— Таки жаль. Однак це не означає, що тодішні жінки поводилися краще, ніж тепер. Ви, господине, самі якось обурювалися, що гімназистки зовсім розбестилися. А в давнину вони ще не такі колінця викидали.

— Невже? — поважно спитала господиня.

— Таки-так. Я не просто базікаю — у мене є докази, і тут уже нічого не вдієш. Кусямі-кун, ти, мабуть, пам’ятаєш, ще коли нам було п’ять-шість років, дівчаток носили, як гарбузів, у кошиках на коромислі й продавали. Пригадуєш?

— Я цього не пригадую.

— Не знаю, як у твоїх краях, а в Сідзуока достеменно таке було.

— Сумніваюсь, — прошепотіла господиня.

— Невже? — недовірливо запитав Канґецу-кун.

— Я ж вам правду кажу. Мій батько сам прицінювався. Мені тоді, мабуть, було років шість. Прогулюючись, ми якраз переходили з Абураматі в Торітъо, коли це чуємо, як хтось навпроти вигукує: «Гарні дівчатка! Гарні дівчатка!» Ми поминули два квартали й на розі вулиці, перед крамницею мануфактури «Ісеґен», натрапили на того продавця. «Ісеґен» — найбільша в Сідзуока крамниця мануфактури, фасад завширшки з десять кенів [138], а комор аж п’ять. Як поїдете — подивіться. Безсумнівно, вона досі збереглася. Чудовий будинок. Прикажчика звали Дзембее. Він сидів за конторкою завжди з таким виразом, наче три дні тому поховав матір. Поряд з Дзембее-куном займав місце парубок двадцяти п’яти років. Звали його Хацу-сан. Той Хацу-сан був блідий як смерть, — здавалося, він вирішив йти за Унсьо [139] й двадцять один день перетяг на самій юшці з локшини. Сусідою Хацу-сана був Тьодон; він сидів, зіпершись на рахівницю, такий засмучений, ніби вчора в нього оселя згоріла. Біля Тьодона…

- Ти що, розповідаєш про крамницю мануфактури чи про торгівлю дівчатками?

— Звісно, про торгівлю дівчатками. Власне кажучи, про ту «Ісеґен» я теж знаю цікаву історію. Але, на жаль, мушу відкласти до іншого разу, сьогодні займемося лише торгівлею дівчатками.

— До речі, торгівлю теж краще облишити.

— Чому? Адже це такий вартісний довідковий матеріал для порівняння характеру жінки нашого двадцятого століття і перших років епохи Мейдзі. Невже ми так легко відмовимось від нього?.. Так от, коли ми з батьком опинилися перед крамницею «Ісеґен», згадуваний уже торговець звернувся до батька: «Пане, може, купите решту? Дешево віддам, купіть», — і, поставивши кошики на землю, витер піт з лиця. Я зазирнув усeредину — в кошиках сиділо двоє дівчаток дворічного віку. Батько сказав: «Якщо дешево, можна купити. У тебе тільки ці?» — «На жаль, сьогодні вже усіх продав, зосталося тільки двоє. Вибирайте, яка вам до вподоби», — відповів торговець і підніс дівчаток батькові під самий ніс, наче то були не люди, а гарбузи. Батько постукав по голові дівчаток і мовив: «О, непоганий звук». Почалися запеклі переговори, нарешті батько збив ціну і сказав: «Можна б купити, а ти за товар поручишся?» — «За передньою я весь час спостерігаю, у ній не сумніваюся, за другу не ручуся, може, й має який гандж — ззаду в мене очей немає. За неї не гарантую, а тому правлю менше». Я досі пам’ятаю цей діалог. Уже тоді дитячим серцем я відчув, що жінок треба остерігатися… Oднак тепер, на тридцять восьмому році Мейдзі, перевелися люди, котрі обрали собі таке дурне заняття, як торгівля дівчатками, ніхто вже не скаржиться, що носити дітей за плечима небезпечно. Я доходжу висновку, що під впливом європейської цивілізації у поведінці жінок знайшли прогресивні зміни. Як ти гадаєш, Канґецу-кун? .

Перш ніж як відповісти, Канґецу-кун довго відкашлювався, а тоді навмисне спокійним, тихим голосом виклав наслідки своїх спостережень:

— Тепер жінки відвідують школи, влаштовують концерти, добродійні вечори, пікніки і там же самі себе продають: «Гей, купіть!» У наш час уже нема потреби вдаватися до підлої комісійної торгівлі, намаючи городників, що ходять по місту і вигукують: «Гарні дівчатка! Гарні дівчатка!» Така природна зміна настає поступово, коли у людей розвивається почуття самостійності. Старі люди від зайвого страху перед майбут нім нарікають на цю самостійність. І дарма. Адже це настійне веління нашої цивілізованої епохи. Як на мене, така переміна — відрадне явище, в душі я його щиро вітаю. За одне можете бути спокійні: купівля стала іншою — тепер не знайдеться дикуна, який стукатиме дитину по голові й питатиме, чи товар надійний. У нашому заплутаному світі й так клопоту по горло. Тож ніколи стукати. А то до шістдесяти засидишся у парубках або дівках.

От що значить бути юнаком двадцятого століття! Канґецу-кун виклав цілком сучасні погляди і, глибоко затягнувшись цигаркою «Сікісіма», випустив дим Мейтеєві прямо в обличчя. Але Мейтей не з тих, кого можна спантеличити димом цигарки.

— Як ви слушно зауважили, теперішні гімназистки й дочки заможних батьків страшенно самозакохані й самовпевнені. Особисто мене розпирає втіха, що вони ні в чому не поступаються чоловікам. Якщо говорити про вихованок гімназії, що поряд з моїм домом, то я скажу: вони чарівні. Яка насолода спостерігати, коли вони у кімоно з вузькими рукавами теліпаються на турніку! Щоразу, коли з вікна другого поверху я бачу, як вони роблять вправи, мені на думку спливають жінки Стародавньої Греції.

— Знову Греція? — ущипливо випалив господар.

— Нічого тут не вдієш, адже саме у Греції бере свій початок прекрасне. Мистецтвознавець і Греція нероздільні… Коли я бачу, як наполегливо смагляві школярки виконують фізичні вправи, згадую притчу про Агнодіс, — з виглядом знавця базікав Мейтей.

— Знову ви зі своїми незрозумілими іменами, — посміхнувся Кангецу-кун.

— Агнодіс — видатна жінка, я нею просто захоплений. У стародавніх Афінах закон забороняв жінкам акушерувати. От безглуздий закон! Агнодіс, напевне, розуміла його безглуздість.

— Як ти сказав?

— Агнодіс. Таке ім’я жіноче. Так от, вона якось задумалася: яке безглуздя, яка ганьба, що жінкам забороняють бути акушеркою. «Як би його стати акушеркою?» — думала-гадала вона три дні і три ночі. Вдосвіта на четвертий день раптом почула вона, як у сусідів закричало немовля: «уа-уа-уа!» І відразу зійшло на Агнодіс велике просвітлення: вона миттю обрізала довгі коси, одяглась по-чоловічому і пішла слухати лекції Герофіла. Успішно прослухавши його лекції, вона впевнилась у своїх силах і почала акушерувати. І можете собі уявити, господине, здобула популярність! То тут, то там першим криком кричали немовлята і всюди помагала Агнодіс — багато користі принесла людям. Але доля примхлива: раз піднесе, другий кине, біда сама не йде — за собою іншу веде. Як виплила таємниця на чисту воду, Агнодіс стала перед загрозою прилюдної страти за порушення державного закону.

— Мейтей-сан, ви вроджений оповідач.

— Подобається? Однак афінське жіноцтво зібрало підписи й подало петицію. Тож влада не змогла обійти мовчанкою усю цю справу. Агнодіс визнали невинною і звільнили. Тут же на загальну радість афінянок було оголошено, що й жінки мають право акушерувати.

— Чудово! Ви стільки знаєте.

— Взагалі кажучи, знаю. Не знаю тільки, що я немудрий. Лише догадуюсь.

— Хо-хо-хо, все жартуєте…

Господиня всміхнулася на весь рот, і в ту ж мить задзеленчав дзвінок.

— Знову гості, - буркнула вона і пішла в їдальню. Не встиг я зміркувати, хто ж це розминувся з нею в дверях, як у вітальню зайшов уже знайомий вам Оті Тофу-кун.

Якщо й Оті Тофу-кун завітав, то це не означає, що вже всі приятелі, часті гості господаря, зібралися, але треба сказати, що й такого їх числа досить, аби розвіяти мою нудьгу. Отож грішно ремствувати. Якби лиха доля закинула мене в інший дім, я б, можливо, до смерті не дізнався, що серед людей живуть такі сенсеї. На щастя, я став придворним котом господаря, день і ніч вірно служу цій великій людині. Мені випала незвичайна честь, куняючи, спостерігати благородні подвиги не тільки мого володаря, але й панів Мейтея, Канґецу і Тофу — плеяди героїв, яких навіть у Токіо небагато знайдеться. Завдяки їм навіть у таку спеку забуваю про клопіт, якого мені завдає кожушок, і цікаво проводжу час. В усякому разі, якщо їх стільки зійшлося, — сподівайся чогось небуденного. «Цікаво, що буде?» — І я скромно виглядаю з-за фусуми.