— Ну перестаньте, мені аж моторошно, — лякливо сказала господиня.

— Потерпіть ще трохи, я переходжу до нещасливого кохання. Не минуло й хвилини, як раптом з дірки в покришці висунулася голова змії. Я затремтів. «Ач, вилізла», — думаю. Коли це з сусідньої дірки ще одна голова показалася. Я не встиг отямитися, як вилізла ще одна, а там інша. Невдовзі уся покришка була пронизана зміїними головами.

— 3 якого це дива вони повисували голови?

— У баняку запекло, от вони й шукали порятунку. Через якийсь час дід сказав: «Мабуть, уже готові, витягай». — «Ага», — відповіла стара. «Еге», — вимовила дівчина і заходилась хапати змій за голову. Разом з головою геть-чисто витягувалися кістки, м’ясо залишалося у баняку.

— Це називається витягувати зміїні кістки? — посміхнувся Канґецу-кун.

— Саме так. Спритно в них виходило, правда? Потім вона зняла покришку, ополоником перемішала рис з м’ясом і подала мені: «Пригощайтеся».

— І ти їв? — глузливо спитав господар.

— Годі вам. 3 душі верне, тепер нічого не зможу в рот узяти, — скривившись, пробурчала господиня.

— Ви так говорите, бо ні разу не їли зміятини. Раджу вам хоч раз скуштувати, такої смакоти повік не забудете.

— Тьху, не хочу. Хто ж їсть таку гидоту?

— «Вволю їжі дістати, про холод забути, дивитися на дівчину скільки душа забажає — що мені ще треба», — тільки-но подумав я, як дівчина сказала: «Може, відпочинете?» Мене так мандри втомили, що я відразу послухався дівчини, ліг і, забувши про все на світі, заснув міцним сном.

— Що сталося з вами потім? — нетерпляче допитувалася господиня.

— Потім… я прокинувся вранці, і зазнав, що таке нещаслива любов.

— Що сталося?

— Нічого особливого. Прокинувшись, я закурив цигарку і виглянув на задвір’я — біля рівчака милася якась лиса голова, схожа на чайник.

— Старий? Чи стара? — запитав господар.

— Я ніяк не міг розрізнити, хто. Стояв і приглядався, аж поки «лиса голова» не обернулася до мене. Я завмер з жаху. Ой лишенько! То була моя перша любов — учорашня дівчина.

— А ви хіба щойно не казали, що в неї на голові була зачіска такасімада?

— Напередодні була, до того ж чудова. Однак уранці я побачив не її, а лисину.

— Бреши, та не забріхуйся, — і господар, як завжди, втупив погляд у стелю.

— Я теж здивувався, аж злякався, і ну стежити, що ж буде далі. Нарешті «лиса голова» вмилася, легко нап’яла на голову перуку у вигляді такасімада і спокійно зайшла в хату. «От і маєш», — подумав я і з тієї хвилини почав нарікати на примхливу долю, що послала мені нещасливе кохання.

— Якесь безглуздя, а не нещасне кохання. Правда, Канґецу-кун, він занадто веселий і бадьорий, куди там йому до нещасного кохання, — звертаючись до Канґецу-куна, господар не залишив каменя на камені від Мейтеєвої нещасної любові.

— Однак, — заперечив Kaнґeцу-кун, — якби ця дівчина не була лиса і сенсей щасливо привіз би її у Токіо, то був би ще бадьоріший. В усякому разі, дуже жаль, що така дівчина виявилася лисою. А все-таки чому в такої молодої дівчини вилізло волосся!

— Я довго думав над цим і дійшов висновку, що від зміїного м’яса. 3 міятина наганяє забагато крові у голову.

— Однак у вас чомусь усе гаразд.

— Я уникнув полисіння, зате відтоді став короткозорим, — і Мейтей заходився обережно протирати окуляри в срібній оправі.

Раптом господар наче щось згадав.

— Власне кажучи, де тут містика? — для певності спитав він.

— Я ніяк не збагну, чи вона десь купила ту перуку, чи знайшла. Ось вам і містика, — і Мейтей нап’яв на носа окуляри.

— Наче послухала справжнього оповідача, — похвалила господиня.

Перша частина Мейтеєвих баляндрасів добігала кінця, і я подумав, що він замовкне. Та де там! Мейтей, видно, не вгамується, поки рота не затулять затичкою. Отож він провадив далі:

— Ясна річ, я зазнав розчарування, але якби я одружився з нею, нічого не підозрюючи про лисину було б ще гірше — вона б усе життя муляла мені очі. Треба добре подумати, щоб зопалу не втелющитися в халепу. Бо іноді трапляється, що тільки в останню хвилину вилізають назовні приховані вади. Так буває і з одруженням. Отож, Кaнґецу-кун, не впадай у тугу, не вдавайся в смуток, не муч себе, а заспокойся й обточуй свої кульки, — порадив Мейтей.

— Еге ж, біда. В тебе кульки збунтувалися, а з іншими ще не така чудасія трапляється. От хоч би Робай-кун, що ото пpибігав до бібліотеки за малою потребою. Ото дивак!

— Що він такого накоїв? — пожвавішав господар.

— От як було. Колись давно сенсей зупинився в готелі «Тодзайкан»… Тільки на одну ніч… І того ж вечора запропонував покоївці свою і серце. Я теж легковажний, але до такого ще не доріс. До речj, в готелі в ту пору була покоївкою відома красуня Онацу-сан. Тож не дивно, що він їй освідчився — адже саме вона обслуговувала його кімнату.

— Як же це так «не дивно», тож зовсім схоже на твою пригоду на перевалі.

— Трохи схоже. Правду казати, між Робай-куном і мною не така вже й разюча різниця. В усякому разі, він запропонував Онацу-сан вийти за нього заміж, але, не дочекавшись відповіді, звелів принести кавуна.

— Що ви кажете? — здивувався господар. Не лише господар розгубився. Господиня і Канґецу-кун, ніби змовившись, теж впали в задуму. Мейтей, на ніщо не звертаючи уваги, жваво вів далі:

— Він покликав Онацу-сан та й питає: «В Сідзуока є кавуни?»- «Навіть у Сідзуока є кавуни», — відповіла Онацу-сан і принесла на тарелі кавуна. Робай-кун строщив кавуна і жде відповіді. А її нема та й нема. І тут, як на гріх, у нього живіт заболів. Робай-кун стогне, ойкає — ніщо не помагає. От він кличе Онацу-сан і цього разу питає: «У Сідзуока є лікарі?» — «Навіть у Сідзоука є лікарі», — відповіла покоївка і привела лікаря на ім’я Тенті Ґенґо — дехто може подумати, що він украв ім’я з букваря. Хвалити Бога, наступного ранку біль ущух. Перед самим від’їздом Робай-кун викликав Онацу-сан і запитав, чи згодна вона прийняти вчорашню пропозицію. Онацу-сан, усміхнувшись, відказала: «В Сідзуока є кавуни, є лікарі, але нема дівчат, які б за одну ніч вирішили стати нареченими», — повернулась і вийшла. Відтоді, спізнавши, як і я, що таке нещаслива любов, Робай-кун розчарувався і почав ходити в бібліотеку тільки для того, щоб справляти малу потребу. Як подумати, то всьому виною жінки.

— Щира правда, — як ніколи запально підхопив господар. — Недавно я читав п’єсу Мюссе. Один її персонаж, цитуючи римського поета, сказав: «Що легше за пір’я? — Порох. Що легше за порох? — Вітер. Що легше за жінку? — Ніщо». Влучно сказано. 3 жінкою самий клопіт.

— Вам не до вподоби жіноча легковажність, а що ж доброго в чоловічому туподумстві? — не погодилася господиня.

— Як це розуміти?

— Самі знаєте, його у вас чимало.

— Чому це я тугодум?

- А хіба ні? — Зчинилася потішна суперечка.

Мейтей з цікавістю прислухався, а відтак і собі встряв у розмову. .

— Мабуть, саме в цьому суть подружнього життя: розчервонілі лиця, звинувачення, осуд і докори. В давнину сімейне життя, напевне, було зовсім беззмістовним, не те що тепер.

З Мейтеєвих слів важко було дорозумітися, чи він глузує, чи вихвалює господарів дому. Але й на цьому він не спинився, а, як звичайно, взявся просторікувати про зовсім непотрібні речі:

— Кажуть, що в давнину жодна жінка не наважилася б перечити чоловікові. Як на мене, то це не велике щастя — однаково що оженитися з німою. Краще вже, коли тобі жінка, як оце недавно господиня, кине, що ти тугодум чи щось подібне. Як з жінкою не посваришся, з нудьги вмреш. Моя матінка батькові тільки й казала «авжеж», «звичайно». Прожили разом двадцять років, а вона нічого не бачила, крім храму. Я так її жалію! 3ате вона вивчила напам’ять посмертні імена всіх наших предків. Те ж саме було між молодими. 3а мого дитинства нікому не дозволялося, як це робить Канґецу-кун, грати в оркестрі з коханою, призначати їй підозрілі спіритичні зустрічі.

— А жаль, — похнюпив голову Канґецу-кун.