Господиня відсунула від себе маля і голосно хропе, широко розтуливши рота. Голова її сповзла з подушки. Взагалі я вважаю, що найгидкіше у людини — це спати з розтуленим ротом. Кіт, приміром, ніколи в житті так не осоромиться. Споконвіку ротом видають звуки, носом вдихають і видихають. Однак, чимдалі на північ люди лінивіші й, заощаджуючи сили, намагаються якнайменше відкривати рота, а тому гугнявлять. Та найогидніше, коли носа закладе і доводиться дихати ротом. Передусім небезпечно: а ну як із стелі впаде мишачий послід.

Я окинув поглядом дітей: вони сплять так само бридко, як і батьки. Найстарша — Тонко — немов стверджуючи своє старшинство, відкинула праву руку на вухо молодшої сестри. Молодша — Сунко — теж не залишилася у боргу, одну ногу закинула на живіт старшій. У таких неприродних позах, розлігшись упоперек одна до одної, обоє міцно сплять, не виказуючи жодного невдоволення.

Навіть лампа весною світить інакше. Її вогник чарівно поблискує, немов жаліючи, що за тою простою і вкрай непоетичною картиною ніхто не бачить чудової місячної ночі.

«Цікаво, котра година?» — Я оглянувся. Навколо стояла мертва тиша, порушувана хіба що цоканням стінного годинника, хропінням господині й віддаленим скреготом служниці. Ця жінка завжди заперечує, що вона вночі скрегоче зубами. А тільки їй про це нагадують, вона вперто заявляє: «Змалечку я ні разу не скригнула зубами. Це я добре пам’ятаю». Замість сказати: «Більше не буду» або «Вибачте, будь ласка», знай тількиповторює: «Такого собі не пригадую». Зрештою, як вона може пригадати, коли свої штуки витіває уві сні. Та біда в тому, що факти існують незалежно від того, пам’ятають про них чи ні. Трапляються у світі люди, що чинять зло, а мають себе мало не за святих. Їх самовпевнена невинність — похвальна річ, але, на жаль, вона не рятує іншого від неприємностей. Гадаю, цих леді, і джентльменів, й нашу служницю з ними слід віднести до одної категорії… Здається, вже дуже пізно.

У віконницю на кухні щось двічі cтyкнуло: «Тук, тук». Що ж це таке? Сьогодні наче й ніхто не збирався приходити. Напевне, миші. Коли так, то нехай побешкетують уволю. Я вирішив їх не ловити… Знову «тук, тук». Ні, навряд чи це миші. А якщо й миші, то надто обережні. Миші в оселі господаря, як і учні гімназії, де він викладає, день і ніч до нестями вправляються у збиткуванні та пустощах; та компанія вважає своїм покликанням перебивати сон моєму бідолашному господареві, тож не віриться, що вона така сором’язлива. Ні, на цей раз це таки не миші. Як порівняти з мишами, які оце недавно ввірвалися до спальні, вкусили господаря за кінчик і так короткого носа і з переможним пискотнею відступили, то заброда надто боязливий. Ні, напевне це не миші. Зненацька почулося, як хтось смикає віконниці і водночас повільно розсуває нижню половину сьодзі. Справді-таки, це не миші. Людина! Серед темної ночі, без дозволу, при зачинених дверях Мейтей-сенсей або Судзукі-кун не вдиратимуться. Може, це той славнозвісний злодійкуватий святий відлюдник? Якщо так, то треба якнайскоріше глянути на його благочестиве лице. Ось уже, здається, святий відлюдник пробрався через задвіркові двері j ступив два кроки в кухню, але раптом на третьому, видно, перечепився за ляду погреба, — і нічну тишу порушив страшенний гуркіт. Шерсть на мені настовбурчилась. Наче її хтось настовбурчив щіткою для чобіт. Хвильку було тихо. Я зиркнув на господиню — як і раніше, вона самовіддано вдихала атмосферу спокою широко роззявленим ротом. Господареві, мабуть, приснився великий палець, затиснутий між сторінками червоної книжечки. Незабаром я почув, як на кухні чиркнув сірник. Отже, святий відлюдник не бачить у нічній пітьмі, як я. Кухня у нас поганенька і йому, очевидно, не з руки.

Я сидів, зіщулившись, і міркував, чи святий відлюдник з’явиться у їдальні, чи зверне ліворуч і через ґанок попростує до кабінету. Заскрипіла фусума, і хода долинула вже з веранди. Святий відлюдник подався таки до кабінету. Знову навколо все завмерло.

Я нарешті доміркувався, що не завадило б якнайшвидше розбудити господарів дому. Але як же це зробити? Недоладні думки шалено крутилися, як колесо водяного млина, але чогось путнього на голову не наверталося. «Може, посмикати зубами за край ковдри?» — подумав я. Кілька разів сіпнув — жодного наслідку. Може, потерти холодним носом об щоку господаря? Але тільки-но я наблизився до його обличчя, як сонний господар різко простяг руку і болісним ляпанцем по писку віджбурнув мене. Ніс у котів — найдошкульніше місце. Мені було дуже боляче. Тепер, щоб розбуркати господарів, нічого не залишалось, як двічі нявкнути. Але що це? Саме в ту мить у горлі застряг якийсь клубок і я не міг навіть звести голосу. Нарешті після довгого вагання я нявкнув, але так тихо, що аж сам здивувався. Поки я впевнювався, що мій дорогоцінний господар і не збирається прокидатися зі сну, почулася хода святого відлюдника. Він переходив сюди по веранді. «Ось він уже тут, уже нема чого старатися»,- махнув я на все лапою і, заховавшись між фусумою й вербовим кошиком, взявся нишком стежити за дальшим перебігом подій.

Перед дверима спальні хода святого відлюдника несподівано стихла. Затамувавши подих, я нетерпляче ждав, що буде далі. Вже згодом я подумав, що було б непогано, якби під час полювання на мишей я мав такий душевний стан, як оце тепер. Від напруження я мало не луснув. Я щиро вдячний святому відлюдникові за те, що завдяки йому на мене найшло рідкісне прозріння. Нараз папір коло третьої поперечки на сьодзі потемнів, наче на нього впали краплі дощу, і на його тлі поступово вималювалася пурпурова тінь. У ту ж мить папір на сьодзі розірвався, з отвору висунувся червоний язик і за хвилю зник. Натомість по той бік отвору щось зблиснуло. Безперечно, то було око відлюдника. Дивна річ, я відчув, що те око, ковзнувши неуважно по кімнаті, втупилося у мене під кошиком. Лише на мить затримався той злісний погляд на мені, а наскільки вкоротив мені життя! Коли вже не стало терпцю довше чекати і я вирішив вискочити з-за кошика, сьодзі до спальні з легким скрипом розсунулись і довгожданий святий відлюдник явився перед мої очі.

За час своєї розповіді я матиму честь познайомити вас з цим несподіваним і рідкісним гостем — святим відлюдником — злодієм, але передусім я хотів би викласти перед вами деякі свої погляди. Прошу уваги. Стародавніх богів шанують за всезнання і всемогутність. Особливо Бога християнського, якого навіть тепер, у двадцятому столітті, наділяють ореолом всезнаючого і всемогутнього. Однак всезнання і всемогутність у розумінні людини пересічної часто обертається у звичайнісіньке неуцтво і безсилля. Очевидно, це парадокс. І головне: від початку світу я перший відкрив цей парадокс. Коли я думаю про це, в мені зароджується честолюбна думка, що я кіт неабиякий; зараз я хочу викласти свої аргументи і будь-що втовкмачити в ваші голови, чванливі люди, що котами не можна гребувати. Кажуть, начебто всесвіт створив Бог. Тоді людина — теж творіння Боже. У так званій Біблії про це начебто ясно написано. Так от, одне спостереження над собою протягом багатьох тисячоліть викликає у людей подив, а водночас дедалі більше схиляє до віри у всезнання і всемогутність Бога. Ось у чому воно полягає: людей на світі сила-силенна, обличчя у всіх різні, ви не знайдете серед них двох схожих. Але ж кожне обличчя складається з певних елементів більш-менш однакового розміру. Іншими словами, незважаючи на те, що всі обличчя виготовлені з одного матеріалу, з одної основи, ви щоразу бачите перед собою інший наслідок. Як подумаю, що з такого простого матеріалу витворено стільки різноманітних облич, не можу стримати захоплення майстерністю творця. Треба мати небуденну творчу уяву, щоб виліпити таке розмаїття облич. Якщо взяти до уваги, що навіть найвизначніші художники світу, вкладаючи всю енергію в улюблену працю, не змогли створити більше, ніж дванадцять-тринадцять типів облич, то мимоволі здивуєтеся винахідливості Бога, який узявся одним махом ліпити людей. Це така небувала, неможлива у людському суспільстві майстерність, що її можна назвати всемогутньою. Саме тому люди схиляються перед Богом. Ясна річ, з людського погляду таке схиляння цілком виправдане. Однак, якщо виходити з котячих позицій, то цей же факт можна розглядати як свідчення Божого безсилля. Гадаю, Бога можна вважати якщо не зовсім безсильним, то в кожному разі не сильнішим за людину. Кажуть, що Бог створив стільки облич, скільки й людей, однак незрозуміло, чи це розмаїття наслідок заздалегідь продуманого плану чи, може, він задумав виліпити кота й ополоник на один копил, але зазнав невдачі і довів справу до такого безладу. Різноманітність людських облич можна вважати пам’яткою про успіх, досягнутий Богом, але водночас вона, мабуть, свідчення Божого краху. Певна річ, тут можна розводитись про всемогутність, але ніщо не заважає назвати це безсиллям. Шкода, що очі в людей лежать в одній площині і не можуть дивитися одночасно вліво і вправо, а тому в Їхньому полі зору тільки половина предметів. Але на запаморочених, збитих з пантелику Богом людей не сходить прозріння; вони не хочуть помічати навіть очевидних фактів, доступних спостереженню в будь-яку пору дня і ночі, якщо тільки глянути під іншим кутом зору!.як важко при виготовленні чогось добитися різноманітності, так само нелегко досягти цілковитого повторення. Рафаель, напевне, розгубився б, якби йому замовили два однакових портрети Богородиці або ж вимагали намалювати двох зовсім схожих Мадонни. Ні, мабуть, таки важче намалювати дві однакові речі. Можливо, краще було б просити Кобо Дайсі [118] змінити манеру письма, ніж написати ієрогліфи «небо» і «море» так само, як учора. Що ж до навчання людської мови, то воно цілком опирається на принципи наслідування. Коли від своїх матерів, няньок діти засвоюють потрібні в житті слова, у них одна честолюбна мета — якнайточніше відтворити почуте. Як тільки можуть наслідують дорослих. На протязі десяти-двадцяти років у мові, що складена на основі наслідування, природно, виникають фонетичні зміни, які засвідчують, що люди не здатні до абсолютного копіювання. Що ж, справжнє наслідування — річ непроста. Так от, Бог справді довів би свою всемогутність, якби натворив людей з однаковими обличчями, як машкари, випалені одним тавром; а те, що він пустив по світу людей з найдивовижнішими, — яке хочеш, таке й маєш, — обличчями, поробив людей до запаморочення різними, тільки зроджує думку про його безсилля.