Несподівано різко, дуже різко Авґуст повернув назад голову.
— Вернімось до справи, Верґілію… Чому ти надумав свою «Енеїду» знищити?
Зненацька застало його це запитання, ох, зненацька, і першої миті він навіть не знав, що сказати.
— Ти щось казав про недосконалості; хай і так, хоч сам я у них і не вірю. Одначе в поезії немає такої недосконалости, здолати яку не до снаги Верґілію… Отже, це були просто відмовки.
— Я не досяг своєї мети.
— Мені це пояснення також нічого не каже… То яка ж, яка в тебе мета?
Різке, дуже різке і пряме було це запитання; Авґуст знов підійшов до його ложа, він скидався тепер на суворого, немилосердого батька, і просто дивно, дуже дивно було, що перед ним закрадався у душу ляк — не лише через їхню різницю у віці (адже вона, як-не-як, таки була), а скоріш через те, що кожен, хто знав Авґуста, вже давно мав би звикнути до цієї його різкої манери допитувати, — звикнути так, щоб її не боятися. Ляк викликала, мабуть, уже сама незаперечна правомірність запитання; хто не знає, як відповісти на нього, того охоплює ляк. Далебі, де шукати мету? Її не знайти, вона також розвіялась під гнітом нестерпним цієї хвилини! Ох, де ж та мета? О Плотіє, подай свій провісний голос! Назви ж ту мету!
І озвалася Плотія, і пролунали слова її так, ніби спогад:
— Я несу твою долю; і мета твоя — у моєму знанні.
Тоді Авґуст — він, коли прагнув чогось домогтися, й це любив часто робити у своїх допитах — знов перейшов на свій звичний, звабливо-люб’язний тон, який йому так пасував:
— Цілей багато, Верґілію; їх у мене й самого таки чималенько, і з-поміж них твоя дружба — далебі, не на останньому місці, бо я хочу зажити ще й слави, що був колись другом самого Верґілія… Одначе зізнайся нарешті: яку ж то жахливу мету ти забрав собі в голову, що вона породила таке несосвітенне рішення?..
І знов лихоманка нагадала про себе; він відчував її межи гарячими пальцями; ще й так тиснув перстень… І все ж відповісти таки доведеться.
— Яку я мету?.. Знання, істину… Усі цілі там… У пізнанні…
— І ти гадаєш, що цієї мети не досяг.
— Її не досягне ніхто.
— Виходить… ти сам себе і заперечуєш; тоді важко збагнути, навіщо і далі терзати отак собі душу… Смертним не все до снаги.
— Але я до пізнання не зробив навіть першого кроку і зробити його й не спробував… все таке суперечливе… все було суперечливе…
— Ти про що? Ти й сам не ймеш віри у те, що кажеш; і годі про це. — Авґустів голос зробивсь роздратованим; Цезар був невдоволений.
— Так воно й є.
— Верґілію, любий…
— Ох, Октавіане…
Тихенько хитнулась лампада, хоч повітря в покої не поворухнулося навіть; тихенько дзеленькнув срібний ланцюжок. Чи не додався до сонячного затемнення ще й землетрус? Страху він, однак, не відчув; його тіло було, мов той човник, що його тихо погойдує хвиля, — мов човник, готовий пуститися в плавання, й Авґуст на березі по-дружньому допомагав приготувати його до відчалу, а вдалині — морське дзеркало, рівненьке, не побрижене жодною хвилькою, у гладіні його відбивалося блякле світло — здіймалося і опускалось усією своєю поверхнею.
І Авґуст, про землетрус також анітрохи не думаючи, по-дружньому мовив:
— Послухай мене, мій Верґілію, послухай товариша і воднораз того, хто знає твою поезію. Твоя «Енеїда» наповнена високим пізнанням, у ній — широка картина Риму, ти змалював його всього — з богами його, ратоборцями і простолюдом; ти змалював його славу і його благочестя, змалював усі римські терени і римські часи, що сягають корінням аж до могутнього нашого троянського пращура… Закарбував ти усе… Хіба тобі це — не пізнання?
— Закарбував? Карбувати, закарбувати… Ох-ох-ох… Так, я хотів закарбувати усе — все, що було, все, що є… Та зробити це неможливо, мені не вдалося…
— Тобі це вдалося, Верґілію!
— Мені не терпілося все пізнати… тим-то й хотілось усе записати… Бо така вже поезія; ох, поезія — це нетерплячка усе пізнавати, поезія прагне пізнання, одначе на більше, ніж прагнення, вона не спроможна…
— Я згоден з тобою, Верґілію, така вже поезія; у житті їй до всього є діло, тим-то вона і божественна.
Проте в чому істина, не розумів ані Цезар, ані хто інший; ніхто не усвідомлював, що божественність у красі — лише видима, що божественна видимість — ще не сама божественність.
— Щоб пізнати життя, о мій Цезаре, не потрібна поезія… Гадаю, для римських теренів, для римських часів, як ти оце висловивсь, Саллюстій і Лівій багато потрібніші, ніж мої вірші, і навіть якби я був селянином — чи, правильніше сказати, навіть якби я міг таким бути, — то, щоб землеробство пізнати, творіння, приміром, Варрона були б мені куди важливіші, аніж власні «Георгіки»… Що ми, поети, поряд з такими, як високоповажний Варрон?! Не хочу образити гідність своїх побратимів-поетів, але від самого лише славослів’я пуття не багато, а вже у пізнанні — то й поготів.
— Кожен робить свій внесок у пізнання життя; його робить і кожне сподіяне твориво, зокрема і моє; але велич пізнання життя у поезії — а отже, і велич твоя, Верґілію, — в тому, щоб, як я вже сказав, охопити життя в одному-єдиному твориві, в одному-єдиному помислі, в одному-єдиному баченні.
Писати, писати про все, що чиниться всередині і зовні… Але що це дало? Нічого…
— Ох, Авґусте, колись я також гадав, що завдання поета — саме у цьому, в пізнанні… Тож моя творчість і стала шуканням пізнання, але не пізнанням, не самим пізнанням…
— Тоді мені знов доведеться спитати у тебе, Верґілію: до якої ж мети, до чого ти прагнув зі своєю поезією, коли не до пізнання життя?
— До пізнання смерти.
Це було наче осяяння, наче здогад, наче просвітлення, як ото впізнаєш що-небудь, повернувшись додому, і сказав він це притьмом, наче вражений таким просвітленням.
Запало мовчання; завмер тихий трепет буття, як буває під час землетрусу, а Цезар цього усе ще немовби і не помічав; здавалось, він був непомалу збентежений тим, що почув. Він ще довго не міг отямитись, поки нарешті промовив:
— Смерть — це частина життя; хто пізнає життя, той пізнає і смерть.
Чи це так? Звучить, ніби істина, але ні, все ж не істина або вже не істина.
— У моєму житті, Октавіане, не було жодної миті, яку я не хотів би спинити й затримати, але не було і такої, коли я не хотів би померти.
Цезар, усе ще збентежений, знову спробував заговорити люб’язно:
— Це просто щастя, Верґілію, що бажання твоє померти виявлялося досі марним; доведеться йому і тепер удовольнитися тільки цією твоєю недугою. А ось жити бажання в тобі знов візьме гору, і боги нам у цьому поможуть.
— Можливо… Життя я, звичайно, люблю… так, я його дуже люблю і цього не приховую. Я до життя ненаситний — і якраз через те, що так зголоднів за смертю… Адже про смерть я ще нічого не знаю…
— Смерть — ніщо, розмовляти про неї не варто.
— Безліч разів ти бачив смерть, Октавіане; мабуть, саме тому про життя ти знаєш багато більше, ніж будь-хто із нас.
— Друже мій, може, смерть доводилось мені бачити й надто багато разів; та життя, далебі, — така сама мізерія, як і смерть; до неї воно нас веде, і обоє вони — ніщота.
Якби Авґуст сказав це не таким стомленим голосом і немовби між іншим, то слова його могли б навіть уразити, адже вони в жодному разі не відбивали його переконань; а так їх, либонь, навіть не варто було сприймати серйозно.
— Це не зовсім відповідає поглядам стоїків, учнем яких ти так часто себе називав.
— Якщо люди не забуватимуть про свій обов’язок творити добро, то ми це з ученням стоїків якось уже та погодимо. А власне, для нас це навряд чи й важливо, принаймні навряд чи це — найважливіше.
Авґуст знов опустився у крісло, і знов його рухи були досить стомлені й навіть якісь негероїчні. Він на хвильку заплющив очі, помацав рукою, шукаючи, на що б його спертись, і наштовхнувся на канделябра з гірляндою; пальці знічев’я почали розминати лавровий листок, а коли Цезар підвів повіки, погляд у нього був тьмавий, трохи навіть порожній.
