Так безпорадно закінчивши снідати, господар одягнув європейський костюм і, викликавши рикшу, поїхав у поліцейське управління Ніхондзуцумі. На питання господаря, де це Ніхондзуцумі, рикша загигикав. До того ж господар заходився пояснювати йому, що Ніхондзуцумі міститься в кварталі будинків розпусти Йосівара. Ото сміх!

Всупереч звичаю господар виїхав з дому на рикші, а господиня, нагодувавши дітей, заходилась квапити їх до садка: «Збирайтеся швидше, а то спізнитесь!» А діти й не думали збиратися. «Сьогодні нема занять»,- відповіли. «Як це так — нема? — сердилася господиня. — Хутко збирайтеся!» — «Нам учитель учора сказав, що сьогодні не буде уроків», — незворушно заявила найстарша. Господиня засумнівалася: «Що за мара?»- і взяла з полиці календар. Перегорнула кілька листків, дивиться — сьогоднішня дата виписана червоною фарбою, значить — свято. А господар, не знаючи про це, написав директорові школи про причину нез’явлення на роботу, і господиня, здається, вкинула листа в поштову скриньку. Тільки от не зовсім ясно, чи господар справді-таки нічого не знав, чи лише вдав, що не знає? Здивована таким відкриттям, господиня веліла дітям не пустувати, а сама, як завжди, взялася до шиття.

Десь з півгодини після того в домі панувала тиша, не сталося нічого, гідного моєї уваги. Та несподівано об’явилася дивна гостя. То була гімназистка років сімнадцяти-вісімнадцяти у бузковій спідничці і в черевичках на кривих каблуках. З кучмою волосся, закрученого в кільця, вона без дозволу пробралася в дім через задвіркові двері. Та панночка з чудовим іменем Юкіе доводиться господареві племінницею. Іноді в неділю вона навідується до нас, щоб добряче пересваритися з дядьком. Правда, обличчя в неї не таке привабливе, як ім’я. Таку фізіономію ви зустрінете на вулиці через кожних двісті метрів.

— Добридень, тітонько, — привіталась Юкіе, зайшовши в їдальню і сівши біля коробки з рукоділлям.

— Ого, так рано…

— Сьогодні велике свято, отож я вирішила прийти раніше. Вийшла з дому о пів на дев’яту.

— Прийшла у якійсь справі?

— Ні, просто дaвненько вас не бачила, от і заскочила на хвилину.

— Чого ж це на хвилину? Посидь, незабаром і дядько вернеться.

— Хіба дядечко кудись подався? Чого б це?

— Еге ж, сьогодні він поїхав у незвичайне місце. В поліцію. Правда, дивно? .

— З якої речі?

— Кажуть, злодія впіймали. Того, що нас весною обікрав.

— Значить, дядька викликали посвідчити? От тобі маєш! Не мала баба клопоту… .

— Та ні, хочуть віддати крадені речі. Вчора спеціально заходив поліцейський і сказав, щоб забрали.

— Он у чому справа! Інакше дядечко так рано не пішов би. Звичайно він у такий час ще спить.

- Іншого такого сплюха на світі не знайдеш… Тільки починаєш його будити, як він одразу бурчить і сердиться. От і сьогодні. Казав: обов’язково розбуди о сьомій. Гаразд, розбудила. Принаймні мені так здавалося. Та незабаром дивлюсь — аж він заліз з головою під укривало й голосу не подає. Знову буджу. А він мені з-під укривала знаєш, що сказав?… Що то за людина?

— Чого це він так хоче спати? Напевне, в нього неврастенія.

— Що?

— Справді, дядько з будь-якого приводу сердиться. Як це його на роботі ще держать?

— А він у школі тихий і смиренний.

— То вже зовсім погано. Він просто полохливий вередун.

— Чому?

— Вередун, та й усе. Хіба ні?

— Він не тільки сердиться. У нього все не так, як у людей. Хтось скаже «біле», він — «чорне», а на чорне обов’язково скаже «біле». Оце то впертий!

— Він сама впертість. Дядькові вона приносить насолоду. А ви, якщо хочете змусити його щось зробити, кажіть навпаки. Якось недавно дядечко купив мені парасольку. Я навмисне казала: «Не треба, не купуйте». А він мені: «Як це не треба?» — і купив.

— Ти чудово придумала! Я теж буду так робити.

— Тільки так. Ніколи не програєте.

— Недавно приходив страховий агент, радив застрахуватися. Чого тільки не казав, яких доводів не наводив, пояснював, яка то велика вигода, — цілісіньку гoдину втовкмачував. Але чоловік не піддався. Ти ж знаєш, що в нас нема заощаджень, троє дітей на шиї… Якби застрахувався, на душі було б спокійніше. Та йому байдуже.

— Атож, було б спокійніше. А раптом щось станеться, що тоді?… — Незважаючи на свої сімнадцять літ племінниця міркувала по-господарському.

— Дуже цікаво було слухати, як чоловік веде переговори з агентом. «Я, — каже, — не заперечую потреби страхуватися. Ця потреба, видно, викликала до життя вашу фірму. Але я, — каже, — не збираюсь умирати, тож навіщо мені страхуватися?» Бач, який впертий!

— Дядько?

— Еге ж. А тоді агент каже: «Звісно, якщо не збираєтесь умирати, то нема потреби страхуватися. Але ж людське життя лише здається тривким, а насправді воно може будь-коли обірватися. Ніхто не знає, коли смерть його настигне». А твій дядечко йому: «Я, — каже, — вирішив не помирати». Бач, яку нісенітницю молов…

— Вирішив чи не вирішив, усе одно помреш. От я вирішила скласти іспит, а провалилася.

- І страховий агент те ж саме казав: «Людина не розпоряджається своїм життям. Якби самим наміром можна було продовжити життя, то ніхто б не вмирав».

— Він має рацію.

— Авжеж, має. А от твій дядечко не розуміє, а тільки знай повторює: «Я, — каже, — ніколи не вмру. Клянусь, що не вмру!»

— Дивно, правда?

— Не просто дивно, а дуже дивно. Каже: ліпше відкладати гроші в банк, ніж платити страхові внески.

— У вас є заощадження?

— Звідки? Твоєму дядькові байдуже, що з нами буде, як він умре.

— От біда! І чого це він такий? Навіть серед його приятелів нема схожих на нього.

— Та й не може бути. Такого із свічкою у білий день не знайдеш. Було б добре, якби вдалося впросити Судзукі-сана, щоб він його всовістив. От була б радість, якби дядечко став такою врівноваженою людиною, як Судзукі-сан!

— Судзукі-сан має погану репутацію в нашому домі.

- У вас усе навпаки. А як той… ну, той спокійний…

- Яґі Докусен?

— Aга.

— Ще недавно твій дядечко заглядав у рот тому Яґі. А оце вчора заходив Мейтей і так його паплюжив, що тепер, думаю, його поради не подіють на дядечка.

— Нічого страшного. Аби лиш Яґі не втратив спокою… Недавно він читав лекцію в гімназії.

— Хто? Яґі-сан?

— Так.

— А хіба Яґі-сан працює у твоїй школі?

— Ні, не працює. Його запросили виступити з лекцією на зборах Товариства благородних дівиць.

- Було цікаво?

- Як вам сказати… Не особливо. А знаєте, в того сенсея таке довжелезне обличчя, а вуса, як у Суґавари Мітідзане [183]. Лише тому всі захоплено слухали його лекцію.

— Про що ж він розповідав?

В ту мить у їдальню ввігналися галасливі діти. Очевидно, вони гралися на пустирищі й зачули голос Юкіе.

— Юкіе-сан прийшла! — радісно закричали старші.

- Не галасуйте, — відкладаючи шитво, сказала господиня. — Сидіть тихо, і Юкіе-сан розкаже зараз цікаву історію.

— Юкіе-сан, а про що ви будете розповідати? Мені так подобаються ваші історії,- допитувалася Тонко.

— Про гору «Тук-тук»?

«Каска! Каска!» — закричала найменша висунулась уперед, розштовхуючи сестер.

Це, звісно, не означало, що вона буде слухати. Ні, вона сама хотіла розповідати.

— Ну от, знову мала заведе своєї,- захихотіла найстарша.

— Ти потім розкажеш, спочатку Юкіе-сан, — спробувала вмовити малу господиня.

Але та й слухати не хотіла.

— Ні, ні! — заверещала вона.

— Гаразд, гаразд, мала, розповідай, — скромно поступилася Юкіе-сан.

— Хлопце, хлопце, куди йдес?..

— Цікаво. А далі.

— Йду на поле лис косити…

— Як гарно ти розказуєш!

— Підес з нами, будес завазати…

— Не «підес», а «підеш», — поправила Тонко, але мала, як завжди, присадила її одним словом: «Дулепа!»

А втім, її перебили, тож розповідь уже не клеїлася.

— Оце й усе?

— Я більсе не сказу… Пу-пу-пу!