— Вибачайте, що довго не подавав про себе вістки, — кланяється Тофу-кун, і я бачу, що його намащене волосся полискує, як і минулого разу. Якщо судити з волосся, він схожий на задрипаного актора, а коли зважити на цупко накрохмалені білі хакама з кокури — на учня славетного вчителя фехтування, Сакакібара Кенкіті. Тому звичайною людиною він здавався лише від плечей до пояса.

— Ти гарно придумав — гуляти в таку спекоту! Чого стоїш? 3аходь, — сказав Мейтей-сенсей так, наче він у себе вдома.

— О, сенсей, я вас так давно не бачив!

— Еге ж, давно, ще від весни, як ми були на вечорі

декламації. До речі, ваш гурток декламації останнім часом не розпався? Ну, а ти після цього вже не виступав у ролі Омія? У тебе тоді чудово вийшло. Ти, мабуть, помітив, як я тобі аплодував?

— Авжеж, ваші оплески надали мені відваги. Тільки завдяки їм я догріб до кінця.

— Коли ви ще збираєтеся? — поспішив запитати господар.

— Липень і серпень відпочиватимемо, а вже у вересні влаштуємо щось гучне. Нічого цікавого для нас на прикметі не маєте?

— Та бачиш… — мляво відповів господар.

— Тофу-кун, а мого твору не зіграєте? — втрутився Канґецу-кун.

— А що ти написав? Мабуть, щось незвичайне…

— П’єсу, — самовпевнено відповів Канґецу-кун. Усі троє приголомшено витріщилися на Канґецу-куна.

— П'єсу? Чудово. Комедію чи трагедію? — допитувався Тофу-кун. А Канґецу-кун ще більш зарозуміло вів далі:

— І не комедію, і не трагедію. Останнім часом багато крику про театр, стародавній і сучасний. От я і вирішив створити новий напрям у театральному мистецтві й написав «хайґекі».

— А що воно таке?

— Це я так скорочено назвав, а треба: п'єса в стилі поезії «хайку».

І господар, і Мейтей-кун аж заціпеніли від подиву, лише Тофу-кун не вгавав:

— Як вона побудована?

— В основу покладено «хайку», а тому вона коротка, без надмірностей. Я обмежився одною дією.

— Ого!

— Передусім про декорації. Бажано, щоб вони були якомога простіші. Посеред сцени ставлю високу вербу. Праворуч від стовбура — гілка, на гілку ставлю ворона.

— Добре, якщо твій ворон сидітиме покірно, — наче розмовляючи з собою, затурбувався господар.

— Нічого страшного, прив’яжу за ноги. Під деревом — цебер з водою. Повернувшись до глядачів упівоберта, купається красуня.

— Тхне декадансом. По-перше, хто згодиться на роль жінки? — спитав Мейтей-кун.

— 3а цим затримки не буде. Наймемо натурницю із школи художнього мистецтва.

— Департамент поліції, напевне, зчинить галас. Що тоді? — знову стурбувався господар.

— А хіба це їх обходить? Коли так, то й учням школи художнього мистецтва слід заборонити малювання з натури.

— Вчитися малювати і просто дивитися — трохи різні речі.

— Сенсей, якщо ви будете так думати, то Японія нічого не досягне. Театр таке ж мистецтво, як і живопис, — запально переконував Канґецу-кун.

— Суперечка — корисна річ, але ти краще розкажи, що ж там далі,- цікавився сюжетом п’єси Тофу-кун, видно, маючи намір її поставити.

— Так от, по ханаміті [140] на сцену виходить з тростинкою поет Такахама Кьосі [141]. На голові корковий шолом, на плечах хаорі з тонкого шовку, поділ кімоно з рідким, у горошок, візерунком затканий за пояс, на ногах черевики. Хоч на ньому одежа військового постачальника, він повинен бути зосереджений, заглиблений у поезію. Опинившись на сцені, він підводить натхненні очі й бачить величезну вербу, а в її затінку — жінку, що купається в цебрі. Кьосі зиркає вгору — на довгій гілці вмостився ворон і стежить, як купається жінка. Зворушений таким поетичним образом, Кьосі-сенсей яких п’ятдесят секунд споглядає, а відтак голосно декламує: «І ворон закохався у купальницю». В ту ж хвилю стукають калатальця і сцену затягують завісою… Ну як? Не сподобалась? Все-таки набагато краще грати роль Кьосі, ніж Омії.

— Надто сухо. Нам треба п’єсу, яка б хапала за душу, — з невдоволенням на обличчі поважно зауваживТофу-кун.

Досі Мейтей-кун сидів порівняно тихо. Але він не така людина, щоб вічно мовчати.

— Ото й усе? Таке безглуздя? Теж мені «хайгекі»!

Уеда Бін-кун [142] уважає, що поезія в стилі «хайку» і гумор — негативні явища, ознаки занепаду країни. Влучно сказано, в його стилі. Так от, спробуй поставити свою безглузду річ. Бін-кунові тільки того й треба. Бін тебе засміє. По-перше, дія так поволі розвивається, що неясно, це п’єса чи фарс. Пробач, але тобі, Канґецу-кун, краще вже шліфувати кульки в лабораторії. Хоч би скільки «хайґекі» ти написав, вони будуть свідчити лише про занепад країни.

Кангецу-кун скипів з досади і вдався у зайві пояснення:

— Невже дія поволі розвивається? А я гадав, навпаки. Особливо тоді, коли Кьосі-сенсей закохує ворона в красуню: «I ворон закохався у купальницю».

— Це щось нове. Обов’язково хотілося б послухати ваші аргументи.

— З погляду фізика нелогічно думати, що ворон закохався у жінку.

— Правду кажете.

— Але ця нелогічність, висловлена так щиро, набуває природності.

— Ви гадаєте? — втрутився зі своїм сумнівом господар, але Канґецу не звернув на нього уваги.

— Питаєте чому? Цій обставині легко знайти психологічне пояснення. Правду кажучи, любити чи не любити — почуття властиве тільки поетові, а ворон тут ні до чого. Поетові тільки здається, що ворон закохався, а насправді, то він сам утьопався. Закоханими очима він побачив, як ворон незворушно сидить на гілці й позирає вниз, і вирішив: «Ач, і він уклепався». Поет, звісно, помилився, але в літературі таке дозволено. Хіба те, що він без жодного вагання свої почуття поширив на ворона, не позитивний елемент? Як ви гадаєте, сенсей?

— Ви чудово аргументуєте. Kьocі, напевне, був вражений. Про ваше пояснення не скажеш, що воно не запальне. Тільки от п’єса глядача не схвилює. Правда, Тофу-кун?

— Авжеж, надто пасивна п’єса, — серйозно погодився Тофу-кун.

— Послухайте, Тофу-сан, останнім часом ви не створили жодного шедевра? — Господар, видно, хотів розрядити обстановку.

— Чогось видатного, гідного вашої уваги, — ні, але найближчим часом думаю видати збірку віршів… На щастя, я прихопив рукопис і хотів би подати його на ваш суд.

Тофу-кун добув з-за пазухи пурпуровий згорток, вийняв звідти рукопис на сторінок шістдесят і поклав його перед господарем. Той прибрав статечного вигляду, промимрив: «Ану лишень поглянемо», — і, розгорнувши першу сторінку, побачив:

Божественній, як сама аека, панночці Томіко присвячує автор.

З таємничим виглядом господар мовчки роздивлявся цю сторінку, аж поки не втрутився Мейтей-кун.

— Що, сінтайсі? — спитав він і заглянув у рукопис. — Ого, з присвятою. Тофу-кун, чудово, що ти зважився присвятити їх панночці Томіко.

— Тофу-сан, ця дама Томіко справді існує на світі? — здивовано спитав господар.

— Це одна з тих, що я запрошував разом з Мейтей-сенсеєм на заняття гуртка декламації. Вона мешкає тут поблизу. Правду казати, я щойно заходив до неї, думав показати вірші, але, на жаль, не застав — ще минулого місяця вона поїхала на курорт в Оісо, — вдавано серйозним тоном розповідав Тофу-кун.

— Куся: мі-кун, чого ти дивуєшся? Адже зараз двадцяте століття. Ти б краще прочитав нам цей шедевр. Знаєш, Тофу-кун, присвята твоя не зовсім вдала. Який зміст ти вкладаєш у це вишукане слово «аека»?

— Думаю, воно означає або тендітність, або ніжність.

— Звичайно, можна і так розуміти, але справжнє значення цього слова «небезпечність». Бувши тобою, я б написав по-іншому.

— Як же його написати, щоб було поетичніше?

— Бувши тобою, я б ось як написав: «Божественній, небезпечній панночці Томіко під ніс присвячує автор». Додано тільки два слова «під ніс», а як заграла фраза!

— Справді,- проказав Тофу-кун з виглядом людини, якій силоміць втовкмачили незрозумілу річ.