На цьому місці Мейтеєві забракло, як він сам казав, властивих йому епітетів і він трохи збентежився на думку, що, як кажуть у народі: «Почав за здоров’я, а кінчив за упокій». Але за хвилю оговтався і вів далі:

— Ходячі марки, хоч би їх і тисяча, все одно обернуться на порох. А тому Канґецу-кунові така дружина ні до чого. Я проти, адже це однаково, якби найрозумніший серед звірів велетень слон та одружився б з ненажерливим поросям. Правда ж, Кус ямі-кун? — Господар знову мовчки застукав по краю тарілки. Судзукі-кун трохи злякався і навмання сказав:

— Може, не зовсім так…

Він не знав, що може встругнути такий нахаба, як мій господар, на додачу до ущипливих слів Мейтея. Найкраще якомога швидше нейтралізувати удар Мейтея і вибратися із скрутного становища. Судзукі-кун — не дурень. Він добре розуміє, що в наш час слід уникати відкритих конфліктів, що зайва суперечка — пережиток феодалізму. Мета людського життя — діяти, а не базікати. Якщо твої справи посуваються крок за кроком уперед, як ти прагнеш, мету життя досягнуто. А ще як досягнуто її без мук, клопоту й суперечки, то це по-райському. Завдяки цьому райському принципу Судзукі-кун багато чого досяг після університету, завдяки цій засаді носить золотий годинник. Нарешті, завдяки райському принципу він одержав важливе доручення від подружжя Канеди, майстерно привернув на свій бік Кусямі-куна і вже б, напевне, владнав справу, якби не привіяло волоцюгу Мейтея, який своїм виглядом збуджує підозру, що його психіку й вдачу не зміряєш простою людською міркою. А це вже бентежить Судзукі-куна. Райський принцип винайшов один панок в епоху Мейдзі, ввів у дію Судзукі Тодзюро-кун, а тепер через нього той самий Судзукі-кун не знає, на яку ступити.

— Ти нічого не знаєш, а тому спокійнісінько кажеш: «Може, не зовсім так…» Сьогодні у нас ввічлива, стримана розмова, але якби ти бачив, що тут було, коли прийшла власниця носа, то хоч би як була прихильна ваша вельможність до комерсантів, ти б, напевне, розгубився. Чи не так, Кусямі-кун? А пам’ятаєш, як ти з нею боровся?

— Однак вона, кажуть, ліпшої думки про мене, ніж про тебе.

— Ха-ха-ха, який ти самовпевнений! Недарма учні чи вчителі дражнять тебе «диким чаєм», не дають тобі ні хвилини спокою в гімназії. На що вже я людина з нестійкою волею і то не можу бути таким нахабним. Моє тобі шануваннячко.

— Про мене, хай базікають. От Сент-Бев [116], найвидатніший з критиків, давніх і сучасних, як викладач Паризького університету зажив собі такої поганої слави, що коли йшов на лекцію, мусив прихопити кинджала, щоб захиститися від студентів. От і Брюнетьєр [117], накидаючись в університеті на романи Золя…

— Але ж ти, здається, ще не професор університету, а тільки якийсь там учитель читання, а туди ж пнешся до великих людей. Це все одно, що малій рибчині порівнювати себе з китом. Та за такі порівняння тебе ще більше дражнитимуть.

— Помовчи! Я такий же вчений, як і Сент-Бев.

— Яка пиха! Все-таки небезпечно ходити з кинджалом, краще вже не наслідуй Сент-Бева. Якщо університетські професори носять кинджали, то вчителеві англійської мови досить і складаного ножика. Та оскільки холодну зброю носити ризиковано, ти б купив собі іграшкову пукавку та й ходив з нею за плечима. Симпатично виглядало б. Що ти на це скажеш, Судзукі-кун?

Судзукі-кун полегшено зітхнув — нарешті сім’ю Канади залишено у спокої.

— А ти такий же добродушний і веселий. От зустрівся з вами через десять років і здається мені, наче я вибрався з вузького завулка на широку рівнину. А от у нашому колі гав не лови. Завжди когось або чогось мусиш остерігатися. Оті вічні побоювання, страхи просто нестерпні. Як приємно щиро порозмовляти, не боячись, що тобі ногу підставлять! Та ще з товаришами давніх студентських років. Я радий, що несподівано зустрівся з Мейтей-куном. Але пробачте, у мене справи, мушу йти.

Як тільки Судзукі-кун підвівся, Мейтей і собі підхопився:

— І я піду. Мені треба на Ніхонбасі, спішу на засідання «Товариства оновлення театрального мистецтва». Нам, здається, по дорозі.

— Чудово. Трохи прогуляємось після стількох літ розлуки.

Обидва, взявшись за руки, вийшли надвір.

Докладно описати події, що відбулися протягом однієї доби, і все, до останнього рядка, прочитати — для цього потрібно щонайменше двадцять чотири години. Мушу признатися, що навіть мені, прихильникові реалістичного опису з натури, непосильні такі труднощі. Жаль бере, коли бачу, що в мене немає ні таланту, ні терпіння з усіма подробицями розповісти про дивовижні, варті якнайретельнішого фіксування й уваги, вчинки і чудернацькі висловлювання господаря. Жаль, але що вдієш. Хоч я і кіт, але й мені потрібен відпочинок. 3 відходом Судзукі-куна і Мейтей-куна сухий вітер ущух і несподівано стало тихо, як уночі зимою, коли з неба повільно спадають сніжинки. Господар своїм звичаєм замкнувся у кабінеті. Діти поснули. Господиня лежала за фусумою в кімнаті, що вікнами виходить на південь, і годувала груддю дворічну Менко-сан. Сонце по захмареному небу котилося до обрію, а знадвору до їдальні долітав виразний стукіт ґета нечастих перехожих. 3 пансіону в суміжному кварталі линули звуки флейти, що то затихали, то оживали, настирливо лізли у вуха, не даючи заснути. Надворі, видно, був туман. На вечерю мені вділили трохи рибної юшки, і живіт, перебравши до себе все, що вміщала черепашка морського вушка, вимагав спочинку. Якось я чув, начебто людям відоме таке поетичне явище, як котяча любов. Кажуть, напровесні бувають такі ночі, коли мої одноплеменці з цілого кварталу втрачають сон і гуляють до ранку. Щоправда, моя психіка ще не зазнавала такої метаморфози. Споконвіку любов — космічна життєва сила. Від бога Юпітера до черв’яка під землею чи капустянки усі віддаються коханню. Тож цілком природно, що ми, коти, відчуваємо на душі неспокій і радісну тривогу ночами, коли крізь завісу хмар просіюється місячне світло. Як заглянути в минуле, то мене теж сушило кохання до Мікеко. Ходить чутка, начебто й донька такого верховоди як Канеда, що вигадав оту свою тригонометрію, запалала любов’ю до Канґецу-куна. Я навіть і думки не маю насміхатися з того шаленства, яке охоплює котів і кішок усього світу розкішної весняної ночі, і зневажливо прозивати його гріхопадінням. На жаль, хоч скільки б спокушали мене, я не охочий до таких розваг. Зараз мені хочеться одного — відпочинку. Яка може бути любов, коли тебе хилить на сон. Я неквапливо вилізаю на край дитячої постелі й засинаю…

Раптом я розплющую очі і бачу: господар непомітно перебрався з кабінету до спальні і шугнув під ковдру поряд з господинею. У нього звичка на сон обов’язково прихопити з кабінету книжечку, написану чужою мовою. Однак, лігши спати, він ще не прочитав і двох сторінок. Іноді просто кладе її під голову. Якщо ти її не читаєш, то навіщо носити? Але господар господарем, і ніякі глузування господині тут не поможуть. Не раз вона його просить: «Та перестань», — він і слухати не хоче. Щодня завдає собі зайвого клопоту: приносить книжку, якої ніколи не читає. Інколи він перебирає міру і приносить аж кілька книжок. А недавно кілька вечорів підряд приходив у спальню з грубезним словником Вебстера під пахвою. Мабуть, це хвороба. Як деякі розпещені люди не можуть заснути, не наслухавшись булькоту води в чайнику роботи майстерні Рюбундо, схожого на шум вітру в сосновому вітті, так і господаря не здолає сон, якщо в головах не лежатиме книжка. Виходить, книжка для господаря не розвага, а снодійний засіб. Друковане снотворне.

«Напевне, і сьогодні щось приніс». Я заглянув. Поруч господаря, чіпляючись за кінчик його вусів, лежить напірозгорнута тонка, в червоній обкладинці, книжечка. Судячи з того, що великий палець лівої руки закладений між сторінками, можна дійти висновку, що господар виявив гідну похвали витримку і, здається, прочитав кілька рядків. Обік червоної книжечки, як звичайно, виблискує холодним, чужим весняній порі світлом кишеньковий нікельований годинник.