— Воно-то так… Але їй не завадило б трохи стати дурнем Таке. Занадто вже вона пихата. Ось недавно рознесла повсюди, що якийсь поет присвятив їй збірку віршів.
— Часом не Тофу-сан?
— Невже він? Ото дивак. .
— Ні, Тофу-сан дуже серйозна людина. Тому здається, що так поводитися — зовсім природна річ.
- І дуже шкода… А от послухайте ще про один цікавий випадок. Недавно хтось, кажуть, прислав їй любовного листа.
— Де ж таке видано? Xто б це міг бути?
— Кажуть, невідомо хто.
— Без підпису.
— Та ні, лист підписано, але Томіко каже, що не чула про таку людину. А лист начебто довгий-предовгий, завдовжки один кен. І чого там тільки не написано! «Моє кохання до Вас — то благоговіння віруючого перед божеством. Найбільше щастя для мене — принести себе в жертву, як ягня, на вівтар Вашоrо кохання. Якщо моє серце має трикутну форму, то стріла Купідона влучила в йоrо центр, — вона напевне вилетіла з бамбукової трубки…»
- І це всерйоз?
— Кажуть, усерйоз. Три мої подруги бачили той лист.
— Не гаразд. Таких листів стороннім не показують. Біда, якщо чутка про це пошириться між людьми. Адже вона збиралася вийти заміж за Канґецу-куна.
— Яка там біда! Вона з радощів не тямиться! Так і розкажіть Канґецу-кунові, коли до вас завітає. Він, напевне, про це й гадки не має.
— А й справді… Мабуть-таки не знає. Адже він цілі дні тільки те й робить, що виточує скляні кульки.
— А що, хіба Канґецу-сан має намір оженитися з цією особою? От бідолаха!
— Чому? В неї великі гроші, завжди підтримку матиме. Що ж тут поганого?
— Тітонько, які ви неблагородні… Все гроші та гроші… А хіба любов не цінніша за гроші? Чого варте подружнє життя без любові?
— Ти так гадаєш? За кого ж ти підеш заміж?
— А хіба я знаю? Мені особливо ні на кого сподіватися.
Вже довгий час Тонко слухала-слухала, хоч і нічого не розуміла, як Юкіе-сан і господиня завзято обговорюють проблему одруження і раптом випалила:
— Я теж хочу заміж.
Нерозважна забаганка Тонко приголомшила Юкіе, таку юну, але без надії знайти собі пару. Господиня порівняно спокійно зреагувала, сміючись, запитала:
— За кого ти хочеш піти?
— Я… правду кажучи… хотіла б вийти за храм Загиблих Воїнів. Тільки от я не люблю ходити через міст Суйдо… Що його робити?
Ні господині, ні Юкіе-сан не стало відваги розпитувати Тонко; вони тільки засміялися. Саме тоді Тонко звернулася до Сунко.
— Сестрице, тобі також подобається цей храм? Я його страх люблю. Давай удвох вийдемо за нього заміж. Як ти гадаєш? Не хочеш? Ну що ж, я сама туди поїду на рикші.
— Мава тез поїде. — Найменша також надумала повінчатися з храмом. От була б утіха для господаря, якби всі троє повиходили заміж за храм Загиблих Воїнів!
Тим часом під воротами заторохтіла, спиняючись, коляска й почувся бадьорий голос господаря. Видно, господар повернувся. Він узяв від рикші пакунок у фуросікі [186] й передав служниці, а сам поважно рушив до їдальні.
— О, завітала! — привітався з Юкіе-сан і байдуже кинув біля знаменитого хібаті щось продовгувате, схоже на порцелянову пляшечку. Звісно, це не була порцелянова пляшечка і не вазочка, а якийсь чудернацький посуд.
— Дивна пляшечка. Ви її дістали в поліції? — спитала Юкіе-сан, оглядаючи цей посуд.
— Ну що, симпатична? — запишався господар, зазираючи в очі Юкіе-сан.
— Симпатична? Оця штука? Я б не сказала, що дуже. Навіщо ви принесли цю масничку?
— Масничку? У тебе нема жодного смаку.
— А що ж це таке?
— Вазочка.
— Яка ж це вазочка? Шийка вузесенька, а корпус он який товстий.
— В тому-то й суть! Ти не далеко відкотилася від своєї тітоньки. Ви анітрохи не розумієтеся на красі,- сказав господар, милуючись вазочкою проти світла.
— Звідки мені розумітися? Я ж не змогла роздобути в поліції таку масничку. Правда, тітонько?
Але господиню займало інше: розв’язавши фуросікі, вона перебирала повернуті речі.
— Ого! І злодії тепер не те, що колись! Геть усе випрали і висушили. Ви тільки гляньте!
— Ти думаєш, що в поліції роздають маснички? Просто мені обридло чекати і я трохи прогулявся. Отоді й натрапив на цю штуку. Ти, звісно, нічого не тямиш, але це рідкісна річ.
— Навіть надто рідкісна. До речі, дядечку, де ви проходжались?
— Де ж, як не в районі Ніхондзуцумі? І в Йосіварі бродив. Що й казати, людна місцина. Ти бачила залізну браму в Йоосіварі? Мабуть, ні?
— Де вже мені бачити. З якої це речі я буду ходити в Йоосівару, туди, де живуть повії? Як же це вас, учителя, занесло в такий квартал? Правда, тітонько?
— Еге ж…О, тут, здається, не всі речі! Вони все вернули?
— Лише батат не вернули. Казали з’явитися до дев’ятої, а примусили чекати до одинадцятої. Де це таке видано? Нікуди не годиться японська поліція!
— Японська поліція не годиться»! А прогулюватися в Йосівара годиться? Якщо про це довідаються у школі, вас з роботи виженуть. Правда, тітонько?
— Авжеж… Слухайте, не вистачає підшивки на моєму обі. А я собі думаю: чого це не вистачає?
— Теж мені важниця — підшивка!… А що мені казати? Я півдня дорогоцінного змарнував, цілих три години мусив ждати.
Господар переодягнувся і, притулившись до хібаті, оглядав масничку. Господиня, хоч-не-хоч примирившись з утратою, складала принесені речі у шафу.
— Тітонько, кажуть, ніби ця масничка — рідкісна річ. Правда, вона огидна?
— Ви її в Йосіварі купили? Оце-то так!
- Яке там «oцe-то»? Ти ж нічого в тому не тямиш!
- За таким глечиком можна було б і не їздити в Йосівару. Їх усюди повнісінько.
- А от і нема! Таку річ не так-то легко знайти…
— Дядечку, ви — як ота статуя.
— Молода, а яка зухвала! Просто біда, який злющий язик у теперішніх гімназисток. Тобі не зашкодило б почитати «Правила поведінки учениць».
— Вам, дядечку, здається, не до вподоби страхування. А що гірше — гімназистки чи страхування.
— Чого б це мені страхування не подобалося? Без нього не обійдешся. Кожен, хто думає про своє майбутнє, повинен застрахуватися. А от гімназистки ні для чого непотрібні.
— Ну що ж, нехай і непотрібні. А ви хіба застрахувалися?.
- Наступного місяця застрахуюся.
- Напевне?
— Напевне.
— Навіщо воно вам здалося, оте страхування? Ви б краще за ті гроші щось купили. Правда, тітонько?
Тітка всміхнулася, а господар посуворішав.
— Ти нерозважна тому, що думаєш, нібито можна жити сто-двісті років. А от як розуму наберешся, то відчуєш, що страхування — річ необхідна. Обов’язково наступного місяця застрахуюся.
- Що ж, хай так і буде. Мабуть, таки вже краще страхуватися, як гроші є, ніж купувати мені парасольку. Того разу ви мені її просто накинули.
— То вона тобі не потрібна?
— А навіщо?
— Тоді віддай назад. Оце недавно Тонко просила, їй подаруємо. Парасолька при тобі?
— Ого, це вже занадто! Який жах! Недавно подарували, а тепер: віддай!
— Ти заявила, що парасолька тобі ні до чого. От я й кажу: віддай назад. Що ж тут такого?
— Нехай і не потрібна. Все одно — де ж це видано, щоб відбирали подарунок?
— Яка ти безголова! Ти кажеш, що парасолька тобі не потрібна, а я: віддай назад! Що ж тут особливого?
— Але ж…
— Що за «але ж»?
— Але ж це жахливо!
— От нерозумна! Тобі одне, а ти вce своє правиш!
— А хіба ви, дядечку, не правите свого?
— Що ж маю робити, коли ти одне й те саме повторюєш? Хіба ти не казала, що парасолька тобі ні до чого?
— Казала. Хай і не потрібна. Але віддавати — цього, не діждетеся.
— От тобі й маєш! Ну що з тобою безголовою чинити? Вам у школі логіку викладають?
— Та облиште! Нехай вже я неосвічена. Що хочете, те й кажіть. «Віддай!» Такого жорстокого слова і від чужого не почуєш. Ви б хоч трошки пішли вслід за дурнем Таке.
— За ким?
— Я кажу, ви б хоч трошки були одвертими і чесними.
