переодягнувся?

— «На якого? На якого?» Все одно це образа.

— Он що.

— Але й принц не допоміг. Шахрай нічого не міг удіяти, довелось йому капітулювати. Мусив привселюдно визнати, що йому не під силу впоратися з ідолом.

— Так йому й треба!

— Авжеж… До речі, не завадило б запроторити його на каторгу… Знову мешканці кварталу зажурилися, скликали раду. Та ніхто не брався пересувати статую.

— Тим і скінчилося?

— Е ні, це ще не кінець. Нарешті люди найняли рикш і волоцюг. Веліли їм день і ніч допікатп статуї, кричати, перепочинку не давати.

— Попомучились добряче.

— Та все намарно. Що ти вдієш з упертим Дзідзо?

- А що далі? — запально спитала Тонко.

— Далі?.. Хоч скільки було вереску коло статуї, а результату ніякого. Всім уже остогидло. Тільки рикші та волоцюги радісінько галасували. Адже вони діставали поденне…

— Юкіе-сан, що значить «поденне»? — запитала Сунко.

— «Поденне» — це гроші.

— А навіщо гроші? Що з ними роблять?

— Навіщо гроші? Ха-ха-ха, Сунко, яка ти дурненька!… Так от, галдикали та репетували вони дні й ночі коло статуї. А тим часом у тому кварталі жив собі один дурень, якого й за людину ніхто не мав. Його так і звали: дурень Таке. Отож цей дурень подивився-подивився, як вони галасують, та й каже: «Зчинили такий гамір, а святого Дзідзо не подужають!… Ех ви, бідолахи!»

— Ач, дурень, а який розумний!

— Еге ж, розумний дурень. От люди й подумали: а чому б не довіритися йому — мовляв, що буде, те буде, а голови не зірвуть. Дурень Таке не дався довго просити. Відразу наказав припинити галас, рикш і волоцюг повиганяти, а сам з індиферентною міною підійшов до статуї.

— Юкіе-сан, а хто це індиферентна міна? Приятелька Таке? — якраз у такий важливий момент недоречно спитала Тонко.

Господиня і Юкіе-сан захихотіли.

— Та ні, не приятелька.

— А хто?

- Індиферентна міна… Як би тобі сказати?

— Ну що?

— Слухай, ти, певне, знаєш Татара Сампей-куна?

— Знаю. Він подарував нам батат.

— Так от, у того Сампей-куна індиферентна міна.

- Он як!

— Саме так… Отож дурень Таке, запхавши руки за пазуху, підійшов до статуї та й каже: «Святий Дзідзо, мешканці кварталу просять тебе пересунутися. Пересунься, будь ласка». — «Он що! Раніше б сказали!» — відповіла статуя і зрушила з місця.

— Чудернацька статуя!

— А потім розпочалася лекція.

— Що? А це ще не лекція?

— Ні. Потім Яґі-сан промовив: «Я навмисне розповів цю повчальну історію на зборах вашого жіночого товариства. Можливо, я здаватимусь нечемним, коли скажу, що в жінок укорінилася кепська звичка добиватися свого не навпростець, а манівцями. Ніде правди діти, так поводяться не лише жінки. В нашу просвічену епоху Мейдзі й чоловіки перейняли цю, з дозволу сказати, жіночу манеру: часто сила-силенна енергії, людської праці марнується на тій підставі, що, мовляв, піти в обхід — значить бути джентльменом. Але такі люди — каліки, жертви цивілізації. Тож не варто про них говорити. Я тільки прошу шановних дам запам’ятати щойно розказану історію і в разі потреби чинити так само чесно, як дурень Таке. Якщо будете поводитись, як дурень Таке, то напевне уникнете третини неприємних чварів, що виникають між жінкою і чоловіком, між свекрухою і невісткою. Чим більше в людини прагнень, тим частіше вона накликає на себе лихо. Саме тому більшість жінок нещасніша за чоловіків — у них занадто багато жадань. Я ж вас прошу стати дурнями Таке». Ось яку лекцію прочитав Яґі-сан.

— Ого… Так ти, Юкіе-сан, хочеш стати дурнем Taкe?

— Та ви що? І не думаю. Знаєте, Томіко-сан, донька Канеди, страшно розсердилася. Мовляв, це — образа.

— Яка Томіко? Та, що живе в завулку навпроти?

— Еге, та чепуруха.

— А хіба вона ходить з тобою в гімназію?

— Ні, вона тільки на збори приходила. Ну й чепуруха! Такої світ не бачив.

— Кажуть, начебто вона вродлива.

— Нічого особливого. Не настільки, як це їй здається. Якщо так фарбуватися, як вона, то будь-хто здаватиметься гарним!

— 3начить, якщо ти, Юкіе-сан, будеш фарбуватися, то станеш удвічі красивішою за дочку Канеди?

— Ну що ви… Та де там… А втім, вона занадто чепуриться. Хоч яка вона багата…

— А хіба не краще бути багатою, навіть якщо доводиться надто фарбуватися.